Strzelbicki, Стрельбицькі, Стрільбицькі, Стрельбицкие

Думаю, для вас тут нема нічого нового, але все-таки:Сага Мастай де Феретті – міф, тайна, драма…
Коломийський край

Ця зворушлива історія мала місце за давніх часів, дуже давніх. На неї я наштовхнувся тільки на зорі проголошення української незалежності, зі сторінок виданого тоді у Філадельфії поважного видання Коломия і Коломийщина (1988 р.). Ув одному куценькому абзаці, який мене вельми заінтригував, йшлося про іспанських графів Мастай де Феретті, родовід яких сягає навіть нашої коломийської землі. У міжвоєнний період XX віку представники шляхетного і доволі таки заможного роду востаннє підіймали перед Іспанією клопотання про спадок. У цій справі було відряджено компетентного адвоката, але невдовзі його знайшли замордованим у швейцарському потязі і без документів…

А починалося усе з довгих наполеонівських воєнних походів, до яких з польським легіоном потрапив ротмістр легкої кавалерії Іван-Микола Стрільбицький, син пароха Ішкова з під Теребовлі. Так вояцькі шляхи нашого скитальця привели аж до басської столиці Барселони, де в одному з монастирів й розквартирувався його ескадрон. Були серед них і поранені, яких заповзялася доглядати одна з місцевих панянок. Це була вона - графська донька Дорофея (Терезія) – Марія Мастай де Феретті. Яким чином молоді люди порозумілися між собою і полюбилися, про це не має жодних свідчень, хіба що здогади. Відомо, лишень, що пастор тамтешнього приходу підпільно їх обвінчав. Однак проти виступили батьки - Франциск Феретті та Марія Гамершмід. Складаючи заповіт батько відмовив єдиній доньці у праві на спадок. Гордий баск мотивував свій учинок тим, що Доротея не прислухалася голосу предків і фактично побралася з чужинцем, який зі зброєю ступив на їхню землю. Величезні родинні спадки перейшли на сина Джованні Феретті, який уже тоді був на посту кардинала. Можливо, саме фамільна фінансова підтримка сприяла тому, що 1846 р. канклавом Ватикану його обрано главою католицької церкви, маючи всього 54 роки від роду. На долю папи Пія IX випало найдовше понтифікування - 32 роки, відомі, як епоха реформації і тяжких випробувань.

Тим часом дорога його серцю сестра Доротея-Марія та шваґер Іван Стрільбицькі оселилася на батьківському обійсті поблизу Ходорова, куди, очевидно, святий отець одержав нове призначення. Тут у молодят народився первісток Іван, який, мабуть, теж успадкував потяг до душ пастирства від діда. Його мати Доротея - сумна і щаслива: вдова, яка поховала свого чоловіка, тепер жила заради сина, якому після теологічних студій дали далеке приходство у селі Текуча, що входило тоді до коломийської округи (тепер Косівський район). Новий панотець Іван, син Івана Стрільбицького з дружиною і матір’ю графинею Доротеєю замешкували поруч на плебанії (осідок священика), на пагорбі, серед села, поруч дерев’яної церкви. І знову свіжі враження, які пішли тільки на користь щойно прибулим, бо оточили їх щирі і приязні гуцули. Автор цієї сімейної хроніки спеціально приїжджав у ті краї і був вражений тим, що й до сьогодні не затерлося оте теплосердне відношення текучівської громади до постаті «старої графині» і її сина Івана, який відійшов у поза світи 1880 р. Не довго вже топтала ряст і його матуся. Як найшановніших мешканців краю їх поховали на церковному подвір’ї, під величними кам’яними хрестами, де завше впорядковано і горить свіча.

Одним із п’ятьох дітей о. Івана був син Євстахій. Він теж марив кар’єрою військового, як колись його дідусь. Хлопець успадкував від нього не лише риси характеру: рішучість, бажання будь-якою ціною досягнути мети, але й долю. Йому також судилося воювати за чужі інтереси аж на італійському фронті під час Першої світової у чині старшини Австро-Угорської корони. Та війна закинула, згодом, Євстахія на Судети, де зустрілася йому дівчина Павліна. Історія цього романтичного знайомства нагадувала історію його предків у далекій Барселоні. Так само без батьківського благословення привіз він свою кохану до родини у Текучу. Тепер на приходському кладовищі цього села у сусідстві з усіма Стрільбицькими покояться тлінні останки доньки Павліни та Івана Марії, яка на схилі своїх літ одиноко проживала у Коломиї на вулиці Крушельницьких. Мені теж доводилося бувати у цьому коломийському помешканні пані Марії Стрільбицької. Вона щедро ділилася спогадами, а щодо родинних світлин, то заповіла їх схоронити разом із собою в домовині. У той час інших нащадків великого роду розшукати, наразі, не вдалося…

