НЕМЦЫ В ИСТОРИИ РОССИИ. 1652-1917

Юлія Маліцька.
Виклики імперського правління: колоністи та шлюб у Північному Причорномор’ї в ХІХ столітті

Malitska, Julia
Södertörn University, School of Historical and Contemporary Studies, History. Södertörn University, Centre for Baltic and East European Studies (CBEES), Baltic & East European Graduate School (BEEGS).ORCID iD: 0000-0001-7624-1597
2017 (English)

http://sh.diva-portal.org/smas...swid=-2940

Швайка Инна.
Эмиграция немецких колонистов из Украины в страны Северной Америки как следствие сложных взаимоотношений с властью (конец XIX – 20-е гг. ХХ в.).

В статье исследуются основные проблемы экономического, политического, социального характера, которые привели к эмиграции немецких колонистов из Украины. Был проведен анализ документов, на основе чего удалось установить, как именно обеспечивался процесс эмиграции колонистов в страны Северной Америки в 20-х годах ХХ века. Выявлено, из каких колоний эмигрировали немцы и в какие поселения Северной Америки они следовали.

Ігнатуша О.М., Тедеєв, О.С
З ІСТОРІЇ ЛІКВІДАЦІЇ НІМЕЦЬКИХ колоній У ЗВ’ЯЗКУ З БУДІВНИЦТВОМ ДНІПРОГЕСУ

Це був останній рік, який їм судилося прожити на землі, що для п’ятьох поколінь німецьких колоністів стала рідною. Колонії Кічкас (стара назва - Ейнлаге) і Кронсвейде, засновані в запорізьких степах менонітами-переселенцями в кінці 18 сторіччя, незабаром мали стати дном штучного озера.
На Дніпрі в районі Запоріжжя розгорталися широкі будівельні роботи по спорудженню найпотужнішої в Європі гідроелектростанції. Радянський Союз прискорено закладав енергетичний фундамент розвитку важкої про мисловості країни.
Грандіозний проект вимагав жертв. Однією з них було передбачене затоплення споруджуваною греблею електростанції ділянки земель обабіч Дніпра та його притоки Самари площею 11,5 тис. десятин. Це означало, що 44 на селених пункти з прилеглими до них угіддями на території Запорізького та Дніпропетровського округів назавжди підуть під воду: 14 поселень повністю та ЗО частково.
П’ять затоплених населених пунктів були німецькими колоніями: менонітські Кічкас та Кронсвейде Хортицького району Запорізького округу (затоплені повністю), лютеранські - Ямбург Лоцмансько-Кам’янського району, Іосифівка та Рибальське Карло-Марксівського району Дніпропетровського округу (затоплені частково).
Кічкас, що знаходився біля самого підніжжя греблі майбутньої електростанції, готували до затоплення найпершим. Саме його жителям довелося витримати на собі все те, що в недалекому майбутньому чекало інші українські та німецькі села.
У зв’язку із затопленням, на території німецьких населених пунктів державою було відчужено 200 особистих володінь громадян німецької національності 1910 дес. землі, яка знаходилась в їх користуванні (в тому числі 122 дес. садибної), 45 громадських та адміністративних споруд.
Будівництво розгортали рішуче, настільки жваво, що цього не очікували місцеві жителі, звиклі до пустих балачок про нього, що точилися роками. В Кічкасі на першому ж засіданні земельної громади у новому 1927 р. Було поставлено питання про визначення конкретного місця влаштування переселенських хуторів.
Друге засідання - 14 лютого - засвідчило хвилювання селян. Зібралися 316 членів громади, прибуло начальство високого рівня: член ЦК КП(б)У, голова правління Дніпробуду Е.І.Квірінг (до речі - сам німець за походженням), представник уряду УСРР Б.К.Вікторов, головний інженер Дніпровського будівництва О.В.Вінтер та ін. Розмова йшла про переселення. Селянам пообіцяли, що до поможуть побудувати нові будинки неподалік від старого села, запевнили, що ніяких проблем з початком землевлаштування на нових ділянках не виникне. Е.І.Квірінг заявив: клопоти по фінансуванню візьме на себе Дніпробуд і незабаром почне відпускати селянам будівельний матеріал по собівартості, жителі Кічкасу одержать право першочергового працевлаштування на Дніпробуді1.
З березня “Вісті ВУЦВК” надрукували постанову ВУЦВК “Про вилучення земель і майна в с.Кічкасі Запорізької округи на потреби будівництва гідростанції на р.Дніпрі”, у якій зазначалося, що управління Дніпровського будівництва у визначений термін сплатить грошову компенсацію (винагороду) селянам за вилучення будівель. Тон урядової постанови надто жорсткий, безкомпромісний, не передбачав конкретних соціальних гарантій для переселенців. Лякали слова: “Особи, що не увільнили приміщень у вилучуваних будівлях у призначений комісією реченець, підлягають виселенню адміністративним порядком”2.
З архівних документів земельного відділу Запорізького орквиконкому стає зрозумілим, що побоювання переселенців були небезпідставними. В низці документів, датованих початком 1927 р. повідомляється про відсутність належних коштів, достатньої кількості кваліфікованих землемірів, інструменту3. Отож, навіть з огляду на це, підготовка сіл до затоплення не могла бути проведена безболісно і у визначний строк. У план робіт на 1927 р. змогли включити лише Кічкас, Андріївку, Великий Луг та Кронсвейде.
Право на формування нових поселень, жителям яких централізовано виділялися землі та надавалися державнікредити і пільги, одержали не всі, а лише бідняцько-середняцьке населення та робітники, що працювали на Дніпробуді. Взяв гору класовий підхід.
Але й для них ні держава, ні Дніпробуд не поспішали виділяти кошти, потрібні для землевлаштування (хоча про фінансування переселенців із фонду Дніпробуду вже ого лосили через окружну газету “Червоне Запоріжжя”).
Фінансовий тягар спробували перекласти на плечі самих переселенців. Цей крок роз’ятрив душевні рани селян,
Викликав невдоволення. За повідомленнями окрземвідділу, “населення колонії Кічкас категорично висловилось проти внеску в ОЗВ (окружний земельний відділ - авт.) грошей на землевлаштування згідно арт. 178 Земельного кодексу, а також не виконує й натуральні обов’язки згідно арт. 179 Земельного кодексу”.
За таких обставин земвідділ певний час продовжував виконувати роботи на свій страх і ризик, використовуючи кошти місцевого бюджету, та погрожуючи центрові згорнути їх зовсім. Та Дніпробуд і далі не покривав цих збитків, посилаючись на відсутність відповідних асигнувань у власному кошторисі.
Ситуація заходила у безвихідь, безжально підштовхуючи селян до самообмежень та ще більшого напруження сил. Тому, щоб прискорити землеустрій і не опинитись перед лицем майбутньої зими без врожаю, вони, врешті, зважались на збір коштів.
Ще до початку 1927 р. було проведено оцінку вартості будівель, які підлягали затопленню, аби визначити розмір
компенсації за їх вилучення. Але й у цьому питанні не обійшлося без непорозумінь та упередженого ставлення
До простих людей. Селяни залишилися невдоволеними тим, що до складу комісії, яка визначала розмір вартості
будівель, не включили представників земельної громади, хоча це й було передбачено урядовою постановою. На
погляд власників, сума, визначена еквівалентом їхнього майна була суттєво занижена. Упереджуючу виплату компенсації за відчуження власності не проводили зовсім.
Кредити обіцяли видавати, але не одразу, а поетапно, після початку переселення. Все це спонукало власників, не
очікуючи відшкодування вартості домівок від держави, продавати їх іншим громадянам (хоча б на будівельний
матеріал), навіть за значно дешевшими цінами. Але незабаром і це стало неможливим. Прийнята вищезгадана урядова постанова допускала купівлю-продаж будинків в с.Кічкас лише з дозволу окрвиконкому. Ще скрутніше
складалася ситуація для найбідніших, тих, хто не мав власних будівель, а значить і не міг розраховувати на будь-яку грошову компенсацію при виселенні. їм пропонували державні кредити, розміри яких (400-500 крб.) були недостатніми для влаштування на нових ділянках. Отож, не випадково, багато селян і робітників Кічкасу почали відмовлятися від одержання такої допомоги.
Зовсім похмурим було майбутнє для сімей інвалідів, вдів, які самотужки не взмозі були звести будівлі на нових
місцях. Державними програмами не передбачалось будь-яких пільг для таких сімей.
Соціальна незахищеність змушувала багатьох до останнього зволікати з переселенням; іноді вона орієнтувала на остаточний відрив від землі та одержання квартир в місті (наприклад, працівників Дніпробуду), стимулювала самовільне переселення.
З наближенням весни 1927 р. і остаточного вирішення питання про формування переселенських груп, виникла нова проблема. 18 березня збори Кічкаської земельної громади ухвалили будувати переселенські села з врахуванням національного складу їх майбутніх мешканців: одне для громадян німецької національності, друге - для решти кічкасців. У випадку неможливості саме такого вирішення питання, збори просили організувати одне селище, “але із заселенням за національною ознакою, тобто одна сторона - німцями, а друга - рештою хліборобів”.
Подібне прагнення було проігнороване владою, як таке, що не узгоджувалося з основами радянської національної політки. Врешті, було сформовано два виселки за класовою ознакою - робітничий і селянський.
Термін, протягом якого треба було провести виселення, виявився досить коротким - до осені 1927 р. Так само - до 1 вересня 1927 р. - повинен був завершитись устрій переселенців на землях колективного фонду. Але державні органи проявили бездіяльність у справі завчасного устрою переселенських хуторів. Неузгодженість між державними господарчими органами з багатьох питань, брак коштів та відсутність досвідчених спеціалістів зривали накреслені плани. Станом на 17 серпня 1927 р. закінчили та завершували будівництво лише 56 (із 130 намічених) домівок робітничого виселку та 76 (із 157) домівок селянського виселку Кічкас, що становило протии планованого відповідно 43,1% і 48,8%.
Особливо скрутне становище в переселенських хуторах склалося в соціально-культурній сфері. Держава не потурбувалася про будівництво на нових місцях шкіл, лікарень (недалеко від Кічкасу знаходилась менонітська психіатрична лікарня “Бетанія”), сільбудинків, пожежного пункту, навіть адміністративних споруд, що знаходилися у віданні райвиконкомів та сільрад. Жителі Кічкасу та Кронсвейде змушені були не тільки своїм коштом влаштувати їх на нових місцях, а й забезпечувати паливом на наступну зиму.
В старому Кічкасі приреченими на зникнення виявилися будівля етнографічного музею, будинки перших менонітів-колонистів кінця XVIII - початку XIX ст., корпуси державного заводу №14, на якому під керівництвом інженера Унгера в 1923 р. виготовили чи не найперший вітчизняний трактор “Запорожець”.
Гостро постало питання з культовими спорудами. В Кічкасі на момент його затоплення знаходилося три з них:
молитовний будинок менонітської громади, молитовний будинок євангельської братської громади, православна
церква і одна колишня синагога. Згідно чинного законодавства 20-х рр. вони становили власність держави, а не
релігійних громад. Оскільки радянська влада проводила свою антирелігійну політику, вона доклала зусиль, щоб
перешкодити перенесенню цих споруд на нові місця. Тут доречно зазначити, що менонітська громада Кічкасу однієї з перших серед всіх переселенських релігійних громад порушила перед державними органами клопотання про дозвіл на леренесення свого молитовного будинку до нових поселень і змогла стягнути з Дніпробуду компенсацію за його відчуження. Але ця компенсація була пере дана у фонд райвиконкому.
Перспектива затоплення, помножена на складну економічну і політичну ситуацію в країні наприкінці 20-х рр. підняла соціальну напруженість в населених пунктах, що мали бути поглинуті водою. Жителі знищували тимчасові знаки, встановлені по лінії відчуження території, що підлягала затопленню, намагалися ігнорувати виконання окремих рішень та розпоряджень властей.
Невлаштованість спонукала й до пошуку зовсім іншого виходу із становища. Гортаючи описи архівних документів Дніпробуду, тих, що довгий час знаходились на таємному зберіганні, не можна не звернути увагу на заголовки справ: “Заяви громадян ...про дозвіл емігрувати в Канаду”, “Список осіб, які бажають виїхати в Америку”. Отож, бачимо - краще майбутнє люди починали шукати поза “країною робітників і селян”. “Ми ...поселяни с.Кічкасу емігруємо до Канади, внаслідок виселення нас з старих насижених місць” - писали 24 червня 1927 р. в заяві на ім’я головного інженера Дніпробуду поселяни Я.Фрезе, Я.Классен, І.Мартенс. 31 травня 1927 року заступник головного інженера Дніпробуду Роттерт змушений був спішною поштою інформувати управління головного інженера в Москві про бажання 44 сімей (213 осіб) - жителів Кічкасу - виїхати на постійне мешкання до Америки.

