Деркач

ДЕРКАЧІ
Из книги Володимира Кривошея "Генеалогія українського козацтва. Переяславський полк"

(с. 228-230) - здесь всё сразу собрано.
У реєстрі 1649 р. Сергій і Яцько Деркачі записані в полковому товаристві Канівського полку, а Семен Деркач - у Золотоніській сотні Черкаського полку, Тишко Деркач і Грицько Деркаченко - у Білій Церкві.

І
1. Денис (?-1668-1708) - сотник бубнівський (1693-1706, липень 1707-1708), потрапив у шведський полон під Ляховичами. Після повернення з полону (травень 1707) він зайняв попередній уряд; у 1708 р. став осавулом полковим переяславським. Як компенсацію за перебування у шведській неволі й завдане розорення майна отримав у володіння за універсалом Мазепи 1708 р. с Сушки.
Д.: Гафія NN (можливо, Мовчан: їхнього сина Андрія називає двоюрідним братом Григорій Мовчан, козак Єлисаветського полку Аджамської сотні в 1761 р.) (?—1716—?).

II
2. Іван Денисович (?—1727—1737—?) - козак золотоніський......1?
3. Федір Денисович (?—1690 - ран. 1747) - був за полкового хорунжого в 1721 p., значковим товаришем (1726—1741—?)........1
Д.: Євдокія Данилівна N (бл. 1691-1763-?), жила в Бубнівській Слобідці.
4. Іван Денисович (бл. 1688/1689 - ран. 1757) - сотник бубнівський, потім став священиком........................................................1
Д.: Євдокія Максимівна N (1697-1767-?), народилася на Правобережжі в с. Деренцовичах.
5. Андрій Денисович (1696/1704-1763 - ран. 1767) - наказний полковий осавул (1722-1724), комісар полковий (1730), значковий товариш (1736-1747), бунчуковий товариш (червень 1747-1763-?)......................................................................................1
Д.: 1) Євдокія Стефанівна N (бл. 1721-1746 - ран. 1759) - у неї була сестра Наталія Стефанівна (1746).
2) (ран. 1760) Олена Федорівна N (1729-1779-?).
6. Ілля Денисович (?- ран. 1739) - його двором володіла сестра
Євдокія Денисівна................................................................1?
- Уляна Денисівна (бл. 1688-1746-?)............................................1
Ч.: Нестор Васильович Карлицький (бл. 1692-1756-?), у 1738 р. - компанієць, у 1746 р. - значковий товариш.
- Євдокія Денисівна (?-1746-?) ................................................1?
Ч.: Михайло Костянтинович Прохорович, сотник бубнівський (1708-1738).
- Марія Денисівна............................................................................1
Ч.: Сава Федорович Тоцький, сотник гельмязівський (1706, 1715-1747).

III
7. Корній Іванович (?—1731—1750) - козак Золотоніської сотні 1-ї статті (1732), 3-ї статті (1734-1743), абшитований військовий товариш (1747) ................................................2
Д.: Ірина NN.
8. Максим Іванович (?—1728 - ран. 1756) - священик антипівський(1748) ..............................2
9. Антон Федорович (1725—1795—?) - службу розпочав у 1757 р., значковий товариш (1763), жив у Бубнівській Слобідці, возний піщанський (1764-1767), військовий товариш (з 1781), поручик (1795)..................................................................3
Д.: Ганна Іванівна Шаркевич (1740-1779-?), донька полкового комісара.
- Наталія Федорівна (?-1747-1790-?)........................................3
Ч.: Леонтій Йосипович Засенко, значковий товариш (1774).
10. Семен Іванович (1726-1774 - ран. 1779) - значковий товариш (1748-1774), житель с. Сушок........4
Д.: Ганна Григорівна Юрець (1732-1779-?), донька козака.
11. Павло Андрійович (1761—1790—?) - від другого шлюбу, народився в с Сушках, губернський реєстратор (1784-1790)......5
Д.: Анастасія Леонтіївна Базилевич, донька абшитованого полкового судді.
- Катерина Андріївна (1745/1749-1774-?)..................................5
Ч.: Данило Григорович N, син священика.
- Євдокія Андріївна (1748/1754-1768-?)..................................5
Ч.: Максим Григорович Лейбенко (1743-1768-?), син священика домонтівського.
- Ганна Андріївна (1754—1779-?)..................................................5

IV
- Горпина Корніївна - у 1763 р. продала с. Деркачівку вдові полковника київського Вірі Дараган..........................................7
Ч.: (ран. 1750) Семен Семенович Слюз, значковий товариш Лубенського полку (1757).
- Гафія Максимівна (?—1757—1774—?) - разом із сестрою Катериною Максимівною в 1757 р. продала частку дідівських ґрунтів родичу - військовому канцеляристові Степану Карлицькому (під час судової справи за ґрунти з двоюрідною сестрою Горпиною) .......................8
Ч.: Яків N Яковенко, значковий товариш (1757).
- Катерина Максимівна (?—1748—1778—?)....................................8
Ч.: (1748) Іван Васильович Пасенко (1713 - 15 липня 1786), козак Золотоніської сотні.
12. Степан Антонович (1755—1783—?) - у службі з 1775 p.; з 1779 р. - сотенний отаман, з 1782 р. - значковий товариш......................9
13. Іван Антонович (1758—1787—?) - у службі з 1774 p., хорунжий сотенний (1780), отаман сотенний (1782-1787)..................9
14. Павло Антонович (1762—1788—?) - отаман сотенний, губернський реєстратор (1784—1788—?)............................................9
- Марія Антонівна (1774—1790—?) ................................................9
- Ганна Антонівна (1777—1790-?)..................................................9
- Євдокія Антонівна (1782-1790-?)............................................9
15. Матвій Семенович (1757—1784—?) - у службі з 1775 р. підписком, у 1778 р. став полковим канцеляристом, з 1779 р. - отаман сотенний..............................................................10
16. Максим Семенович (1760—1795—?) - у службі з 1779 p., у 1782 р. - значковий товариш, у 1784 р. - корнет..................10
- Ганна Семенівна..........................................................................10