Отож на цьому епосі можна було би поставити крапку, але зовсім нещодавно до мене зателефонував пан Віктор з Києва, який є нащадком родини Стрільбицьких. Так нашими спільними зусиллями історія одержала своє продовження. Отже, іншого онука отця Івана Стільбицького, народженого 16 травня 1879 року, традиційно було названо Іваном. У 22-літньому віці він отримав диплом вищої школи лісників. До початку згаданих подій імперіалістичної війни Іван Стрільбицький працював секретарем коломийської дирекції фінансів. Але, знову ж таки, війна вносить свої суттєві корективи у незбагненну течію родоводу Стільбицьких. Так від 5 грудня 1914 року він молодший офіцер полкового штабу австро-угорських військ. Наступного року потрапив до російського полону, а звідтіля його звільнено за наказом військового губернатора Ігнатієва – не вистачало фахівців-садівників. Ще через рік Іван Стрільбицький за особистим дозволом головнокомандувача Олексія Брусилова перевіз до Київської губернії дружину Василису, з дому Кубракову. Останнім місцем його праці були урочища Новгород-Сіверського лісництва. А звідтіля дорога нашого краянина простяглася у небуття. Як вказує «Виписка из протокола» № 12, за 23 вересня 1938 року, його, техніка лісового господарства Іван Володимировича Стрільбицького звинуватили в антидержавній агітації і тероризмі. А далі у скупих архівних документах значиться, що арештованому, який «нє сознался» присуджено вищу міру покарання – розстріл, плюс конфіскація особистого майна, яке відібрали у дружини і їхніх шістьох діточок. Нині його добре ім’я – реабілітоване…

Ця публікація, звичайно, лишень маленький клаптик величного генеалогічного сувою Стрільбицьких та Мастей де Феретті, який частково відкрив нам свою таємницю. Їхні ближні і дальні родичі розкидані нині далеко по світах. Але мені приємно від усвідомлення, що життя продовжується, а з ним ще розлогішим стає давнє родовідне дерево, на гілочках якого є й наші коломийські листочки.

Василь Нагірний.
На світлині з архіву автора: поруч з тітками стоять Володимир та Євстахій Стрільбицькі.

valcha написал:

[q]

BalymbaКакая красивая история!

[/q]

Для меня она тем более интересная, что двумя десятками лет ранее мой предок поступил также - только домой он привез не графиню, а еврейку и за это был "изгнан" родственниками. С тех пор и фамилия моего рода Попович а не Турецкий

Пане Вікторе, для мене ця стаття важлива тим, що я отримав з неї відповіді на запитання, які не наважувався Вам поставити.
І з цього приводу інформація із ІІІ тому Історії Гуцульщини М.Домашевського ( якщо не маєте її то думаю буде цікаво)
До вибуху Першої світової війни, в Яворові був учителем також Деніґевич, а його дружиною була дочка о. Стрільбицького, пароха з Текучої ( з архіву М.Ломацького, який зберігається у Гуцульському Досліднім Інституті).

Оксана БАРАН
МЕМУАРИ ЯК ДЖЕРЕЛО ДО ВИВЧЕННЯ ПОБУТУ
ГАЛИЦЬКОЇ СІЛЬСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ
(кінець ХІХ – 30-ті роки ХХ ст.)

Розуміння умов, за яких відбувалося формування української інтелігентної
верстви у Галичині, неможливе без вивчення мемуаристики другої половини –
кінця ХІХ ст. До неї передовсім зараховуємо спогади визначних громадських
діячів О.Барвінського3, А.Вахнянина4, о. О.Заклинського5, Є.Олесницького6. Крім
загального аналізу суспільно-політичних процесів того часу, вони дають змогу
прослідкувати еволюцію світогляду галицької інтелігенції. Не менш важливе зна-
чення мають спогади о. М.Стрільбицького про життя греко-католицького кліру
на провінції у першій половині ХІХ ст7. Якщо вказані джерела написані більше в
історичному руслі, то тут автор зосередився на висвітленні повсякденного побуту
священичої родини, особливо її помешкання та господарського життя.

Де можна знайти це видання???
Стрільбицький Н. Дім галицко-руского сьвященника в I. половині минувшого столїтя // Нива.
– 1908. – Ч. 4. – С. 115–121.

РОЛЬ І.ФРАНКА У ТУРИСТИЧНОМУ РУСІ НА ТЕРЕНАХ ГАЛИЧИНИ (КІНЕЦЬ ХІХ-ПОЧАТКУ ХХ

4 серпня 1883 р. двадцять студентів з різних міст Галичини здійснили подорож за маршрутом Львів – Стрий – Станіслав – с.Богородчани – Манявський Скит – м.Надвірна – села Делятин – м. Коломия[6, с.21]. У цій мандрівці взяли участь такі відомі культурно-просвітницькі та політичні діячі, як І. Франко, К. Левицький, В. Левицький, Є. Гуталевич, В. Коцовський, І. Панкевич, О. Барвінський, М. Шухевич, Є. Олесницький, К. Трильовський, Є. Петрушевич, І. Герасимович, Р. Купчинський, В. Лопатинський, А. Крушельницький, М. Рудницький, І. Врецьона, А. Стрільбицький, В. Шмигельський та інші. Їхньою метою було не лише ознайомлення з гуцульським краєм та збирання етнографічного і фольклорного матеріалу. Вони намагалися впливати на націонапьнi почуття, нацiональну свідомость місцевого населення[7, с.177]. Ця мандрівка започаткувала добру традицію щорічних культурно-просвітницьких подорожей української молоді в Галичині.

7.
Франко І. Вандрівка руської молодіжі: і-ша коресподенція в газеті “Діло” // Подорож в українські Карпати. Збіррник.. Львів: Каменяр, 1993. – С.175-183.

джерело - http://filology.info/?p=157