В списку прізвища: Петерс, Реймер, Ремпель, Гільдебрант, Янцен, Вібе, Сіменс, Дік та багато інших.

Отже, Дніпробуд приніс тяжкі випробування жителям навколишніх районів, тривогу і безсилля в серця багатьох громадян.

1) Державний архів Запорізької області.-Ф.Р-246, on. 1, спр. 124.-Арк. 4.
2) Збірник узаконень і розпоряджень робітничо-селянського уряду України.-1927.-ч. б.-Арк. 36.
3) Див.: Державний архів Запорізької області.-Ф.Р-673, on. 1, спр. І612.-Арк. 52, 58, 83.

УДК 63.3 (4) Нім.
Таісія Малиновська
ЗАВДАННЯ І ПОВНОВАЖЕННЯ СІЛЬСКОЇ ОБЩИНИ У НІМЦІВ-КОЛОНІСТІВ ПІВДНЯ УКРАЇНИ (КІНЕЦЬ XVIII – ПЕРША ПОЛОВИНА XIX ст.)

Стаття присвячена дослідженню повноважень і функцій органів місцевого самоврядування у німецьких колоніях Півдня України (кінець XVIII – перша половина XIX ст.) Основну увагу приділено функціям мирського сходу.

Перші колонії німців в межах Російської імперії з’явилися у 60-х роках ХVІІІ ст., після видання 4 грудня 1762 р. та 22 липня 1763 р. маніфестів імператриці Катерини ІІ, що запрошували іноземців переселятися до Росії на пільгових умовах. 1787 р. перша група переселенців з Німеччини прибула до Єлизаветграду, за нею приїхали інші, було покладено початок створенню цілої низки колоній німців та менонітів на теренах „южного края” імперії – Бесарабії і Новоросії. Поселення іноземців у цих регіонах розглядались законодавством Російської імперії як окрема категорія колоній.
Кількість публікацій, присвячених історії німецьких поселень у Російській імперії, є дуже значною [1], видано декілька узагальнюючих праць, зокрема, про колонії Півдня України [2]. Проте не всі аспекти проблеми висвітлені грунтовно. Серед малодосліджених питань - діяльність органів управління у колоніях. Наша робота має на меті визначити передбачені законодавством Російської імперії основні завдання і повноваження громади колоністів.
Компетенції органів самоврядування у колоніях стосувалась низка царських указів та затверджених царями нормативних актів органів виконавчої влади. Основними з цих законів щодо колоній Півдня України були „Інструкція для внутрішнього розпорядку та управління новоросійських іноземних колоній” (16 травня 1801 р.) [3] та „Доповнення” до цієї інструкції (7 липня 1803 р.) [4]. Норми законів, що фіксували права та обов’язки колоністів, зокрема, регламентували діяльність органів самоврядування у колоніях, було систематизовано у „Зводі постанов і статутів про колонії іноземців в імперії (1857 р.), виданому у складі Зводу Російської імперії [5].
Посилаючись на Інструкцію 1801 р., Звод 1857 р. оголошував колоністів кожного окремого селища громадою („колонисты каждого селения составляют мирское оного общество”) [6].
До закріплених у законодавстві функцій громади належали вибори сільської та окружної адміністрації, а також їхнє утримання. Окружний приказ складався з приказного голови (інакше – виборного) і двох окружних бейзицерів, сільський приказ - з шульца і двох бейзицерів; крім того кожні десять господарств представляв десятський. Окружна адміністрація обиралась на три роки, сільська – на два, десятські виконували свої обов’язки протягом місяця. В окружних і сільських приказах мали працювати по найму також писарі. Громади сплачували жалування шульцам, округи – головам і окружним бейзіцерам [7]. Затверджене Олександром І положення „Про головне управління колоністів південного краю Росії” (22 березня 1818 р.) наказувало обирати двох депутатів від колоній, які мали брати участь („иметь голос”) у розгляді судових справ («для разбирательства судных и тяжбенных дел межу колонистами”). Утримання депутатів положення також покладало на колоністські громади [8]. Виданий у 1803 р. додаток до інструкції 1801 р. вимагав призначати і утримувати за рахунок громади пастухів („сие предписывается для того, чтобы молодые фруктовые и шелковичные деревья, равным образом виноградной лозы и другие овощи не были скотом повреждены или вовсе истребляемы”) [9].
Іншим обов’язком громади було запрошення і забезпечення потреб духівництва. Відповідно до закону 31 грудня 1821 р. у тому випадку, коли парафія з протистантським населенням потребувала священника, консисторія складала запрошення (“пригласительную на вызов оного грамоту”) і надсилала цей документ до державних органів (“колонистскому начальству”), які у свою чергу ознайомлювали зі змістом грамоти членів парафії („на мирском сходе”); зібрання парафіян мало право схвалити або відкинути запропоновані консисторією умови запрошення священника. Представники духівництва отримували від громад жалування. Принаймні раз на рік священник мав відвідати усі селища своєї парафії; парафіянам закон надавав вибір – або виплатити священнику гроші на проїзд, або забезпечити його транспортом [10].
Згідно з нормативним актом 19 березня 1764 р. земля, відведена для певної колонії під час її заснування, знаходилась у власності громади (“нераздельно во владении жителей той деревни”) [11], ділянки колоністів передавались у спадок, але відчуженню не підлягали. Угіддя, не розподілені між окремими господарями, зокрема, водоймища та піски (“и прочие к пашне и сенным покосам негодные места”), надавались у загальне володіння членам громади. Водяні млини, збудовані на землі колонії, вважались громадською власністю („собственность колонистских обществ”). На власних ділянках колоністи могли вільно будувати вітряні млини, але для того, щоб збудувати вітряк на нерозподілених землях („на земле общественной”), вони мали отримати дозвіл від громади („от целого селения”) і сплачувати їй оброк. Загальна згода („общее согласие”) колоністів певного поселення була необхідною умовою складання угоди про відкуп водяного млина [12].
Громади законодавчо були зобов’язані піклуватись про себе і своїх членів, які потребували допомоги. Наказувалось створювати громадські запаси зерна, витрачати які дозволялось лише за рішенням сільського сходу. Якщо у господаря виявлявся несправним (“не от нерадения, а по другим каким-либо случаям или несчастным происшествиям”) сільськогосподарський інвентар (“к полевой работе нужные снаряды”), то громада мала йому допомогти (“общею всех жителей силою”). Вимагалось також спільними зусиллями допомагати (“общественно делать помощь”) тим господарям, які не встигали в сезон виконати необхідні роботи [13].
Колоністам заборонялось подавати звернення до будь-яких інстанцій (“куда-либо”) без попереднього розгляду на зібранні членів громади. Звернення слід було оформляти як мирській приговор [14].
Окремий закон (27 листопада 1812 р.) визначав умови, за яких колоніст отримував права представника іншого стану. Змінити сословну приналежність представник стану (“звания”) колоністів міг лише зі згоди громади. Надання відповідних дозволів (“письменных согласий”) складало ще одне її повноваження [15]. Заборонялось санкціонувати масовий перехід до іншої станової групи (“увольнять колонистов в другие звания целыми селениями или в таком из одного селения количестве, чтобы оно от того расстроиться могло”). З іншого боку, громада не мала права відмовляти у наданні дозволу колоністу, який знайшов собі заміну (“представил вместо себя другого для продолжения его хозяйства”), або погодився виконувати обов’язки представників відразу двох станів (колоністського і того, до якого перейшов). В останьому випадку дозволявся перехід до іншого стану мешканців цілого селища або великої групи колоністів [16]. З 1837 р. громада також набула право виключати зі свого складу людей з певними моральними вадами (“колонистов развратного поведения”), нездатних цих вад позбутись (“если колонист за всеми принятыми к удержанию его от разврата мерами останется в поведении своем неисправимым”) [17]. Навпаки, зарахування до стану колоністів від громади не залежало, рішення приймали державні установи [18].
Під час створення поселень, відповідно до маніфеста 22 липня 1763 р., колоністам надавались на певний строк пільги у виконанні повинностей та сплаті податків [19]. Ці пільги надавались не певним особам, а також громадам [20]. Громаді також доручалось встановлювати розкладку для збору податків та виконання повинностей [21].
Вирішення питань, пов’язаних зі здійсненням громадою своїх функцій, знаходилось у компетенції загальних зборів членів громади – сільского мирського схода [22]. Правила роботи схода були встановлені Інстукцією 1801 р. Колоністів – не менш одного представника від кожного господарства (“с каждого двора”) або стільки, скільки призначить державна влада (“сколько приказано будет”) – скликали на сход голова або шульц за допомогою десятських („рассылаемыми на сей конец чрез десятских повестками”). Від учасників схода вимагалось дотримуватись певних норм поведінки („немедленно поспешать на сход, где во всякой тишине приказанию внимать и в точности исполнять под штрафом за неповиновение или небытие по позову на сход 50 копеек, а за бесчинство и шум против того вчетверо”) [23]. Свод 1857 р. пом’якшив формулювання (“колонисты, собравшись на сход, должны соблюдать тишину и внимательно заниматься тем, что им предложено будет”) [24]. Уложення про покарання 1845 р. призначало покараня за неявку на зібрання сільської громади – штраф, до 20 копійок за кожний день відсутності [25].
У голосуванні брали участь усі присутні члени громади (“каждый подаёт свой голос по очереди”) [26]. Рішення приймалось більшістю голосів.
Стаття 42 Зводу 1857 р. узагальнювала норми інших законів стосовно компетенції (“предметов”) сільського мирського сходу у колоніях. До неї належали: 1) вибори сільських посадовив осіб; 2) надання дозволів на перехід до іншого стану; 3) затвердження умов запрошення священників; 4) розгляд звернень (“просьб и жалоб”) стосовно суспільних потреб і прийняття відповідних ухвал (“приговоров”); 5) розкладка податків та повинностей; 6) виключеня з громади розпусників [27].
Мирський сход також збирався, щоб вислухати розпорядження посадовців та настанови від духівніцтва і власної виборної адміністрації, яких Інструкція 1801 р. зобов’язувала виконувати виховні функції (“духовные, равно как головы и шульцы, должны при мирском собрании вразумлять поселян о благочинии церковном ”, “голове <…> и шульцу <…> в мирском собрании должно толковать, вразумлять и научать, что до добронравия и пользы в общежитии поселян относится”). На сході особи, що образили голову, шульца або іншого виборного посадовця, мали просити у постраждалого пробачення [28].
У общинах державних, удільних та приватновласницьких селян згідно з традиціями, що склались незалежно від держави, виборні посадові особи (старости та ін.) разглядались як виконавча влада „сельского общества”. Роль виборних у російських селян була подвійною. З одного боку вони представляли у громаді владу держави або поміщика і мали здійснювати їхні рішення, з іншого – мали виражати волю громади, що обрала їх на посаду. Самі селяни цю суперечливість часто не визнавали: “з позиції селян виборні мали завжди і в усьому слугувати громаді і виконувати волю сходу”. Держава і поміщики були вимушені з цим рахуватись [29].
У колоністів законодавство перетворювало їхніх виборних цілковито на урядових агентів. Завдання і розпорядження, згідно з законами, вони отримували від коронної адміністрації, сход лише обирав їх на посаду; контроль громади за їхньою діяльністю обмежувався тим, що наприкінці року колоністи обирали трьох представників (“надёжных и знающих хозяев”), які перевіряли фінансову звітну документацію голов і шульців і у випадку виявлення недостачі повідомляли про це державні органи влади [30].
Навпаки, виборні щодо односельців мали значні повноваження, могли накладати покарання. Функції виборних були чисельніши та ширші за функції сходу. Виборна адміністрація доводила до відома колоністів розпорядження коронних органів влади, забезпечувала збереження правопорядку у громадах, припинення та попередження правопорушень, слідкувала за дотриманням моральних норм і релігійних приписів, піклувалась про сиріт, осіб, нездатних до праці та таких, що не бажали працювати, впроваджувала заходи з підвищення ефективності господарювання, відала фінансами громади, здійснювала контроль за тими, хто приїздив до колонії і колоністами, що залишали її межі, накладала стягнення і покарання. Ті ж самі функції були передбачені законодавством для виборних посадових осіб державного та удільного села. За словами дослідника XIX ст., у державних селян волосному голові у волості та сільскому виборному у селі доручався “нагляд за селянами у всіх відношеннях: віросповідання, законів, працьовитості, землеробства, будівництва, створення запасних магазинів, збору податків та ін.” [31].
Аналіз діловодчих документів общинної адміністрації колоністів Півдня України, що зберіглися, зокрема, у фондах державних архівів Дніпропетровської та Одеської областей, дозволить знайти відповідь на деякі питання, пов’язані з функціонуванням органів самоврядування колоній. Так, певно, вдалося б з’ясувати ступінь і характер залежності виборних посадовців від думки громади, певних груп або окремих осіб. Вивчення документації державних органів влади, що опікувались колоністами, дасть можливість встановити, які завдання на основі законодавства, поза ним або, можливо, в порушення його норм ставили перед органами самоврядування колоністів представники коронної адміністрації, які функції ці органи виконували у дійсності. Розгляд цих питань, на нашу думку, становить перспективу подальшого дослідження теми.