https://forum.vgd.ru/post/276/21402/p1341660.htm#pp1341660

Предводителі Золотоніського дворянства

Згодом практика діяльності повітових дворянських предводителів була визнана вдалою і царський уряд вирішив залишити цю посаду, включивши її в систему імперської влади. Остаточно посада повітових предводителів була затверджена Жалуваною грамотою дворянству 1785 року, яка поширювалася й на територію України, розділену на вісім намісництв. Золотоніщина на той час входила до Київського намісництва, утвореного із Київського, Переяславського, Лубенського, Миргородського полків, а також частково полків Прилуцького і Гадяцького.

На той час (1775–1786 рр.) Золотоніський повіт нараховував 8 містечок, 48 сіл, 29 “деревень”, 9 слобід, 134 хутори, в яких мешкало 80319 осіб (крім поміщиків і власників). Серед них було 36705 власницьких і монастирських підсусідків, 14156 козаків-підпомічників, 950 різночинців і 2311 різночинницьких підсусідків, 2136 виборних козаків, 742 священо- і церковнослужителів (разом із жінками, вдовами та дітьми), 67 діючих і 609 відставних офіцерів та рядових, 70 купців тощо. До окремої категорії відносили поміщиків-землевласників, які нараховували не більше 140 прізвищ. Саме вони і склали основу повітового шляхетства, яке охоче скористалося можливістю зрівнятись за статусом з російським дворянством і здобути дворянських прав та привілеїв. Адже за Жалуваною грамотою дворянству представників цього стану звільняли від сплати податків і тілесних покарань, судити їх міг тільки дворянський суд. Лише дворяни могли володіти землею і кріпосними селянами, вони також володіли надрами у своїх маєтках, могли займатися торгівлею і відкривати заводи. Їх будинки були звільненні від постою військ, а маєтки не підлягали конфіскації. Дворянство також отримало право на самоврядування, яке здійснювалося через дворянське зібрання, що скликалося кожні три роки в губернії і в повіті. На них і вибирали губернських і повітових предводителів дворянства, судових засідателів і капітан-ісправників, які очолювали повітову адміністрацію.

Тут потрібно зауважити, що на зборах губернського дворянського зібрання делегати обирали двох кандидатів на посаду повітового предводителя дворянства і подавали ці кандидатури для затвердження генерал-губернатору. А вже він на свій розсуд вирішував, хто з них представлятиме дворянство свого повіту. При цьому право бути обраним мав будь-який дворянин обер-офіцерського чину, не молодший 25 років. Але обов’язковою умовою був майновий ценз кандидата: його прибуток з маєтків мав складати не менше ніж 100 руб. на рік. Обов’язковою вимогою до кандидата також була його чесність і бездоганна репутація.

Напевне, такі чесноти були притаманні й першому предводителю Золотоніського шляхетства Івану Леонтійовичу Максимовичу, який виконував ці обов’язки протягом 1785–1787 років. Відомо, що походив він з роду Тимківських, а народився близько 1727 року в родині військового товариша Леонтія Васильовича Максимовича (?–1699–25 лютого 1745). Через каліцтво Леонтій Васильович був звільнений від військової служби. А от його син Іван з 1747 року служив військовим канцеляристом, а 28 липня 1752-го був призначений сотником Бубнівським Переяславського полку, змінивши на цій посаді свого тестя Федора Васильовича Базилевича. На цій посаді він пробув до 1768 року, після чого чотирнадцять років обіймав посаду комісара переяславського. 25 червня 1770 року від генерала Румянцева Іван Максимович отримав звання бунчукового товариша, а у 1782 році був обраний Золотоніським повітовим суддею (на місце колезького асесора Івана Андрійовича Синьоока, який перед цим був суддею земського суду). Тоді ж була утворена Комісія про розгляд дворянства у Малоросії, і в 1784 році Іван Леонтійович Максимович зі своєю родиною був занесений до шостої частини родовідної дворянської книги Київського намісництва. А вже наступного року його обирають повітовим предводителем Золотоніського дворянства.

У фондах Державного архіву Чернігівської області збереглося кілька документів підписаних І.Л. Максимовичем, які проливають світло на його діяльність. Один з них — “репорт” предводителя дворянства Золотоніського повіту предводителю дворянства Київського намісництва В.В. Капністу про внесення до списку дворян родини А.Д. Гоголя-Яновського, датований 2 грудня 1787 року. У ньому І. Максимович повідомляє, що полковий писар Афанасій Дем’янович Гоголь-Яновський, 49 років, числиться у списку дворян Золотоніського повіту. 20 квітня 1787 року йому був пожалуваний чин секунд-майора, а його семирічному сину Василю — корнета. Предводитель дворянства також повідомляє, що за останньою ревізією 1782 року А.Д. Гоголь-Яновський мав 3 кріпосних у селі Кононівка Лубенського повіту та 122 селян у селі Келеберда. Останні були отримані ним як придане дружини Тетяни — дочки бунчукового товариша Семена Лизогуба.

Таким чином, завдяки І.Л. Максимовичу ми дізналися про зв’язки з нашим краєм родини Гоголів-Яновських, з якої походив автор “Мертвих душ” Микола Гоголь. Утім перший предводитель золотоніського дворянства запам’ятався не тільки цим. У своїх спогадах про рід Тимківських-Максимовичів один із славних нащадків цього роду Михайло Максимович писав, що у квітні 1787 року Іван Леонтійович Максимович разом з іншими предводителями Київського намісництва мав нагоду проводжати Катерину ІІ під час її подорожі по Дніпру із Києва до Кременчука. Тоді на знак уваги предводитель золотоніського дворянства одержав від імператриці золоту тютюнницю з її портретом, а від польського короля Станіслава-Августа — золоту каблучку з його портретом, усіяним навколо дрібними діамантами.

Дослуживши своє трьохліття предводительства, пише М. Максимович, Іван Леонтійович у 60-річному віці вийшов у відставку, залишаючись до смерті в чині бунчукового товариша, яким дуже дорожив. “Росту він був середнього, міцної статури, плечистий з відкритим лицем. Характером був тихий, добре володів латиною і польською мовою, любив співати пісень і грати на гуслях, ходив завжди у звичному йому вбранні: шовковому жупані з широким персидським поясом, в сукняному кантуші з вильотами, своє сиве волосся підбирав у чуб”.

Свій вік Іван Максимович доживав у селі Прохорівка, що на Канівщині. Саме там, на дніпрових схилах, у 1747 році він заснував родове гніздо Максимовичів. До цього варто додати і те, що станом на 1782 рік у населених пунктах Золотоніського повіту за І.Л. Максимовичем значилося більше 150 кріпаків чоловічої і жіночої статі, зокрема 89 у с. Прохорівка, 9 – у с. Сушки, 5 у м. Гельмязів, 56 в хуторі на р. Кропивна.

Помер І.Л. Максимович 4 грудня 1801 року й був похований у Києві на Щиковиці біля церкви Всіх Святих.

Після Івана Максимовича з 1788 по 1791 рік повітовим предводителем Золотоніського дворянства служив секунд-майор Федір Григорович Іваненко, який також походив з давнього козацько-старшинського роду. Його батько Григорій Григорович у 1768–1782 роках був полковником переяславським і брав участь у військових походах. У битві під Кагулом був поранений у ногу. У 1774 році він мав 1186 душ підданих, зокрема у Баришівці та в хуторі на річці Чумгак (яким заволодів незаконно).

Його син Федір (1775-1809) як і четверо його братів закінчив сухопутний шляхетський кадетський корпус, брав участь у військових походах, де отримав поранення. Перед тим, як посісти посаду предводителя, був золотоніським городничим. Наприкінці XVIII століття за ним числилося 1060 кріпосних душ, в т.ч. в с. Канівці – 200, д. Логвиненковці – 200, с. Шабельники – 200, с. Ковалівка – 400, і х. Чирському – 60 10. Дружина – Марія Чугуєвець.

У 1791 році повітовим предводителем Золотоніського дворянства було обрано прем’єр-майора Миколу Констянтиновича Лесаневича (1745–1810), рід якого був тісно пов’язаний із Золотоніщиною. Його батько Констянтин Олексійович у 1739–1751 роках обіймав посаду полкового судді переяславського і прославився тим, що активно скуповував та захоплював на Золотоніщині ґрунти і хутори. Цьому сприяло не тільки посадове становище судді, а й родинні зв’язки К. Лесаневича, який був одружений з дочкою переяславського полковника Стефана Томари – Наталією. У 1735 році він викупив у Золотоніській сотні два хутори у нехайківського священика Семена Гороновича та козака Ничипора Сененка. Наступного року продовжував скуповувати ґрунти в селі Жорнокльови, а також у м. Переяславі. У 1753 році Лесаневич здійснив напад на хутір полкового хорунжого Григорія Моцока в Золотоніській сотні, захопивши людей, худобу та сіно. Пізніше частина цих маєтностей перейшла до його сина Миколи, який у 1780 році мав таку власність: у Гельмязівській сотні – у с. Жорнокльовах 99 підданих, у с. Горбанях – 5, у с.Чопилках –15, в хуторі Малому –102; у Золотоніській сотні: в хуторі Великому – 84, у с. Ковтунах –2, у Домонтовській сотні – 49; у м. Переяславі – 9; у 2-й полковій сотні в с. Комарівці – 4 підданих. А В. Модзалевський зазначає, що станом на 1785 рік у власності М.К. Лесаневича було і село Миколаївка, де він мав 144 кріпаків.

Напевне, таке майнове становище і визначило громадський статус Миколи Лесаневича у середовищі Золотоніського дворянства. А розпочинав свою службову кар’єру він у 1766 році військовим товаришем. В 1767 р. був призначений земським (полковим?) комісаром Переяславського повіту і завідував збиранням з населення похатнього рубльового внеску – так званих “консистенних дач”. Входив до складу комісії, яка розглядала земельні спори між представниками козацької старшини.