Джерела та література
1. Bibliographie zur Geschichte und Kultur der Russlanddeutschen. – München, 1994. – Bd. 1. Von der Einwanderung bis 1917. – XXII, 370 S.
2. Очерки истории немцев и меннонитов Юга Украины (конец XVIII – первая половина XIX в.) / Под ред. С.И. Бобылёвой . – Днепропетровск : Арт-Пресс, 1999.
3. Инструкция для внутреннего распорядка и управления Новороссийских иностранных колоний, 16 мая 1801 г. // Немцы в истории России: Документы высших органов власти и военного командования. 1652 – 1917. – М.: МФД: Материк, 2006. – С. 116-131.
4. Дополнения к Инструкции для внутреннего распорядка и управления Новороссийских иностранных колоний, 16 мая 1801 г. // Немцы в истории России: Документы высших органов власти и военного командования. 1652 – 1917. – М.: МФД: Материк, 2006. – С. 150-161.
5. Свод учреждений и уставов о колониях иностранцев в империи // Свод законов Российской империи. – СПб., 1857. – Т.12 . – Ч.2. – С. 1-100.
6. Там же. – Ст. 18.
7. Там же. – Ст. 13, 15-17, 25-27, 35.
8. Высочайше утверждённое положение «О главном управлении колонистов южного края России», 22 марта 1818 г. // Немцы в истории России: Документы высших органов власти и военного командования. 1652-1917. – М.: МФО: Материк, 2006. – С. 194.
9. Дополнение… - Параграф 10.
10. Свод учреждений… - Ст. 233-235, 381, 388.
11. Высочайше утверждённый доклад Сената «О размежевании земель, назначенных для поселения выезжающих иностранцев», 19 марта 1764 г. // Немцы в истории России: Документы высших органов власти и военного командования. 1652 – 1917. – М.: МФД: Материк, 2006. – С. 33.
12. Свод учреждений … – Ст.156, 162, 163, 185.
13. Там же. – Ст. 302-105, 312, 323.
14. Там же. – Ст. 392.
15. Высочайшее утвержденное мнение Государственного Совета «О правилах на увольнение колонистов в другие звания», 27 ноября 1812 г. // Немцы в истории России: Документы высших органов власти и военного командования 1652-1917. – М.: МФО: Материк, 2006. – С. 171.
16. Там же. – Ст. 132, 136,139.
17. Там же. – Ст. 468.
18. Там же. – Ст. 110-112
19. Манифест «О дозволении всем иностранцам, в Россию въезжающим, поселяться в которых Губерниях они пожелают и о дарованных им правах», 22 июля 1763 г. // Немцы в истории России: Документы высших органов власти и военного командования 1652-1917. – М.: МФО: Материк, 2006. – С. 25.
20. Свод учреждений … – Ст. 187-189.
21. Там же. – Ст. 42, 269.
22. Там же. – Ст. 19.
23. Инструкция для внутреннего распорядка … – Ст. 4.
24. Свод учреждений … – Ст. 21.
25. Уложение о наказаниях уголовных и исправительных. По изданию 1885 г., Продолжению 1906 г. и позднейшим узаконениям. // Законы уголовные / Сост. Н.А. Громов. – СПб., 1909. – Ст. 1436.
26. Свод учреждений … – Ст. 29.
27. Там же. – Ст. 42.
28. Там же. – Ст. 382, 391, 444.
29. Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи (XVIII-начало XX в.). – СПб.: «Дмитрий Буланин». – Т.1. – С.444.
30. Свод учреждений … – Ст. 26.
31. Смирнов А. Историческое обозрение управления государственных крестьян // Журнал министерства государственных имуществ. – 1862. – Ч. 81. – №10. – С. 229.

УДК 94[(477.64)+(477.72)+(477.75)]:911.37(=112.2):070”1917”
НІМЕЦЬКІ КОЛОНІЇ ТАВРІЙСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ В ПЕРІОД РЕВОЛЮЦІЇ 1917 РОКУ (ЗА МАТЕРІАЛАМИ ГАЗЕТИ «ЮЖНЫЕ ВЕДОМОСТИ»)
Т. С. ВІНЦКОВСЬКИЙ, к.і.н., доцент, Одеський національний університет імені І. І. Мечникова (Україна)