14 серпня 1767 р. він отримав звання бунчукового товариша, а з 1784 по 1786 рік був депутатом дворянства Золотоніського повіту. 29 травня 1787 року в чині прем’єр-майора М. Лесаневич вийшов у відставку і оселився в селі Миколаївка, де у 1781 році на його кошти була збудована Свято-Миколаївська церква. Пізніше біля цієї церкви він був і похований разом з дружиною Оленою Петрівною (Стахович). Відомо, що його рідна сестра Олена Констянтинівна (1749 р.н.) була заміжжю за прем’єр-майором і управителем кантакузінських маєтностей Микитою Андрійовичем Ашаніним (1709–бл.1786), який мешкав у Великому Хуторі, а пізніше заснував хутір Ашаніновку (сучасна Ашанівка).

У 1793 році повітовим предводителем Золотоніського дворянства (повітовим маршалком) був обраний бунчуковий товариш Іван Федорович Базилевич (1752–1816). Свою службу він розпочав у 1779 році колезьким канцеляристом, а з березня 1774 став військовим товаришем. З 1783 року — бунчуковий товариш. На посаді повітового предводителя дворянства пробув до 1796 року. Володів 69 підданими в м. Бубнові, селах Прохорівка, Сушки, хуторі Ковтунівці. Мав дружинку Олену Данилівну Лесевич (?-1823).

Потрібно зауважити, що у 1797 році на українське дворянство остаточно було поширено дію “Грамоти на права, вольності і привілеї російського дворянства”, а наприкінці XVIII ст. на Україну була поширена і дія Табеля про ранги, яким визначався порядок державної служби та послідовність присвоєння чинів цивільним і військовим особам. Згідно з Табелем, посада губернського предводителя дворянства дорівнювала V класу (статський радник), а повітового – VI (колезький радник). І хоч ці посади були неоплачуваними, їх престижність визначалася самим статусом та певними пільгами, що надавалися предводителям. Як виборні особи вони не отримували грошового жалування, але мали право на пенсію та ряд інших привілеїв.

На цей час повноваження предводителів повітового дворянства переважно зводилися до представницьких функцій у станових органах. Вони вели список дворян свого повіту, головували у Дворянській опіці, яка керувала майном сиріт і недієздатних дворян, завідували становою касою тощо. У своїй діяльності повітові предводителі дворянства були повністю незалежними від губернських предводителів дворянства, але залежали від генерал-губернаторів, які затверджували їх на посадах.

Маємо дані, що у 1818 році повітовим предводителем Золотоніського дворянства (повітовим маршалом) був Павло Болюбаш, а 8 січня 1821 року на цій посаді був затверджений Михайло Петрович Дараган. Останній належав до роду Кропивнянського сотника Дмитра Дарагана. У 1752 році Д. Дараган отримав у власність 50 посполитих дворів у Яготинській, Гельмязівській, Піщанській та Бубнівській сотнях, які, очевидно, успадкував його син Петро Дараган, а потім і онук Михайло. Останній народився 8 листопада 1764 року в м. Переяслав. З 2 січня 1792-го по 1795 рік був засідателем Золотоніського повітового суду, а з 31 грудня 1827 року служив надвірним радником. За ним у Золотоніському повіті значилося 335 душ кріпосних і 2000 десятин землі в с. Богодухівка та д. Щербинівка. Мав дружину Єву Яківну Фон-Фок (1768 р.н.), дочку полковника, коменданта Переяславської фортеці.

З 1835 по 1838 рік інтереси Золотоніського шляхетства представляв ще один представник роду Тимківських-Максимовичів — Микола Васильович Максимович. Народився він 2 червня 1797 року в місті Богуслав. Виховувався в Другому кадетському корпусі. З 5 січня 1817 р. служив прапорщиком 7-ї артилерійської бригади, а з 27 квітня 1820 р. проходив службу у 8-й артилерійській бригаді.

З 19 січня 1821 р. вийшов у відставку в чині підпоручика, після чого, очевидно, переїхав до свого родового маєтку у м. Прохорівку. 9 березня 1821 року М. Максимович був затверджений на посаді почесного доглядача Золотоніського повітового училища, а з вересня 1835-го по вересень 1838 року виконував обов’язки повітового предводителя дворянства. За ним числилося 127 родових кріпаків у м. Прохорівці та інших населених пунктах, а також було прикуплено в хуторі Озерянському 700 дес. землі. Станом 1835 рік М.В. Максимович мав 72 душі у м. Прохорівка, 13 – Гельмязеві, 19 – в Келеберді, і 111 душ хуторі Тополі. Мав дружину Олександру Михайлівну (Дараган), дочку генерал-майора і надвірного радника Михайла Михайловича Дарагана. Помер 6 грудня 1867 р.

З 1844 по 1847 рік провідником Золотоніського шляхетства був Іван Петрович Неверовський, останній представник цього козацько-шляхетського роду. Його батько був городничим м. Золотоноші, а рідний брат Дмитро — відомим полководцем і героєм Вітчизняної війни 1812 року (загинув 1 листопада 1813 року під Лейпцигом).

Очевидно, Іван Неверовський народився у м. Кропивна (коли саме, невідомо). Але є дані, що 16 листопада 1797 року він поступив на службу кадетом в Морський корпус. У 1800 році служив гардемарином на фрегаті “Счастливый”, на якому здійснив перехід із Миколаєва до острова Зант і назад. У 1807–1805 рр. служив на човнах корабельного флоту на Чорному морі. Під час російсько-турецької війни брав участь у взятті Анапи за що 3 серпня 1806 року був нагороджений орденом Святого Георгія IV класу. У 1807–1815 рр. служив на фрегаті “Воин” і човні “Ратный”, крейсирував біля Румунських берегів. 1 травня 1810 р. отримав звання лейтенанта, а з 20 січня 1816 р. вийшов у відставку у званні капітан-лейтенанта.

Жив у селі Павлівщина, яке раніше називалося Неверовщиною. Золотоніський повітовий предводитель дворянства з вересня 1844 по вересень 1847 року. Відомо, що у лютому 1859 р. І.П. Неверовський звертався до Сенату з проханням про надання свого прізвища і герба хрещенику, онуку рідної сестри Пелагеї Дараган – Івану. Проте це клопотання було відхилене23.

З 1847 по 1850 рік повітовим предводителем Золотоніського дворянства був Василь Йосипович Косюра, який, очевидно, належав до давнього малоросійського шляхетського роду, що брав свій початок від канівського полкового єсаула Власа Косюри (1664 р.). Цей рід занесений до II частини родословної книги Полтавської губернії і був відомий на Золотоніщині аж до початку XX століття.

В.Й. Косюра народився 19 лютого 1803 року в с. Богодухівка в родині Йосипа Васильовича Косюри, який служив канцеляристом Золотоніського повітового суду. З 29 квітня 1820 р. був відданий у дворянський кавалерійський ескадрон “для научения порядка военной служби”. З 4 червня 1823 р. – корнет Олександрійського гусарського полку, а з 4 червня 1825 р. – поручик. У травні 1830 року В.Й. Косюра вийшов у відставку в чині штабс-ротмістра.

Із 17 вересня 1847 р. по вересень 1850 р. – Золотоніський повітовий предводитель дворянства. Станом на 1811 р. за ним у селі Криси (сучасне Христитилеве Чорнобаївського району) рахувалося 9 душ і 27 душ та 2111 десятин землі в с. Іржавець.

У 1853–1860 роках повітовим предводителем Золотоніського дворянства був Іван Якович Лукашевич, який походив з великого козацько-старшинського (згодом — дворянського) роду. Цей рід бере початок від Лукаша (Луки) Васильовича Коломійченка (р. н. невід. — п. до 1736), переяславського полкового осавула (1716–33) і наказного переяславського полковника (1722–32), переяславського полкового обозного (1735). Прізвищем його нащадків стало ім’я їхнього предка. У 1772–1781 роках Яків Михайлович Лукашевич був Золотоніським сотником. Відомо, що його син І.Я. Лукашевич народився 12 листопада 1811 року в селі Кононівка. Виховувався в Благородному пансіоні при Московському університеті. Розпочинав службу у 1830 році в канцелярії Олександрійського повітового предводителя дворянства, мав чин колезького регістратора зі старшинством. З 2 жовтня 1838 по 1844 р. був суддею Пирятинського повіту, а з 1844 по 1850 – служив губернським секретарем. Входив до губернського комітету з селянської реформи. Жив у Кононівці, де станом на 1842 рік за ним значилося 327 душ родових селян і 3000 десятин землі. Також мав 321 душу і 18222 десятини землі у д. Сергіївка Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії. Станом на 1850 р. Лукашевич мав 226 душ в селі Крупське, 40 – у д. Згарська Тишківка, 30 – у х. Чеботьках і 182 – у д. Головатівка.

Відомий як бібліофіл (його колекція нараховувала більше 4000 екземплярів книг). Помер 1860 року. Мав дружину Варвару Гаврилівну, дочку колезького асесора. Спогади про І.Я. Лукашевича залишив П.Д. Селецький, поміщик села Малютинці Пирятинського повіту.

Ось далеко не повний перелік предводителів дворянства, які служили в Золотоніському повіті до реформи 1861 року. Як бачимо, це були не останні люди свого часу, більшість з яких вийшла із середовища козацької старшини. Шляхетське звання та привілеї вони отримували за військову або державну службу і так закріплювали свій соціальний статус, який успадковували їхні нащадки. Потрібно сказати, що у середині XIX століття у Золотоніському повіті було 88 спадкових і 409 особистих дворян та 592 дворянських маєтків. Всього ж у Полтавській губернії на цей час нараховувалося 2467 дворянських родів, більшість з яких (1368, або 55,4%) набули дворянського звання саме за військову службу.

Основою матеріального забезпечення представників полтавського дворянства, звичайно ж, були багаті земельні володіння. Наприклад, на час звільнення селян від кріпацтва (1861 р.) у Золотоніському повіті було 28 дворян, які мали у власності від 1000 до 15 тисяч десятин землі, тобто були великими землевласниками. Так, князь Анатолій Барятинський мав маєток у Драбові й 19000 десятин землі, стільки ж землі було у власності княжни Марії Кантакузіної (с. В. Бурімка), Іван Неплюєв (с. Чорнобай) — володів 16000 дес., Павло Томара (с. Каврай) – 8600 дес., графиня Олена Завадовська (с. Білоусівка) – 7600 дес., Іван Лукашевич (с. Крупське) – 4500 дес., Степан Томара (с. Домантове) – 4200 десятин землі. Більше 3000 дес. також мали надвірний радник Гліб Нечаєв, майор Василь Горленко (він мав ще й цукроварню у с. Гладківщина), дійсний статський радник Михайло Білуха-Кохановський, спадкоємці колезького секретаря Яна Платковського. Крім того, в повіті було 36 поміщиків, які мали від 500 до 1000 десятин, і 377 дрібних землевласників (від 10 до 50 дес.)