Реконструкція подій Української національної революції 1917 – 1921 рр. включає у себе осмислення найрізноманітніших зрізів епохи, котра стимулювала до життя не лише державо - чи націєтворчі процеси у середовищі окремих народів південно-західної частини колишньої Російської імперії (українці, білоруси, поляки), глибинні зрушення у контексті ментальних та соціальних трансформацій, але й саморефлексії не найчисельніших етнічних груп щодо пошуку свого місця у нових суспільно-політичних і правових реаліях. До таких належали німецькі колоністи Таврійської губернії, які попри упосліджене становище внаслідок формування образу ворога в період Першої світової війни, стали помітними учасниками суспільно-політичного життя регіону.
Попри чималу кількість спеціальних праць у котрих аналізувалися причини та обставини утворення німецьких колоній на українських землях, особливості їхнього господарювання, культурно-освітнє життя громад, у тому числі в період революційних потрясінь, винесена в заголовок статті проблема не знайшла відображення на шпальтах наукових і науково-популярних видань, позаяк автори передусім відстежували загальні тенденції на тривалому проміжку часу [1, 2, 3, 4]. Вітчизняні та іноземні дослідники, які безпосередньо редукували дослідницький інтерес до впливу революції на долю німецьких поселень в Україні здебільшого концентрувалися на сюжетах, які або не були прямо пов’язані з Таврійською губернією [5, 6, 7, 8, 9, 10], оскільки більшою динамікою відрізнялися осередки з інших регіонів країни на котрих падала дослідницька проекція, або лише побічно аналізували роль громадян німецького походження у подіях в межах суспільних змін і громадянської війни [11]. Винятком слід вважати роботу Ю. Лаптєва, який здійснив першу спробу вивести проблему з наукового маргінесу [12]. У рамках більш узагальнюючої теми, де не лише характеризувалося становище низки етнічних груп, але й евристичні можливості часопису «Южные ведомости», розглядалася рефлексія німецьких громад на нові політичні тренди [13].
Дослідження окресленої проблематики також слід розглядати у контексті написання узагальнюючого наративу історії Української революції з залученням усіх можливих сюжетів, котрі можуть доповнити існуючу мозаїку подій 1917 р., про що говорили автори узагальнюючої академічної праці, анонсуючи евристичний потенціал на шляху вмонтування в фокус епохи чималої кількості «великих і малих тем», котрі залишаються не розкритими й до сьогодні [14, c. 461]. Тому у пропонованій науковій розвідці ставимо завдання проаналізувати рефлексії німецьких громад Таврійської губернії на падіння царизму, дослідити участь німців-колоністів у суспільно-політичному та культурно-релігійному житті краю, відновити імена лідерів місцевих товариств, з’ясувати особливості та закономірності участі представників общин у революційних процесах.
Перші німецькі колонії з'явилися на території Таврійської губернії на початку ХІХ ст. внаслідок загальної іноземній колонізації цього краю. Разом із землею вони отримували від російського уряду значні пільги. До середини ХІХ ст. німецькі колонії сформувалися на двох локальних територіях. Перша з них в межах Мелітопольського повіту, а друга – на землях Кримського півострова.
Пізніше, до 1860-1870-х років вони розширили свій ареал розселення за рахунок земель в Дніпровському повіті [15]. Вплив німців-землевласників на економічний розвиток регіону було істотним, але події Першої світової війни a priori перетворили цей народ в потенційно неблагонадійний. Чисельний склад німецької діаспори в Таврійській губернії на початку ХХ століття обраховується в межах 78 тис. чол. або 5,41% від усього населення регіону, з явним превалюванням Бердянського, Мелітопольського і Перекопського повітів [16]. А за даними авторів узагальнюючої монографії на 1917 р. у Криму мешкало понад 41 тис. німців у селах Перекопського, Сімферопольського та Феодосійського повітів [11, c. 117].
Падіння царизму та подальший курс Тимчасового уряду на лібералізацію внутрішньої політики мало позитивні наслідки для німецького населення країни, позаяк вже 11 березня 1917 р. спеціальною постановою кабінет міністрів Ґ. Львова призупинив виконання усього «ліквідаційного» законодавства, спрямованого проти даної етнічної групи. У документі, який 15 березня був надісланий на місця, зазначалося, що остаточне вирішення питання має відбутися на Установчих зборах [17, c. 233]. Згодом, восени 1917 р., німці-колоністи навіть
отримали право вступати до війська і отримувати звання [18, 27 сентября].
Обнадійливі новини з Петрограда знайшли дзеркальне відбиття у середовищі німецьких громад Таврійської губернії, реакція яких потрапила на шпальти сімферопольського часопису. Дописувач відзначив демонстрацію почуттів німців Криму, які публічно висловили «<...> щиру радість з нагоди повалення старого ладу і вітали нову еру <...>» [18, 21 марта], а вже на 25 березня призначалося прийняття присяги на вірність Тимчасовому уряду. Церемонія повинна була проходити в приміщенні сімферопольської євангельсько-лютеранської церкви [18, 25 марта]. Такі заходи були загальноприйнятими для більшості національних громад, але стосовно німців редакційні замітки зустрічаються значно частіше, порівняно з іншими народами. Тільки за березень редколегія запропонувала читачам ознайомитися з чотирма такими випадками – в Сімферополі (двічі), Феодосії та Джанкої, що на нашу думку, може пояснюватися бажанням
зайвий раз продемонструвати лояльність до Російської держави в період світової війни, яка ще не закінчилася.
Одне з таких зібрань відбулося наприкінці березня у приміщенні лютеранського училища. До нього прибули здебільшого мешканці Сімферополя та повіту (усього близько 200 осіб), які постановили надіслати привітальні телеграми голові Державної Думи М. Родзянку та прем’єру Ґ. Львову на знак подяки щодо скасування національних обмежень. Присутні підтвердили нещодавні запевнення про підтримку Тимчасового уряду та обрали комітет, котрий мав на «перших порах об’єднати діяльність німців міста Сімферополя і його повіту»
[18, 31 марта]. Ю. Лаптєв назвав його Сімферопольським губернським комітетом німців, який очолив присяжний повірений А. Ґейне [12, c. 72-74], але вищенаведена цитата ставить дану тезу під сумнів.
Німецьке населення Джанкоя та околиць зібралося у приміщенні німецького училища під головуванням колишнього члена ІІІ-ї Державної Думи Ґ. Ґальваса, який звернувся до присутніх з промовою, у котрій розтлумачив існуючу політичну ситуацію в країні й підкреслив необхідність «дружньої, спокійної і плідної
роботи для блага оновленої матінки – Росії». Як і сімферопольські одноплемінники місцеві члени громади одностайно вирішили підтримати нову петроградську владу, задекларувавши не лише моральну солідарність, але й прикладні дії у вигляді обіцянки засіву максимально великих площ орної землі, підпискою на урядову програму «позики свободи» та негайного зібрання коштів на потреби держави, що було реалізовано у розмірі 1000 крб. безпосередньо під час зборів.
Тоді ж пролунали заклики зміцнити вибір народу шляхом підготовки виборів до Установчих зборів й обранням виконавчого комітету німців Джанкою [18, 2 апреля], але дописувач не повідомляв чи таку структуру тоді вдалося створити.
Пожертвами на потреби революції відзначилися й німці Феодосії [18, 7 мая]. Крім сказаного, звертає на себе увагу та закономірність, що німецькі громади в ці ж дні почали виробляти стратегію і тактику не тільки щодо стосунків з революційною російською владою, а й формували своє бачення місця й ролі власної етнічної групи у здійсненні структурних реформ. Їх можна позначити таким чином – 1) підготовка до виборів в Установчі збори, 2) інституалізація локальних німецьких суспільно-політичних, релігійних та культурницьких організацій [18, 21 марта, 25 марта, 31 марта, 2 апреля]. Звичним трендом епохи стало залучення до активної суспільно-політичної роботи не тільки чоловічого населення, а й жінок. Так, на 4 травня в лютеранському училищі Сімферополя планувалися збори німкень для виборів 5-ти депутаток до місцевого жіночого клубу для участі в майбутніх виборах до міської думи [18, 4 мая].
Темпи самоорганізації таврійських німців у різних містах та повітах губернії були різними. Якщо в Сімферополі й повіті вказані процеси розгорталися максимально оперативно, і вже до початку квітня були сформовані керівні структури, то на периферії означені тенденції дещо запізнювалися. Приміром, у Мелітопольському повіті тільки до кінця травня був створений Комітет російських громадян німецької національності, який визначав головною метою свого існування захист інтересів представників цього народу. До складу Комітету увійшли Я. Нейфельд (голова), І. Вікман, Ф. Вейнинґер, Ф. Фукс, А. Енґель, І. Ісаак та Д. Ґільдебранд.
Вони прагнули до співпраці з Таврійським тимчасовим виконавчим комітетом, постійним представником у якому став І. Ісаак [18, 30 мая].
У ці ж дні відбувся з'їзд німців-колоністів Феодосійського повіту. Він проходив у селі Окреч поблизу станції Грамматикове за участі понад 100 делегатів під головуванням Т. Раппа. У прикінцевій резолюції журналісти «Южных ведомостей» виділяли три головних пункти: 1) реорганізація жіночого училища в прогімназію (пропозиція не отримала підтримку), 2) формування виконавчого комітету організації німців-колоністів повіту у складі – голова Х. Нусс, заступник С. Едіґер, секретар і скарбник Д. Бос, 3) на 11 червня призначався наступний з'їзд [18, 3 июня, 18 июня]. Організаційні імпульси спостерігалися і в Судаку, де місцева громада планувала організувати власний виконавчий комітет [18, 9 июня].
Імовірно феодосійські німці протягом червня 1917 р. проявляли найбільшу активність, оскільки в редакційних замітках фіксувалися майже виключно їхні зібрання, що проходили регулярно. Вони отримали відображення в чотирьох випадках, тільки один раз мова йшла про вищевказані збори в Судаку. Зокрема, часопис повідомляв про постанову повітового зібрання феодосійських німців (до 100 осіб) щодо відкриття «вищого жіночого початкового училища» [18, 18 июня] та підготовку до виборів у міську думу [18, 29 июня]. Втім вагомих політичних результатів німецьким громадам отримати не вдалося. Жоден німець не отримав мандат в Феодосійську міську думу [18, 3 июня, 18 июня, 22 июня, 29 июня, 13 июля].
Вибори до повітового земства дають підстави припустити, що з-поміж партійних осередків один з найбільших впливів на місцеве німецьке населення мали кадети [18, 26 августа], а на відміну від Феодосійської думи, волосне земство було представлено гласними – німцями. Ймовірно сказане стосується й Євпаторійського волосного земства, оскільки журналісти відзначали, що там, де мешкали німці-землевласники вибори пройшли найуспішніше [18, 19 сентября].
Напередодні виборів до Сімферопольської думи часопис подавав інформацію про виборчі списки в губернському центрі, у яких містилися дані про 556 німців, що становило 1,62% від тих мешканців, хто мав право голосу [18, 30 мая]. Вочевидь з міркувань посилення шансів на перемогу у перегонах місцева громада об’єдналася з естонською общиною у список №10 «німецько-естонське товариство» до якого увійшло 18 осіб, повний перелік котрого мав наступний вигляд: 1) В. Налбандов (домовласник), 2) Р. Лєріх (директор міського банку), 3) А. Арнас (почесний громадянин), 4) Б. Ґіммельфарб (присяжний повірений), 5) Л. Мантель (присяжний повірений, штабс-капітан), 6) А. Ватель (голова правління 1-го товариства взаємного кредиту), 7) В. Макурін (засновник бухгал-
терських курсів), 8) Н. Кокінас (купець), 9) В. Кіблєр (інженер-архітектор), 10) Я. Риков (інженер), 11) І. Ясинський (старший нотаріус), 12) Р. бей Кримтаєв (член повітової земської управи), 13) І. Кеймін (провізор), 14) В. Селінський (помічник присяжного повіреного), 15) А. Ґейне (присяжний повірений), 16) В. Вейденбаум (лікар), 17) Ф. Петров (купець), 18) Ґ. Бенеш (токар) [18, 8 июля].
За результатами виборів список №10 набрав 219 голосів [18, 18 июля], а Сімферопольська дума поповнилася двома гласними-німцями [18, 19 июля], але чи вони представляли «німецько-естонське товариство» чи увійшли туди по одній з партійних квот газета не повідомляла.
Дії німецького населення Таврійського краю спрямовані на подальшу консолідацію зусиль слід трактувати в контексті загальноросійських тенденцій, адже з початком революції була створена Спілка німців-колоністів Чорномор’я (об’єднувала на серпень 1917 р. понад 7200 осіб [17, c. 240]), що стала складовою частиною Всеросійської організації німців. Провідну роль у ній відігравали колонії Одещини, а Центральний комітет Спілки наполегливо підкреслював аполітичність цієї організації й виключно національний характер її завдань, головним з яких проголошувався зв'язок з історичною батьківщиною [7, c. 44].
Натомість російські автори стверджують, що протягом першої половини 1917 р. на теренах колишньої імперії існувало три головних центри німців – Тимчасовий організаційний комітет (ТОК) в Одесі, Головний комітет у Москві та Розпорядний комітет у Саратові. Саме представники ТОК виступали на організаційних зібраннях німців у Таврійській губернії [17, c. 235-236], отже місцеві громади перебували у сфері впливу одеської структури на чолі з Л. Рейхертом.
Характерно, що практично у всіх наступних повідомленнях таврійські німці теж згадувалися у зв'язку з виборами, що свідчить про їхню активну політичну позицію й бажання легальним шляхом захищати свої інтереси. Сказане
стосується і виборів до Всеросійських Установчих зборів. Вже до середини жовтня було затверджено і зареєстровано єдиний список німецьких поселенців і земельних власників, що складався з 7-ми осіб. Його очолив учитель Гальбштадтського комерційного училища (Молочанськ) меноніт В. Унру [18, 26 августа, 18 сентября, 4 октября, 11 октября, 15 октября, 18 октября, 31 октября]. Іншими кандидатами стали А. Мєйєндорф, Я. Шенфельд (патер), Т. Гальвас (Цюріхсталь), Ф. Ґлеклер (помічник присяжного повіреного), Х. Мецгер (вчитель гімназії M. Волошенка) та Єдіч (вчитель Ейґенфельдського сільськогосподарського училища). За підсумками виборів вони зайняли 6-те місце з-поміж інших, що на думку Ю. Лаптєва не дало змогу провести жодного кандидата до Установчих зборів [12, c. 75]. Натомість інші автори наполягають, що барон А. Мєйєндорф,
колишній заступник голови ІІІ-ї Державної Думи, став єдиним німцем, обраним до Всеросійських Установчих зборів [17, c. 241].
Така жвава участь у суспільно-політичному житті посприяла отриманню німецькими товариствами місць у губернських органах влади, створюваних після падіння Тимчасового уряду і проголошення УНР. Зокрема, делегати від німецьких колоній взяли участь у роботі губернського з’їзду місцевих самоуправлінь, національних організацій та партій, який провів свою роботу 20 – 22 листопада 1917 р.
На згаданому форумі було утворено Раду народних представників (РНП), котра мала перебрати на себе владні повноваження на час до врегулювання політичної ситуації в країні. У початковому варіанті персонального складу РНП німецьким колоністам виділяли мінімальну квоту – 1 делегата [18, 21 ноября, 23 ноября]. У ході полеміки щодо надання місць в РНП виступив з промовою А. Ґейне. Він сказав, що німців у губернії 10-11% й постанова комісії про надання його народу лише одного місця є несправедливою, вони просили 4 місця. Зрештою делегати проголосували резолюцію у якій затвердили склад РНП у кількості 48 осіб, з яких двоє представляли німецькі громади [18, 25 ноября]. Ними стали А. Ґейне і лікар фон Коссарт [12, c. 77]. Разом з тим, аналізована тенденція затіняла інші сторони життя цієї громади, які так і не потрапили на сторінки видання.
Отже, німецькі колоністи Таврійської губернії оптимістично сприйняли падіння царизму і заявили свою підтримку Тимчасовому уряду. З початку революції й до кінця 1917 р. вони взяли активну участь у суспільно-політичному та культурно-релігійному житті краю, а одними з найактивніших громад стали об’єднання Сімферополя та Феодосії. При цьому вони тісно співробітничали з загальноросійськими організаціями німців. Зазначені громади організовуючись у національні товариства, стали учасниками виборів до міських дум, земств, Всеросійських
Установчих зборів та формували нові загальногубернські органи самоврядування, а також ставили на порядок денний проблеми освітнього характеру.