Із відміною кріпосництва та запровадженням у 1864 році земської реформи представники дворянства беруть активну участь у діяльності органів земського самоврядування і фактично зосереджують у своїх руках усю повноту влади. Наприклад, їм належало переважне право на обіймання дуже поважної посади мирового посередника, на якого покладалося введення в дію Положень про селянську реформу. Причому, це право надавалося лише місцевим потомственим дворянам-поміщикам, які володіли не менше 500 десятинами землі. Саме ж право обрання посередників діставали місцеві дворянські товариства і губернатори. Із дворян-землевласників формувалися і мирові суди, а у земських зібраннях їм належала більшість. Оскільки вибори до земств відбувалися за майновим цензом, то право бути обраним спочатку отримували ті дворяни, які мали в повіті не менше 200 десятин землі. Одним з таких, наприклад, був В. І. Неплюєв, який у 1861–1863 роках очолював золотоніське повітове дворянство. Пізніше він був гласним земського зібрання і головою повітової училищної ради. Є дані, що В.І. Неплюєв пожертвував 100 руб. на поїздку до Полтави губернського гласного Михайла Максимовича та видання ним “Книги Наума о Великом Божьем мире” і 20 примірників букваря цього ж автора.

Маємо дані, що у другому скликанні Золотоніського земського зібрання (1867–1870 рр.) із 50 гласних 23 були представниками дворянства, 16 – козаками, 6 – селянами-власниками, 4 – купцями і 1 – священик. На цей час обов’язки повітового предводителя Золотоніського дворянства тимчасово виконував титулярний радник Яків Максимович Деркач, який змінив на цій посаді Олександра Миколайовича Маркевича, а головою повітової земської управи був ротмістр Василь Іванович Гінц, членами земської управи працювали підполковник Петро Львович Деркач та капітан гвардії Іван Васильович Товбич.

Отже, у пореформений період дворянство зберегло за собою ті права та привілеї, які були отримані ним раніше, і брало активну участь у суспільному житті. Про це говорить і те, що впродовж багатьох років представники дворянства обіймали у Золотоніському повіті усі найважливіші посади. Наприклад, у 1864–1865 роках, коли розпочалося запровадження земських установ, повітовим письмоводителем служив колезький секретар Микола Михайлович Прохорович, мировим посередником 1-ї дільниці – ротмістр Василь Іванович Гінц, 2-ї дільниці – колезький секретар Микола Єлисейович Гайворонський, 3-ї дільниці – інженер-капітан Платон Максимович Оріховський. Повітовим ісправником був підпоручик Василь Антонович Дараган, помічником ісправника – капітан Віктор Олексійович Борзенко, непримінним засідателем – губернський секретар Сильвестр Августович Вишинський, поліцейським наглядачем – колезький асесор Опанас Андрійович Тихонович, повітовим казначеєм – колезький асесор Степан Якович Онопрієнко, суддею – колезький регістратор Михайло Павлович Лесеневич, землеміром – титулярний радник Фома Касперович Білковський, повітовим почмейстером – колезький секретар Андрій Васильович Никифоров, штатним наглядачем повітового училища – колезький секретар Ілля Костянтинович Петрушок, наглядачем тюремного замку – Федір Семенович Козловський, повітовим лікарем – колезький регістратор Данило Йосипович Науменко, наглядачем міської лікарні – надвірний радник Дмитро Іванович Ширяєв і т.д.

На цей час (1865–1868 рр.) виконувачем обов’язків повітового предводителя дворянства був штабс-ротмістр Костянтин Адріанович Требінський, який одночасно був і головою мирового з’їзду, головуючим директором повітового відділення опікунського комітету по тюрмах, головою дворянської опіки, очолював повітову училищну раду, повітове у військових справах присутствіє і ряд інших органів земського самоврядування. За своєю посадою він також брав участь у губернському земському зібранні, контролював земських начальників і міських суддів, головував на повітових у селянських справах присутствіях тощо.

Це говорить про те, що посада повітового предводителя дворянства торкалася практично усіх сфер життя в повіті й мала велику вагу не тільки в середовищі дворянства, а й серед інших верств населення. Тому зазвичай на посади предводителів обирали кращих представників цього стану, потомственних дворян, які вже мали певний управлінський досвід та організаторські здібності. Так формувалася еліта тогочасного суспільства, яка тривалий час була надійною опорою самодержавства.

У 1868–1870 роках в.о. предводителя повітового дворянства був колезький асесор Яків Максимович Деркач, а після нього два рази поспіль (у 1870 і 1873 роках) на цю посаду обирали поручика Михайла Павловича Томару, який був і головою земької управи. З 1831 року він проживав у селі Семенівка Пирятинського повіту й був власником цього населеного пункту. Також є дані, що він був предводителем золотоніського дворянства у 1845 році, бо саме в такому статусі його прізвище згадується серед осіб, які стали передплатниками естампів Тараса Шевченка “Мальовнича Україна”.

У будь-якому разі можемо стверджувати, що М.П. Томара був освіченою людиною і мав неабиякий організаторський хист. Адже під його головуванням Золотоніське земське зібрання ухвалило багато важливих рішень, спрямованих на розширення в повіті мережі шкіл, покращення медичного обслуговування, забезпечення продовольчої безпеки населення тощо. При ньому ж земством вперше було порушене і питання про будівництво залізничного сполучення від міста Ромни до Черкас, яке мало пролягти через Золотоніський повіт.

Ці позитивні починання були продовжені і при колезькому секретареві Михайлу Павловичу Лесеневичу, який виконував обов’язки предводителя повітового дворянства з 1876-го по 1879 рік. Відомо, що народився він 10 січня 1816 року в с. Жорнокльови. Навчався у Ніжинській гімназії вищих наук (закінчив 1837 р.). У 1838 році в чині колезького реєстратора поступив на службу в Канцелярію куратора Київського навчального округу. У 1839–1840 роках був переяславським повітовим суддею, а з 1862-го золотоніським повітовим суддею. М.П. Лесеневич також обирався депутатом дворянства Золотоніського повіту, був почесним мировим суддею і губернським секретарем.

Помер він 2 лютого 1883 р. і похований у родинному склепі в селі Жорнокльови. Там же була похована і його дружина Наталія Василівна Лесеневич, яка походила з роду Товбичів. Вірогідно, що капітан гвардії Іван Васильович Товбич, який був повітовим предводителем Золотоніського дворянства з 1879 по 1883 рік, був її рідним братом. Перед цим він обирався гласним повітового і губернського земств, брав активну участь у роботі комісії з розробки мережі земських шкіл. У 1874 році І.В. Товбич був мировим суддею 2-ї дільниці, а з 1877 року очолював повітову земську управу. І.В. Товбич мав ґрунти у селі Безпальчому, де й мешкав. Йому також належало невелике село Софіївка поблизу Безпальчого. У 1871 році він пожертвував частину своїх земель для влаштування в с. Безпальчому щотижневого базару.

З 1883 по 1886 рік повітовим предводителем Золотоніського дворянства був Олександр Васильович Гінц, батько якого, ротмістр Василь Іванович Гінц, був членом Полтавського губернського комітету із влаштування і покращення побуту поміщицьких селян (1858–1859 рр.). Після цього він був одним з перших голів Золотоніської земської управи, гласним Золотоніської міської Думи і мировим суддею 1-ї дільниці Золотоніського повіту. На жаль, про діяльність його сина, О.В. Гінца, відомо небагато, так само, як і про діяльність на посаді повітового предводителя дворянства колезького секретаря Василя Васильовича Цимбалістова (згадується на цій посаді у 1890 р.). Останній був підполковником царської армії і георгіївським кавалером (нагороджений 26 листопада 1849 р. ). Вийшовши у відставку, поселився у с. Старий Каврай, де мав кінний завод і більше 1200 десятин землі.

З 1892 по 1904 рік дворянство Золотоніського повіту очолював дійсний статський радник Василь Васильович Косюра. Відомо, що він народився в селі Мар’янівка Пирятинського повіту (нині Гребінківський район). Закінчив курс Харківського університету. Працював дільничим мировим суддею. Був золотоніським повітовим предводителем дворянства з 1892-го по 1904 рік. У 1906 році був знову обраний на цю посаду. Помер у 1915 році.

У 1910 році предводителем повітового дворянства був надвірний радник Микола Олександрович Лесеневич, який до цього у 1904–1909 роках служив земським начальником 5-ї дільниці (В. Хутірська волость, Безпальчівська, Драбівська волості). А після нього впродовж майже 7 років цю посаду обіймав граф Дмитро Павлович Капніст, онук відомого декабриста Олексія Васильовича Капніста. Один з його синів — Павло Капніст (1842–1904) – керував канцелярією Міністерства юстиції царського уряду, з 1877 року був прокурором Московської судової палати. У 1880–1895 роках служив опікуном Московського учбового округу, був сенатором.

Блискучу кар’єру зробив і Д.П. Капніст, який народився 5 червня 1879 року. В 1903 році по закінченні юридичного факультета С.-Петербурзького університету він поступив на службу в Міністерство юстиції, а в 1907–1908 роках був товаришем прокурора Тамбовського окружного суду. Мав чин титулярного радника. У 1912 році Д.П. Капніст був обраний депутатом IV Державної думи, де входив до фракції так званих “октябристів”, а згодом став лідером цієї фракції. 1 березня 1917 року Тимчасовим комітетом Держдуми він був призначений комісаром над Міністерством внутрішніх справ, а з 8 березня — головою Особливої комісії з ліквідації Головного управління у справах друку (комісар Тимчасового уряду у справах друку).

Тривалий час свою депутатську діяльність граф Д. Капніст поєднував із діяльністю на посаді повітового предводителя Золотоніського дворянства. Уперше на цю посаду він був обраний у 1910 році. У 1913 році обов’язки предводителя тимчасово виконував Дмитро Дмитрович Косюра, а потім на цій посаді знову згадується Д.П. Капніст.

Очевидно, більшу частину часу він мешкав у Санкт-Петербурзі, але часто бував і на Золотоніщині, де в нього було 200 десятин землі і родовий маєток у селі Вознесенське. Принаймні, матеріали Золотоніського земського зібрання свідчать про те, що Д.П. Капніст брав активну участь у роботі земських органів і користувався значним авторитетом серед гласних повіту. 16 листопада 1916 року вони висловлювали подяку графу Капністу за його патріотичну позицію у Державній Думі і за захист проекту про волосні земства. З цих матеріалів також видно, що Д.П. Капніст був прихильником ліберальних реформ: він підтримував розгляд у законодавчому порядку пропозицій Золотоніського земства щодо звільнення від військової повинності голів та членів земських управ і пропозицію щодо надання земствам права вибирати до складу управ осіб, які не мали установленого майнового цензу...