Література
1. Кулинич І. М., Кривець Н. В. Нариси з історії німецьких колоній в Україні. – К., 1995. – 272 с.
2. Васильчук В. М. Німці України: суспільний та національний аспекти ХХ – початок ХХІ ст.: Автореф. дис... д-ра істор. наук: 07.00.01. – Донецьк, 2006. – 39 с.
3. Плесская Э. Г. Немцы Причерноморья. – Одесса: Астропринт, 2008. – 136 с.
4. Зарічук В. Нариси з історії та культури німців Причорномор’я. – Одеса: Астропринт, 2012. – 176 с.
5. Айсфельд А. Немецкие колонисты юга Украины в 1917-1918 гг. // Вопросы германской истории. Выпуск 25. Немцы в Украине. Материалы украинско-германской научной конференции. Днепропетровск, 26-29 сентября 1995 г. – Днепропетровск: ДГУ, 1996. – С. 125-133.
6. Безносов А. И. К вопросу об участии немецких колонистов и меннонитов в гражданской войне на юге Украины (1917 – 1921 гг.) // Вопросы германской истории. Выпуск 25. Немцы в Украине. Материалы украинско-германской научной конференции. Днепропетровск, 26-29 сентября 1995 г. – Днепропетровск: ДГУ, 1996. – С. 112-125.
7. Горбань Т. До питання політичних пріоритетів німців України в період національно-демократичної революції 1917 – 1920 років // Етнічна історія народів Європи. – К.: УНІСЕРВ, 2004. – Випуск 16. Німці в етнокультурному просторі України. – С. 43-48.
8. Ядловська О. Трансформації серед німецького населення Півдня України в 1917 – 1920 рр. // Схід. – 2007. – №2 (80) березень – квітень. – С. 64-68.
9. Ядловська О. С. Політична діяльність німецькомовного населення Півдня України в умовах Центральної Ради / О. С. Ядловська // Гілея (науковий вісник): Збірник наукових праць. — К.: Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова; Українська академія наук, 2011. — Вип. 55. — С. 72–79.
10. Зарубин В. «Проект Украина». Крым в годы смуты (1917 – 1921 гг.). – Харьков: Фолио, 2013. – 218 с.
11. Крим в етнополітичному вимірі. – К.: Світогляд, 2005. – 533 с.
12. Лаптев Ю. Н. Революция и гражданская война (1917 – 1920 гг.) в судьбе немецкого населения Крыма // Немцы в Крыму: Очерки истории и культуры. – Симферополь: Таврия-Плюс, 2000. – 256 с.
13. Винцковский Т. Общественно-политическая жизнь в Таврической губернии во время революции 1917 года: этнополитический аспект (по матеріалам симферопольской газеты «Южные ведомости») // Danubius. XXX. – Galați: Editura Muzeului de Istorie, 2012. – Р. 283-311.
14. Нарис історії Української революції 1917 – 1921 років. У двох книгах. Книга друга. – К.: Наукова думка, 2012. – 464 c.
15. Замуруйцев О. В. Німецьке землеволодіння в Таврійській губернії в середині ХІХ – на початку ХХ століття: [Електронний ресурс] – С. 223-227. – Режим доступу: http://web.znu.edu.ua/pu/articles/226.pdf
16. Чорний С. Національний склад населення України в XX сторіччі. Довідник: [Електронний ресурс] – Київ: ДНВП "Картографія", 2001. – Режим доступу: http://etno.uaweb.org/nsklad/1897-tavrijska.html
17. Герман А. А., Иларионова Т. С., Плеве И. Р. История немцев России: Учебное пособие. – М.:
Издательство «МСНК-пресс», 2005. – 542 c.
18. Южные ведомости. – 1917.

Фамилии иностранных подданных, высланных в Усть-Сысольский уезд в годы Первой мировой войны и размещённых на жительство в Слободе (всего 31 человек, в том числе, женщины, четверо детей):
1) германские подданные: Бергес, Ваннагат, Вульф, Гаде, Гартман, Гейнинг, Гинц, Краузе, Круг, Ланг, Леш, Маттис, Мюллер, Петрсен, Пустей, Рее, Такке, Цаус, Шобинский, Эйнгарн (20 фамилий);
2) австро-венгерские подданные – Бортош, Демэ, Магда, Маутпер, Туфман (5 фамилий).

Источник: Кудешов, П.С. В грозный час испытаний: Слобода и слобожане в годы Русско-японской и Первой мировой войн. – Сыктывкар, 2016. – С. 49 – 51.

Ссылка – https://forum.vgd.ru/post/1253/91838/p3181030.htm#pp3181030

Литература о пребывании германских и австро-венгерских подданных в Коми крае в годы Первой мировой войны:

1) Бондаренко О. В зырянском плену. // Дым Отечества. 2004-2005. Вып. 5. – Сыктывкар, 2010. – С. 594 – 596.
2) Бондаренко О.Е. Военнообязанные Германии и Австро-Венгрии в Коми крае в годы Первой мировой войны. // Проблемы истории России XVIII – XX вв. [Научные чтения памяти Ю.Д. Марголиса]. – Сыктывкар, 1997. – С. 50 – 57.
3) Бондаренко О. Е. Военнопленные в Усть-Сысольске в годы Первой мировой войны. // Вестник Сыктывкарского университета. Сер. 8. Вып. 2. – Сыктывкар, 1997. – С. 61 – 69.
4) Бондаренко О.Е. Коми край и Первая мировая война: новый сюжет. // Немцы в Коми: история, современность, перспективы. – Сыктывкар, 2001. – С. 16 – 25.
5) Бондаренко О.Е. Коми край в период Первой мировой войны: монография / О.Е. Бондаренко. – Сыктывкар: Издательство СыктГУ, 2014. – 156 с. (Глава III. «С посылаемыми к Вам военнопленными… нужно обходиться корректно», стр. 64 – 93, на стр. 68 – 71 есть таблица со сведениями о иностранных подданных, проживавших на территории Яренского уезда в 1916 г.).
6) Бондаренко О.Е., Таскаев М.В., Жеребцов И.Л. «Военнопленные» в Коми крае. // Архивы в XXI в.: проблемы и перспективы: тезисы докладов. – Сыктывкар, 2002. – С. 121 – 125.
7) Военнопленные в Усть-Сысольске // Сыктывкар в прошлом и настоящем (исторические очерки). – Сыктывкар, 2020. – С. 152-155.
8) Горская, А. Памятник военнопленным Первой мировой // Дым отечества. Историко-краеведческий выпуск газеты Республика. – 2014. – 21 июня (№ 75). – С. 7.
9) Жеребцов И.Л., Таскаев М.В., Рогачев М.Б., Колегов Б.Р. Историческая хроника. Республика Коми с древнейших времён. – Сыктывкар: Коми книжное издательство, 2002. – С. 109.
10) История Коми с древнейших времён до конца XX века. Т. 2. – Сыктывкар: Коми книжное издательство, 2004. – 704 с. (Глава 6, § 2 ««Военнопленные» в Коми крае» стр. 126 – 130, авторы Бондаренко О.Е., Таскаев М.В., Жеребцов И.Л.).
11) Коми край в годы Первой мировой войны (1914 – 1918). Сборник документов и материалов / Сост. М.В. Таскаев, С.В. Бандура. – Сыктывкар, 2014. – 204 с. (Серия «Новые источники по истории Европейского Севера России. Вып. 1).
12) Кудешов, П.С. В грозный час испытаний: Слобода и слобожане в годы Русско-японской и Первой мировой войн / П.С. Кудешов; МБУК "Эжвинская ЦБС", ЦБ "Светоч". – Сыктывкар, 2016. – 64 с. (Глава 2, § 4 «Задержать подданных неприятельских государств в качестве военнопленных…», стр. 47 – 53, на стр. 49 – 51 есть список иностранных военнозадержанных, проживавших в Слободе в 1916 – 1917 гг. с краткими биографическими данными).
13) Кудешов, П. Задержать подданных неприятельских государств в качестве военнопленных…». // Огни Вычегды. – 2015. – 20 февраля (№ 6). – С. 10.
14) Мацук М.А. Германские и Австро-Венгерские подданные, умершие и похороненные в городе Усть-Сысольске в годы I Мировой войны (Проект, направленный на восстановление имен иностранцев, умерших и похороненных на территории Российского Севера). // Вопросы истории и культуры северных стран и территорий. – 2009. – № 1 (5). – http://www.hcpncr.com/journ509/journ509matsuk.html
15) Рогачев М.Б. «Столица зырянского края»: Очерки истории Усть-Сысольска конца XVIII – начала XX веков. – Сыктывкар: ООО «Коми республиканская типография», 2010. – С. 121.
16) Таскаев М.В., Жеребцов И.Л. Военнопленные в Коми крае в XVIII – начале XX вв. // Воинский подвиг защитников Отечества. Т. 2. – Вологда, 2000.
17) Таскаев М.В. Военнопленные Тройственного союза в Коми крае (1916 – 1919). // Участие жителей Коми края в войнах и вооружённых конфликтах (XI – начало XX века): Труды Коми отделения АВИН. Вып. 1. – Сыктывкар, 2004. – С. 89 – 96.
18) Таскаев М.В. Австрийские военнопленные в коми. // Родники пармы. Вып. 5. – Сыктывкар, 2000. – С. 13 – 17.
19) Таскаев М. Великая российская революция в Коми крае. Хроника событий. // Дым Отечества. Историко-краеведческое издание. – 2017. - № 5 – 6. – С. 63, 68. (Имеется информация о создании в 1917 г. лагеря для иностранных военнопленных под Усть-Сысольском, в котором содержалось до 1000 человек; перечисляются имена австро-венгерских офицеров, содержавшихся в лагере).
20) Таскаев М.В. Подданные и военнопленные Австро-Венгрии, Германии и Турции в Коми крае (1916-1919 гг.). // Вопросы истории и культуры северных стран и территорий. – 2009. – № 1 (5). – http://www.hcpncr.com/journ509/journ509taskaev.html

УДК 94(477.6):62.33 “1941/1945”
ЕТНІЧНІ НІМЦІ ПІВДНЯ УКРАЇНИ ТА ПОЛІТИКА ГЕРМАНІЗАЦІЇ В ПЕРІОД ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

І.С. ТАРНАВСЬКИЙ,
докт. істор. наук, проф., Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» (Україна)

Одним із головних напрямків політики Третього рейху в роки Другої світової війни було насадження панування в Європі представників німецької нації. Це спричинило значні етнічні й соціальні катаклізми на континенті. У центрі військово-політичного протистояння опинилися етнічні німці, що мешкали за межами Німеччини, у тому числі на Півдні України. Вони повинні були стати активними учасниками нацистської політики онімечення Сходу.
У вітчизняній історіографії ця тема стала об’єктом окремого дослідження на початку 1990-х рр. Першою ластівкою стала стаття М. Коваля та П. Медведка [1].
Згодом з’явилися публікації О. Соловйова [2], О. Іванова та І. Іванькова [3], В. Клеця [4], ґрунтовна праця А. Айсфельда та В. Мартиненка [5]. Також побачила світ низка узагальнюючих праць, присвячених долі німців України [6, 7, 8]. Ця тема стала предметом дисертаційного дослідження В. Васильчука [9]. Доля етнічних німців у різних зонах окупації України є об'єктом наукових розвідок М. Шевчука [10] та І. Іванькова [11]. У зарубіжній історіографії декотрі аспекти нашої теми знайшли своє відображення у працях Д. Ліхді, Б. Пінкуса,
І. Флейшхауер, Е. Фелькль та інших.
Віддаючи належне проведеним дослідженням, слід водночас зазначити потребу в подальшому детальному вивченні проблеми нацистської колонізації
Сходу, а саме спроб германізації східних земель, у тому числі Півдня України. Плануючи здобути нові території на Сході, Гітлер дивився на них як на простір для зростання німецького сільського населення, яке вважав найціннішою частиною нації. У зв’язку з цим південні терени України розглядалися як ідеальний регіон для сільського господарства і ставали важливим об’єктом політики онімечення Сходу. Ця політика передбачала звільнення (депортація або знищення) цих територій від ненімецького населення і заселення їх
представниками німецької раси. 7 жовтня 1939 р. фюрер підписав декрет про посилення німецької нації. Для
цього передбачалося повернути з-за кордону німецьких громадян та «фольксдойче», створити нові німецькі колонії та нове німецьке селянство [12].
Саме цей декрет запустив у дію механізм обезлюднення східних територій. 1 грудня 1942 р. циркуляр міністерства окупованих східних територій зазначив, що «рейхсдойче» і «фольксдойче» мають різний правовий статус. Останні – це особи німецької національності, які не мають німецького громадянства [5, с. 618].
Рейхскомісаром з посилення німецької нації був призначений рейхсфюрер СС Г. Гіммлер. Відтак, новостворений комісаріат опинився у системі СС [13]. Ця установа повинна була вишукати можливості для переселення німців у приєднані до Німеччини східні райони.
В листопаді 1939 р. Головне управління імперської безпеки (РСХА) розробило «Перспективний план переселення у східних провінціях». Головне завдання плану – виселення з цих земель корінного населення, передусім слов'ян, та поселення на їх місце «фольксдойче» з Волині, Галичини й Прибалтики. Це був початковий план геноциду українців, поляків, євреїв.
У липні 1941 р. управлінці СС створили ще один документ – генеральний план «Ост». Він складався із двох фаз – короткочасної та перспективної (30 післявоєнних років). За планом зона колонізації включала в себе західні райони СРСР, у тому числі Південь України. За 30 років передбачалося переселити до Сибіру понад 20 млн. поляків, 75 % білорусів і 65 % українців. Тобто депортації або винищенню підлягало 30 – 45 млн. місцевого населення [14, с. 72]. На їх місце мали селитися німці та люди германського кореня.
17 жовтня 1941 р. Гітлер заявив, що розраховує поселити на Сході через 10 років 4 млн., а через 20 років 10 млн. німців. Вони повинні були прибути з Рейху, Америки та Європи [15, с. 537]. Фюрер зазначив, що треба довести слов’ян до такого стану, щоб вони покинули батьківщину або померли.
За планом Гітлера на Сході слід було побудувати нові стратегічні дороги.
Одна з них – кримська автомагістраль. На перехресті шляхів планувалося утворити нові німецькі міста, центри для вермахту, поліції і партії. Уздовж доріг простягнуться німецькі ферми [15, с. 536-537]. За 25 – 30 років у європейській частині СРСР мала бути створена мережа колоній із німецьким населенням.
Відтак понімеченню підлягала саме територія, а не населення.
У своїх розмовах Гітлер згадував Південь України: «Ми візьмемо південну частину України, передусім Крим, і зробимо її суто німецькою колонією. Буде неважко вигнати геть населення, яке тут є зараз… За сотню років тут житимуть мільйони німецьких селян. Сто тридцять мільйонів населення – в рейху, дев’яносто – в Україні» [12].
Другий варіант генерального плану «Ост» був представлений Гіммлеру у квітні 1942 р. Він був більш радикальний: число естонців, латишів, литовців, поляків, білорусів, українців, яких планувалося знищити або переселити, зросло до 50 мільйонів. Ставилося завдання у найкоротший термін заселити німцями
Херсонську область, Крим і Литву. Шеф СС схвалив цей план [14, с. 72].
Важлива роль у процесі германізації Сходу відводилась «фольксдойче». На 1939 р. в Україні етнічних німців було 400 тис. [16, арк. 360]. Із приєднанням до УРСР нових територій їхня чисельність зросла і на початок 1941 р. складала близько 600 тис. [1, с. 16]. Історично вони проживали на Волині, Дніпропетровщині, Донбасі та Півдні України. Після 22 червня 1941 р., внаслідок сталінської депортації, їхня чисельність скоротилася. На окупованій території України опинилося близько 330-340 тис. етнічних німців [17, с. 97].
У різних зонах окупації України ставлення до «фольксдойче» мало свою особливість. У рейхскомісаріаті «Україна» (РКУ) німецьке населення перебувало під опікою окупаційної влади та зондеркоманди СС «R». Остання проводила реєстрацію етнічних німців і видавала посвідчення. Подекуди ставлення до
«фольксдойче» було відмінним у представників різних гілок влади. Так, на початку окупації, між представниками Вермахту та команди СС «R» траплялися суперечки. Зокрема, влітку 1942 р. у м. Гуляйполе «фольксдойче» одержали від гарнізонної комендатури повістки для відбування трудової повинності та
військової служби. Але представництво зондеркоманди «R» чинило перешкоди цим заходам. Згодом, від мобілізації вирішили тимчасово відмовитися, адже це могло призвести до нестачі кваліфікованих кадрів в адміністративних структурах або на підприємствах.
Що стосується «Трансністрії», то на початку окупації тут спостерігалися численні факти грабіжництва і насильства з боку румунських військових щодо цивільного населення (включно з німецьким). Це стало приводом для розквартирування 7 серпня 1941 р. в німецьких поселеннях між Тирасполем і Одесою 6-ї роти спецпідрозділу «Бранденбург-800». 15 серпня з’явилися оголошення командування 11-ї німецької армії такого змісту: «Фольксдойче в Україні перебувають під захистом німецького Вермахту. Хто здійснить замах на їхнє життя або майно, буде розстріляний…» [5, с. 612].
Згодом німецькі поселення у «Трансністрії» були взяті під контроль зондеркоманди СС «R». Її штаб перебував у с. Ландау (Одещина). Ця установа створила 18 районних команд, підпорядкованих штабу. Зондеркоманда СС «R» не обмежилася «Трансністрією». 11 вересня 1941 р. 10 районних команд були
відправлені на Волинь до зони німецької військової адміністрації та в Крим.
У своїй діяльності команда СС «R» спиралася на загони самооборони, створені для захисту німецьких поселень від зовнішніх зазіхань. До 1943 р. нею було сформовано 16 загонів самооборони, в яких пройшли вишкіл від 7 000 до 12 656 осіб [5, с. 613]. Члени самооборони виконували сільськогосподарські роботи, проходили бойову підготовку й несли вартову службу.
12 грудня 1941 р. румунський і німецький уряди досягли угоди про розмежування повноважень щодо «фольксдойче». Служба військ СС зі сприяння особам німецького походження на окупованих територіях «Volksdeutsche Mittelstelle» (VoMi) зобов’язалася до 28 лютого 1942 р. видати кожному етнічному німцеві посвідчення. Також уповноважені VoMi призначали бургомістрів, створювали загони самооборони, організовували викладання у школах та культурне обслуговування. Згодом «фольксдойче» у «Трансністрії»
отримали посвідчення про свій статус, в якому було нагадування, що його власник перебуває під захистом Німецького Рейху.
Отже, німецьке населення було захищене від сваволі румунської влади, але іноді чини зондеркоманди СС «R» самі порушували встановлені правила, привласнюючи майно підлеглого населення, що спричиняло невдоволення.
Не чекаючи завершення війни, нацисти приступили до понімечення України. У квітні 1942 р. А. Розенберг розробив «Директиви стосовно поводження з етнічними німцями». Цей документ заохочував їхнє переселення у
компактні поселення, що пояснювалося необхідністю захисту «фольксдойче» від партизанів [18, с. 338]. «Фольксдойче» мали формувати свої поселення навкруги Житомира, Миколаєва, Запоріжжя, Дніпропетровська [3, с. 87]. Було визначено 8 пунктів «германізації» – регіонів тотального заселення німцями. Спочатку ці
заходи проводилися великою кількістю адміністративних органів різного відомчого підпорядкування. Згодом, усе, що стосувалося колонізації України, було передано до рук рейхсфюрера СС Г. Гіммлера [11, с. 97].
Перші кроки «германізації» були пов’язані з активізацією воєнних операцій на південному крилі радянсько-німецького фронту і переведенням у липні 1942 р. штабу верховного командування вермахту в район під Вінницею. Гіммлер теж переніс у цей район свій штаб. З Вінниччини почалося виселення українців. Туди Гіммлер наказав переселити 10 тис. місцевих німців [12]. У результаті чого там виникає поселення «Каленфельд» [2].
У той же час, враховуючи складну ситуацію на фронті, німецька влада вживала заходів щодо переселення етнічних німців із прифронтової зони (Харківщина) на територію Молочанських колоній (Запоріжжя). Від травня до кінця серпня 1942 р. туди було переселено близько 5 800 осіб [5, с. 616]. Для «фольксдойче» переселення з прифронтової зони мало позитивний бік. Адже навесні та на початку літа 1942 р., у ході контрнаступу Червоної армії, органам НКВС вдалося провести примусову депортацію місцевих німців із Харківської та Ворошиловградської областей.
Здійснюючи переселення «фольксдойче» із прифронтової смуги, окупаційна влада прагнула створити на території Молочанських колоній моноетнічний район. Тут після сталінської депортації 1941 р. залишилося чимало порожніх будинків. Втім, на Запоріжжі переселенці затрималися не надовго. У жовтні-листопаді 1943 р., з наближенням фронту, керівництво СС здійснило їхнє переселення далі на Захід.
15 жовтня 1942 р. за розпорядженням рейхскомісара України Е. Коха суцільна зона виселення була поширена на Житомирщину, звідки було депортовано 90 % українців [11, с. 107]. Тут було створено 2 компактні німецькі райони «Хегевальди». У перспективі цю територію планувалося заселити 45 тис. німецьких колоністів із Волині [14, с. 73]. Згодом колонізація перекинулась на Київщину, де було створено поселення «Форстенштадт» [3, с. 88]. На Півдні України нові поселення «фольксдойче» здебільшого були на Миколаївщині та Херсонщині. Пізніше спроби створення великих німецьких поселень були визнані несвоєчасними і від них тимчасово відмовилися. Лише 23 вересня 1943 р. на Волині було сформовано третій «Хегевальд» [11, с. 108]. У колонізаційних намірах нацистів одне з головних місць посідав Крим. 16 липня 1941 р. Гітлер заявив: «Крим має бути… заселений німцями» [19, с. 177].
Це стало поштовхом до розробки різноманітних планів онімечення півострова. Так, власний проект колонізації півострова розробив генерал-комісар генерального округу «Таврія» А. Фрауенфельд. У документі під назвою «Про можливості заселення Криму, сільське господарство та корисні копалини» він виокремив кілька зон колонізації. У степові райони Криму пропонувалося переселити голландців, датчан і німців. Зону, придатну для вирощування зернових і технічних культур, передбачалося заселити німецькими фермерами та
«фольксдойче». Овочівництвом, виноробством та садівництвом у Криму повинні займатись тірольці та голландці [20].
Зі свого боку, начальник відділу колонізації 1-го головного управління «східного міністерства» Е. Ветцель 27 квітня 1942 р. у таємному документі «Зауваження і пропозиції щодо генерального плану «Ост»» запропонував переселити на Південь України південноамериканських німців. Гіммлер схвалив також план заселення Криму німцями з Палестини [20].
Що стосується кількості «фольксдойче» в РКУ, то 1942 р. вона становила 182 тис. осіб [3, с. 87]. За німецькими документами на цій території під час війни проживало близько півмільйона «фольксдойче» [16, арк. 369].
Онімеченню підлягали й українські землі між Дністром та Південним Бугом. Лише на Одещині у 1943 р. мешкало понад 130 тис. етнічних німців [3, с. 87]. Їх взяла під опіку служба VoMi. Ця установа створювала німецькі колонії на території «Трансністрії», для чого виселяла ненімецьке населення з навколишніх сіл. Представники румунської окупаційної влади не мали права втручатися у справи німецьких поселень.
Також слід зазначити, що частина «фольксдойче» призначалася для відправки з України до Рейху для зміцнення їхніх «національних» якостей у трудовій службі (Arbeitsdienst) та подальшого використання під час «германізації» східних територій [5, с. 618]. Так, у «Службовому повідомленні» № 2, виданому у Рівно 25 жовтня 1941 р., зазначалося, що частина «фольксдойче» переселилася із окупованих радянських областей у Німеччину. Однак, про кількість переселенців у повідомленні не йшлося [21, арк. 8].
Під час війни проводилася агітація серед населення Німеччини щодо переселення на східні землі. Унаслідок проведеної кампанії в 1941 – 1942 рр. на території РКУ оселилося близько 20 тис. колоністів із Рейху. Керівництво СС намагалося переселяти на українські землі і представників інших «нордичних» народів. Так, починаючи з жовтня 1942 р. і до кінця окупації в РКУ було розселено 369 селян-голландців [3, с. 87 – 88].
Українська земля була також обіцяна всім учасникам військового походу на Схід. Однак, її можна було отримати після війни. Втім, чини CC почали одержувати садиби вже під час бойових дій. У липні 1942 р. організацію маєтків для них проводив начальник системи концтаборів О. Поль. Він створив нові
помістя на території від України до Прибалтики загальною площею 600 тис. га [12]. У зв’язку з цим Г. Гіммлер 26 жовтня 1942 р. видав циркуляр, у якому зазначив, що деякі офіцери СС втратили відчуття міри. Керівництво рейху не бажало створення великих латифундій. Земля була потрібна для наділення
мільйонів німецьких колоністів ділянками по кілька десятків га.
Проведенню політики «германізації» сприяла добровільна співпраця з окупантами частини «фольксдойче». Як правило, розпочинали вони своє співробітництво у якості перекладачів, а потім, проявивши себе, займали більш високі посади. Е. Кох зазначав: «Багато фольксдойче надавали добрі послуги як
перекладачі та керівники у громадських господарствах і на підприємствах, а також у якості бургомістрів. Більша їх частина зайнята у сільському господарстві, де їх завдання полягає в тому, щоб зберегти врожай» [22, арк. 7]. Окупаційна влада намагалася покращити становище «фольксдойче».
Зокрема, Е. Кох говорив, що незабаром вийде розпорядження щодо фольксдойче, яке виправить всі господарські пошкодження, заподіяні більшовиками. Згодом становище «фольксдойче» стало суттєво відрізнятися від положення решти місцевих жителів. Це закріплювалося відповідними наказами. Так, 15 жовтня 1942 р. Е. Кох видав розпорядження, яке закріплювало привілейоване становище німецького населення в РКУ. Зокрема зазначалося, що німецькому населенню надається в користування сільськогосподарські наділи, будинки, заводи та інші засоби існування [23, арк. 16].
На останок слід зазначити, що нацистські планувальники розробляли доктрину понімечення Сходу в умовах, коли хід війни віщував їм перемогу.
Політика націонал-соціалізму тоді зводилася до формули «чим більше загине людей, тим легше буде здійснювати колонізацію». Шляхом масової імміграції та винищення місцевого населення вони намагалися створити прошарок німецького селянства на Сході. Саме аграрне переселення мусило стати основою
колонізаційного руху. У 1941–1943 рр. окупаційна влада усіляко підтримувала сільськогосподарське виробництво «фольксдойче». Вважалося, що саме вони мають відродити у німецького населення України одвічне прагнення до праці та німецьку культуру землеробства [24].
Проте, у листопаді 1942 р. – лютому 1943 р. сталися події, що відкрили протилежну перспективу. У війни відбувся перелам. У квітні 1943 р. Гітлер наказав припинити роботу над планом «Ост», який приніс страшні біди Україні.
Постраждали у цій війні і «фольксдойче». Із початком звільнення України радянськими військами вони, як правило, рухалися із відступаючою німецькою армією на захід. Усього до кінця 1943 р. РКУ залишили 90 тис. етнічних німців.
Другий потужний потік переселенців-«фольксдойче», близько 125 тис. [17, с. 98], залишив Україну в січні – липні 1944 р. Значна частина переселенців була із «Трансністрії». Там евакуація розпочалася 12 березня 1944 р. Понад 108 тис. осіб було відправлено до Вартегау (Західна Польща) [5, с. 617].
У населення практично не було вибору: переселення проходило під опікою окупаційної влади, яка стежила за тим, щоб усі «фольксдойче» та члени їх родин зайняли призначене для них місце в обозі й вирушили в дорогу. З іншого боку, місцеві німці добре пам’ятали репресії 30-х років, тому повернення НКВС нічого гарного їм не віщувало. Таким виявився результат вимушеної співпраці «фольксдойче» з нацизмом. Не маючи вибору, вони стали частиною тих людських ресурсів, які використовувались керівництвом Третього рейху для досягнення
своєї мети. Утягнуті у чужу сферу діяльності, «фольксдойче» вже не могли з неї вийти й зазнали краху разом із нацистською державою.