На жаль, усі ці заслуги були перекреслені більшовицьким переворотом, що стався у жовтні 1917 року. Під час громадянської війни граф Д.П. Капніст змушений був емігрувати до Франції і помер у Парижі 1926 року. Його ж родовий маєток у селі Вознесенське, в якому був великий парк і красивий, схожий на палац, двоповерховий дім із 42 кімнатами та багатою бібліотекою, був розграбований і спалений місцевими селянами. Після цього родина Капністів назавжди втратила зв’язок із Золотоніщиною і вже більше до неї не поверталася. Відомо, що син Д.П. Капніста Олексій (1916–1993) жив у Франції й був віце-президентом Об’єднання закордонних товариств страхування проти пожежі. Похований на кладовищі Сен-Женев’єв-де-Буа, де знайшли свій останній спочинок і багато інших представників українського та російського дворянства, яким після 1917 року не знайшлося місця на рідній землі.

Віктор Козоріз

http://velikijhutir.cherkassy....ews_id=835

Куток Деркачи на карте м. Гоголев Остерского уезда 1846-1863 гг. (издавалась до 1919 г.), Ф.Ф. Шуберт и П.А. Тучков.
По соседству проживали наиболее близкие Деркачам фамилии - Гути, Иваницкие, Осьмаки (так называемые Макаровичи), Чупринки и др., а также крестьяне Деркачей - Лопатинские и Музыченко.

Волков С.В. Белое движение
http://www.bfrz.ru/data/beloie...lkov_5.pdf


Деркач Александр Ефремович, р. 1894. Из казаков ст.Новоплатнировской Кубанской
области. Тверское кавалерийское училище 1914. Подъесаул Кубанского казачьего
войска. Во ВСЮР и Русской Армии до эвакуации Крыма. Был на о.Лемнос. Осенью
1925 в составе Кубанского Алексеевского военного училища в Болгарии. /2/

Деркач Григорий Маркович, р. 1895. В Вооруженных силах Юга России. На 19 фев. - 28
мар.1921 в беженских лагерях в Румынии. /4-190,192/

Деркач Григорий. Чиновник. 1918 в гетманской армии; 24 окт.1918 назначен (с 15 авг.)
рахивником Главного штаба. /490/

Деркач Иосиф. Во ВСЮР и Русской Армии рядовой в корниловских частях до эвакуации
Крыма. Галлиполиец. Осенью 1925 в составе Корниловского полка в Болгарии. /2/

Деркач П.Ф. В эмиграции в Югославии. 1 сен.1920 - 1 сен.1928 вахтер Крымского кадетского
корпуса. /208/

Деркач Павел Федорович. Полтавский кадетский корпус. В эмиграции в Югославии. Ум. до
1965. /514/

Деркач Петр. Во ВСЮР и Русской Армии рядовой на 1-х инструкторских пулеметных курсах
до эвакуации Крыма. Эвакуирован из Севастополя на транспорте "Корнилов". /4-66/
Деркач Трофим. В Добровольческой армии; с сен.1918 доброволец в 13-й роте 1-го
Офицерского (Марковского) полка. /16-11/

Деркач. Во ВСЮР и Русской Армии до эвакуации Крыма. Эвакуирован с флотом в Бизерту.
фев.1921 комендор на канонерской лодке "Страж". /488/

Деркач. Во ВСЮР и Русской Армии рядовой в 135-м пехотном Керчь-Еникальском полку до
эвакуации Крыма. Ранен. Эвакуирован на транспорте "Ялта". /4-54/

Деркач. Прапорщик. В Добровольческой армии в Войсках Новороссийской области. На 9
дек.1919 в Херсонской комендантской команде. /13-397/

Деркачев Василий Алексеевич, р. 8 нояб. 1901 в Таганроге. Таганрогская гимназия 1919.
Студент Харьковского сельскохозяйственного института. Во ВСЮР и Русской Армии
с лета 1919 до эвакуации Крыма. В эмиграции с 1921 в Чехословакии. Инженер-
агроном. Ум. 12 янв.1932 в Вел. Березне (Чехословакия). /363/

Деркачев Владимир Михайлович, р. 1889. В Вооруженных силах Юга России. Эвакуирован в
нач.1920 из Новороссийска на корабле "Владимир". /4-71/

Деркачев Георгий Павлович, р. 1896. Морской корпус. Офицер Балтийского флота. Служил
во-енмором на Валтфлоте. Арестовывался 1918 и 22 авг. 1921 при регистрации
офицеров в Петрограде, 26 авг. отправлен в Москву и заключен в Бутырскую
тюрьму. В апреле 1922 - освобожден под подписку о невыезде. /575/

Деркачев Дмитрий Витальевич. В Вооруженных силах Юга России. Эвакуирован в дек.1919 -
мар.1920. На май 1920 в Югославии. Жена Мария Ивановна. /4-178/

Деркачев Евгений, р. 30 янв.1900 в Таганроге. В эмиграции в Югославии; на 1941 унтер-
офицер или солдат резерва югославской армии. /635/

Деркачев Иван Васильевич, р. 21 фев.1893. Тифлисское землемерное училище,
Елисаветградское кавалерийское училище 1915. Офицер Сунженско-Владикавказской
запасной сотни. Сотник, командир сотни 3-го Сунженско-Владикавказского полка
Терского казачьего войска. Участник Терского восстания. В Добровольческой армии
и ВСЮР в своем полку. Есаул (с 25 окт.1919). /532/

Деркачев Ф.А. Подпоручик. В белых войсках Восточного фронта. В эмиграции в Китае. Ум.
ок. 5 июля 1939 в Харбине. /101/

http://lists.memo.ru/index5.htm
Если Вас интересуют не только казаки, то у нас на филфаке в СПбГУ преподавал русскую литературу С.С.Деркач http://guides.rusarchives.ru/b...ection=asc