Література
1. Коваль М.В. Фольксдойче в Україні (1941–1944 рр.)/ М.В. Коваль, П.В. Медведок // Український історичний журнал. – 1992. – № 5 (374). – С. 15 – 28.
2. Соловьев А.В. Фольксдойче и их взаимоотношения с нацистскими организациями в Рейхскомиссариате «Украина» /А.В. Соловьев // Ключевые проблемы истории российских немцев: Материалы 10-й межд. науч. конф., Москва 18 – 21 ноября 2003 г. – М., 2004. – С. 426 – 433.
3. Іванов О.Ф. Політика нацистського режиму стосовно етнічних німців України/ О.Ф. Іванов, І.О.Іваньков// Український історичний журнал. – 2005. – № 3. – С. 83 – 95.
4. Клець В.К. Національна політика нацистів на окупованих територіях та фольксдойче / В.К. Клець // Вопросы германской истории: Сборник научных трудов. – Днепропетровск, 2006. – С. 134 – 154.
5. Айсфельд А. Етнічні німці України під час Другої світової війни і в повоєнні роки /
А. Айсфельд, В. Мартиненко // Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ ст.: Історичні нариси: у 2-х кн. – Київ : Наукова думка, 2011. – Кн. 1. – С. 595 – 643.
6. Євнух В.Б. Німці в Україні (1920 – 1990 роки)/ В.Б. Євнух, Б.В. Чирко. – К., 1994. – 182 с.
7. Сергійчук І. Німці на Україні / І. Сергійчук // Український світ. – 1993. - № 1-2, 4-12; 1994. - № 1-2, 5-12.
8. Кулинич І.М. Нариси з історії німецьких колоній в Україні / І.М. Кулинич, Н.В. Кривець. – К.: Ін-т історії України НАН України, 1995. – 272 с.
9. Васильчук В.М. Німці України: суспільний та національний аспекти. ХХ – початок ХХІ ст.: Дис. … доктора іст. наук: 07.00.01 / В.М. Васильчук. – К., 2006. – 500 с.
10. Шевчук Н.А. Этнические немцы в Транснистрии (1941 – 1944 рр.) / Н.А. Шевчук
//Немцы Одессы и Одеського региона: Сборник докладов, сделанных на международных научных конференціях в Гёттингене (Германия). – Одесса, 2003. – С. 355 – 372.
11. Іваньков І.О. Окупаційна політика гітлерівської Німеччини стосовно етнічних німців у Рейхскомісаріаті «Україна»: Дис. канд. іст. наук: 07.00.01/І.О. Іваньков. – К., 2006. –238 с.
12. Коваль В. Генеральний план «Ост» / В. Коваль // Українська державність у ХХ столітті (історико-політологічний аналіз). – К.: Політична думка, 1996. – (Інтернет-версія): http://litopys.org.ua/ukrxx/r13.htm
13. Люлечник В. Фольксдойче в годы Второй мировой войны / В. Люлечник // Русский глобус (международный Интернет-журнал). – 2005. – № 2. // http: //www.russianglobe. com/N36/Lulechnik.FolksdojcheVoVtorojMirovoyVojne.
14. Литвин В. Україна в Другій світовій війні 1939 -1945 рр. (Матеріали до майбутнього підручника) /Володимир Литвин // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – 2004. – №2. – С. 3 – 154.
15. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні / Володимир Косик. – Париж–Нью-Йорк–Львів, 1993. – 660 с.
16. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі – ЦДАВО України), ф.Р- 3676, оп. 4, спр. 230.
17. Полян П.М. Советские граждане в рейхе: сколько их было? / П. М. Полян // Социологические исследования (Социс). – 2002. – № 5. – С.95–100.
18. Немцы России: энциклопедия: в 3 т. / Редкол.: В. Карев (пред. редкол.) и др. – М.: «ЭРН», 1999. – Т. 1: А-И. – 832 с.
19. Україна в Другій світовій війні у документах: Збірник німецьких архівних матеріалів у 4 т. / Упор. В. Косик. – Т. 1. – Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1997. – 383 с.
20. Бабич В.В. Депортація етносів Криму в роки Другої світової війни як прояв політики етноциду / В.В. Бабич// Центр інформації та документації кримських татар [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.cidct.org.ua/uk/publications/Panchuk/36.html
21. ЦДАВО України, ф. 3206, оп. 1, спр. 2.
22. ЦДАВО України, ф.Р- 4620, оп. 5, спр. 24.
23. ЦДАВО України, ф.Р- 4620, оп. 3, спр. 262.
24. Калінічева Г.І. Правовий статус та соціально-економічне становище етнічних німців у Рейхскомісаріаті «Україна» / Галина Іванівна Калінічева // Вопросы германской истории: сб. науч. тр. / отв. ред. С.И. Бобылева. – Днепропетровск: Пороги, 2007. – С.227–243.

Тобольские немцы во второй половине XIX - начале XX в.
Авторы: Шкаревский Денис Николаевич - кандидат исторических наук, старший преподаватель Сургутского государственного университета; Посохов Виктор Георгиевич - аспирант Сургутского государственного университета.

При изучении процессов формирования немецких общин и адаптации немцев в Сибири основное внимание обычно уделяется Югу Сибири (современные Томская, Омская области) и сегодняшнему Северному Казахстану. Вопросы, связанные с переселением и адаптацией немцев в Тобольской губернии менее изучены. Между тем местная специфика в данном случае, в силу географических и этноконфессиональных особенностей региона, требует специального изучения и уточнений.
Формирование немецкой диаспоры и адаптации немцев прошло в три основных периода.
В 1850 - 1880-е годы немецкие общины сформировались в Локтинской волости (Тюкалинский уезд) в старожильческих поселках Рига, Ревель, Гельсинфорг, Ковалево, Иваново. Всего в этих поселениях насчитывалось 39 немецких семей (домохозяйств), которые владели 1755 дес. земли1. Причин, по которым колонисты направились в Сибирь, было несколько. Пожалуй, основной из них был земельный вопрос. Немецкие колонии, образованные во второй половине XVIII - начале XIX в. в Поволжье и на Украине к середине XIX в. начали испытывать "земельный голод". Приобрести землю в Сибири можно было намного дешевле, чем в центральной части России.
На 1890 - 1910-е годы приходится этап, связанный с целенаправленной правительственной политикой переселения крестьян (в том числе немцев) в Сибирь, способствовавшей экономическому освоению региона. При этом власти стремились расселять переселенцев "вперемешку", дисперсно, чтобы ускорить культурную адаптацию немцев и, в частности, побудить их к использованию русского языка.
Преобладали и теперь экономические причины переселения: мигранты по-прежнему стремились решить для себя земельный вопрос, но уже при поддержке государства, а не только при помощи своих "материнских колоний". Государство обеспечивало немцев-переселенцев землей, а также в виде ссуд снабжало всем необходимым: посевным материалом, орудиями труда, скотом и т.п. В это время в Сибири можно было получить в качестве надела 15 десятин на одну мужскую душу и, кроме того, сравнительно дешево купить или арендовать землю. Так и возникли поселения немцев-колонистов на казенных землях в Тобольской губернии.
В конце XIX - начале XX в. на территории губернии существовало два основных района немецкой крестьянской колонизации: поселения в Тюкалинском и Тарском уездах; одна колония и два имения немцев в Ишимском уезде, три имения в Тобольском уезде и одно в Курганском уезде. На выбор места влияли природно-климатические особенности заселяемых районов и степень их хозяйственной освоенности, а также стремление мигрантов поселиться компактно рядом с земляками.
Всего к 1915 г. в Тюкалинском уезде было водворено 745 немецких семей, имевших в собственности 41 721 дес. земли2. Поселок Львовский (Покровская волость Тюкалинского уезда) - один из первых переселенческих поселков с немецким населением - возник в 1895 году3. В 1899 г. появился поселок Кирьяновский (Крутолучинская вол.). В этом же году в Кулачинской волости был образован участок Кремлевский 1-й, в 1900 г. - участок Трусовский и в 1906 г. - еще несколько участков в той же волости (Кирьяновский, Романовский, Чучкинский, Кремлевский 2-й, Кирьяновский 2-й, Ромберовский).
Остальные переселенческие поселки возникли уже в годы Столыпинской аграрной реформы. В 1907 г. в Крупянской волости был основан поселок Малиновский; в Корниловской волости - Второфоминский (впоследствии - самое крупное немецкое поселение в Тобольской губернии (к 1915 г. - 162 отдельных домохозяина). В Кулачинской волости - участки Девятириковский 1-й, Бородинский 1-й, Классовский, Девятириковский 2-й, Бородинский 3-й, в Болылемогильской волости - участок Помогаевский. В 1908 г. сразу в нескольких волостях Тюкалинского уезда были образованы новые переселенческие поселки. В Троицкой волости появились поселки Березовский и Аракульский; в Царицынской волости - Семеновский; в Бекишевской волости - Тарлыцкий, Гуровский и деревня Окуневка; в Андреевской волости - поселки Золотухинский и Макаркинский; в Большемогильской волости - Бабаиловский и Масляновский; в Кулачинской волости - участки Ивашкевич, Бородинский 2-й. В 1909 г. в Большемогильской волости немцы-переселенцы основали поселок Смаляновский. В 1910 г. в Кулачинской волости - участки Халдеевский и Шпехтовский. В Еланской волости в 1912 г. - поселок Павловский, а в 1913 г. там же еще три переселенческих поселка - Хортицкий, Журавлинский, Сергиевский. В 1914 г. в Любинской волости образованы участки Казанцевский и Беляевский4.
В Тарском уезде в порядке переселения и землеустройства было образовано в 1897 - 1908 гг. 17 немецких поселков (263 домохозяина, 11 397 десятин). Первыми поселениями в Тарских урманах (темнохвойный лес на приречных участках таежной зоны Западной и Средней Сибири с преобладанием пихты, кедра, ели), где обосновались немцы, были поселки Межевской, Сагузинский и Эстонский, основанные в 1897 году. В 1898 г. появились поселки Романовский, Скерлинский, Андреевский, Федоровский; в 1899 г. - поселки Березовский, Александровский, Литковский, Средне-Улюмский; в 1904 г. - Мариинский и Вишневский. Еще одна группа немецких поселков в Тарском уезде возникла в годы Столыпинской реформы: в 1907 г. появились поселки Романовский, Новоромановский, Верхнебобровский; в 1908 г. - Адамовский5.
По мнению П. П. Вибе, в Тарском и Тюкалинском уездах Тобольской губернии в 1915 г. было 20 немецких поселков с населением около 5 тыс. человек, имевших в пользовании около 32 тыс. дес. земли6. Более полный подсчет по Тарскому и Тюкалинскому уездам Тобольской губернии в целом показывает, что к началу первой мировой войны было 36 переселенческих поселков, в которых проживало около 8 тыс. немцев-колонистов, имевших в пользовании 38 410 дес. земли. Кроме того, в Тюкалинском уезде немцы-переселенцы арендовали пять участков (227 дес. земли, 89 отдельных домохозяев). Собственных участков немцев-переселенцев Тобольской губернии было 21 с земельными владениями в 11481 дес. земли и с числом отдельных домохозяев 285 человек7.
В Беловской волости Ишимского уезда Тобольской губернии в 1908 г. немцы основали колонию Петер Фельд (24 домохозяина, 1900 дес); в Ишимском уезде Красноярской волости немцы-поселяне из Таврической губернии купили в 1909 г. 6500 дес. земли и основали два имения: заимку "Энс" (10 человек обоего пола, 500 дес.) и заимку "Видэ" (8 человек, 6000 дес). В Тобольском уезде немцы-поселяне владели тремя имениями (342 дес. собственной земли). В Курганском уезде в начале XX в. немец-поселенец приобрел две десятины земли с мельницей8.
Таким образом, в Тобольской губернии к 1915 г. немцы-колонисты основали 69 поселений и имели в своей собственности 61 862 дес. земли. Основная масса немцев-переселенцев проживала в Тарском и Тюкалинском уездах. Точных данных об общей численности немцев в губернии нет. Согласно переписи 1897 г., насчитывалось 1120 чел. немецкоговорящего населения. Среди них были евреи (23) и один армянин. Таким образом, немцев должно было быть 1096 человек.
Тобольские немцы-колонисты происходили в основном из Екатеринославской, Таврической, Херсонской, Волынской, Полтавской, Варшавской, Воронежской, Самарской, Саратовской губерний9. По вероисповеданию они принадлежали к лютеранской (85%), православной (8%), римско-католической (6%), реформатской (1%) церквям. Но в начале XX в. происходила еще миграция меннонитов, которые селились вдоль Транссибирской магистрали, проходившей вдоль южной границы Тобольской губернии через Тюкалинский уезд. Лютеране же проживали преимущественно в Тарском уезде10.
По роду занятий в конце XIX в. среди тобольских немцев преобладали крестьяне (44%), около 23% составляли ремесленники (изготовление одежды, обработка дерева, металлов, минеральных веществ и т.п.), 6% тобольских немцев относились к категории "частная прислуга"; 5% составляли учителя, врачи, представители администрации и вооруженных сил; торговлей занималось около 3% немцев, различными промыслами - 2%11.
В урманы Тобольской губернии в этот период переселялись менее состоятельные, по сравнению с другими мигрантами, хозяева. Если переселенец в западносибирские урманы привозил с собой в среднем 131 руб., то переселенец в западносибирскую степь и лесостепь - 209 рублей12.
Устроиться в таежной полосе было гораздо труднее, чем в степной. Прежде чем приступать к распашке, землю нужно было очистить от леса. Как отмечал В. Дашкевич, у переселенцев практиковался "особый способ расчистки леса: они подсачивают деревья. Делается это так: весной вырезают вокруг ствола дерева кору до самой древесины. Дерево от этого сохнет, гниет и валится. При этом сгнивает не только дерево, но и его корни. Но все это делается не скоро - в 5 - 8 лет... Сильно заболоченные места необходимо осушить при помощи канав... Сама распашка земли очень трудна, так как земля покрыта дерном... Здесь нужны железные плуги, железные бороны и сильный скот, который в лесной полосе не дешев (средняя цена лошади 40 руб.)". Это замедляло адаптацию мигрантов, развитие их хозяйства. Как отмечал А. Кауфман, к 1911 - 1912 гг. в среднем на одно хозяйство в западносибирских урманах приходилось 1,4 лошади и 1,9 коровы (в западносибирской степи и лесостепи - 2,2 и 2,2, соответственно)13.
Тем не менее, немцы умели сравнительно быстро и успешно наладить свое хозяйство. Переселенческое хозяйство достигало нормального уровня, как правило, за 5 - 6 лет13 (во второй половине XVIII - начале XIX в. на это требовалось 10 - 15 лет).
"Главный хлеб таежной полосы - озимая рожь, затем идут ячмень, овес, яровая пшеница, яровая рожь, гречиха, лен, конопля, писал Дашкевич в 1912 г. - ...Средний урожай получается с десятины: ржи - от 40 до 80 пудов, пшеницы - от 30 до 70 пудов, овса - от 40 до 80 пудов, гречихи - от 20 до 60 пудов. Бывают, однако, годы, когда рожь и пшеница дают в некоторых местах 200 пудов с десятины... Картофеля собирают до 2000 пудов с десятины. Кроме земледелия переселенцы занимаются здесь и скотоводством... Огороды разводятся почти всеми переселенцами таежной полосы. На огородах садят капусту, лук, морковь, свеклу, редьку, подсолнечник, тыкву, огурцы и арбузы... Охота и сбор кедровых шишек и ягод являются подсобными помыслами почти каждой семьи живущей в тайге"14.
Немцам-переселенцам принадлежала немалая заслуга в распространении хуторской (фермерской) формы владения землей в Тобольской губернии. Многие немецкие частновладельческие хозяйства признавались образцовыми для своего времени. В них разводили скот лучших пород, использовали усовершенствованные орудия труда и сельскохозяйственные машины, прогрессивные способы обработки земли.
В поселениях Тобольской губернии немцы создавали мукомольные предприятия. В дер. Золотая Нива Покровской волости Тюкалинского уезда крестьяне П. Ерас, Я. Симмуль, К. Конгс, Г. Лихтин, Г. Паат, а также в дер. Гельсинфорг Локтинской волости Г. Тейгар, Д. и А. Ареасен в 1915 г. построили мукомольные мельницы с нефтяным двигателем15, причем они использовали самую совершенную на тот момент технику: двигатели английских фирм "Маршаль С. и Кo", "Рустон-Проктор".
На устройство подобных предприятий уходило до четырех лет, что объяснялось длительностью процедур, связанных с получением разрешения: приходилось оформить проект на постройку мельницы с пояснительной запиской; акт об осмотре грунта под будущим сооружением; приговор сельского схода об аренде земельного участка под строительство; свидетельство уездного исправника о неимении препятствий для строительства; разрешение губернского строительного отделения; документы об уплате гербовых сборов16. Большинство немцев-переселенцев слабо владели русским языком, поэтому для них эта процедура была особенно затруднительна.
Сложно складывались отношения немцев с местным населением. А. Н. Куломзин отмечал в своем докладе: "Между немцами и русскими часто происходят острые столкновения, доходящие до ожесточенной драки. Русские просят разрешения удалиться с поселка [п. Львовский], так как немцы грозят их всех перерезать и часто бьют детей. Колонисты, со своей стороны, тоже хотят удалиться, говоря, что с русскими в ладу жить нельзя. По словам русских, причина постоянных нападок немцев заключается в желании выжить их с участка, так как последние боятся, что, живя вместе с православными, дети их в конце концов могут перейти в православие и окончательно обрусеть. Далее, русские крестьяне жалуются, что когда они пришли на участок и застали там поселившихся немцев, то им было обещано, что в поселке их будет не более одной трети общего числа переселенцев. Между тем впоследствии колонистов поселили еще целую партию, так что в настоящее время их более русских"17.
В 1915 - 1916 гг. местные чиновники отмечали: "Отношение немцев к населению тех селений, в коих они водворены, а также к общественному устройству, неприязненное". Немцы на своих хуторах "ведут образ жизни замкнутый, с внешней стороны корректный, а по внутреннему складу не поддающийся определению", "у большинства немцев до 1915 г. в квартирах висели портреты императора Вильгельма... они до настоящего времени не желают признавать русского языка" и подают местным властям прошения и приговоры, писанных на немецком языке. Проживая обособленно, немцы все же не могли избежать столкновений с русскими и поляками - чаще всего "на религиозной почве и разнице культур"18.
Третий этап формирования немецких общин и их адаптации в Тобольской губернии начался в связи с первой мировой войной. Многочисленная немецкая диаспора, сформировавшаяся в результате переселенческой политики правительства второй половины XVIII - XIX в., стала доставлять беспокойство властям. Согласно переписи 1897 г. в Российской империи проживало 1790 тыс. немцев, или 1,4% всего населения19. Центральная администрация проводила жесткую антинемецкую политику, стремясь, по словам П. Г. Курлова, заставить российских немцев "отмежеваться от германцев, забыть об общности происхождения, забыть об общности языка и совершенно вычеркнуть из своей памяти родственников, сражающихся в войсках наших противников"20.
31 декабря 1914 г. командующий Северо-Западным фронтом генерал Н. В. Рузский обратился к начальнику штаба верховного главнокомандующего генералу Н. Н. Янушкевичу за разъяснением по поводу распоряжения верховного главнокомандующего великого князя Николая Николаевича о "выселении из Привисленского края всех немецких колонистов". При этом главковерх предписывал: "1) выселять только мужское население в возрасте 15 лет и выше, женщин и детей не выселять; 2) выселять только сельское население, не распространяя выселение на городское население; 3) благонадежных лиц, состоящих на государственной и общественной службе, не выселять; 4) лиц, заподозренных в малейшей неблагожелательности к нам, выселять, невзирая на возраст, пол, место жительства или служебное и общественное положение"21.
11 января 1915 г. Янушкевич распространил зону выселения на всю линию фронта, а 15 января директор Департамента полиции генерал В. Ф. Джунковский разрешил высылать немцев во все губернии, кроме объявленных на военном положении. При этом решение проблем, связанных с приемом и водворением высланных немцев возлагалось на гражданские власти. 3 февраля 1915 г. было объявлено о "прекращении землевладения и землепользования подданных и выходцев из враждующих с Россией государств". Согласно этому указу, "волостным, сельским, селенным и мирским обществам, образованным из бывших в австрийском, венгерском или германском подданстве поселян-собственников, колонистов, поселенцев и иностранных хлебопашцев и других иностранных выходцев немецкого происхождения либо из потомков перечисленных лиц, воспрещается впредь совершение всякого рода актов о приобретении права собственности, права залога, а также права владения и пользования недвижимыми имуществами, отдельного от права собственности, равно как участие в публичных торгах на указанные имущества". Исключение было сделано лишь для некоторых категорий немцев: православных от рождения или принявших православие до 1 января 1914 г.; имеющих в числе родственников по восходящей или нисходящей линии (мужской) участников боевых действий русской армии или флота в звании офицеров или в качестве добровольцев или получивших награды за боевые отличия или погибших в военных действиях; для их вдов. Допускалось отдельным лицам пользование недвижимыми имуществами по договорам найма или аренды на срок не свыше шести лет.
В результате всего в 1914 - 1916 гг. было депортировано (интернировано) около 200 тыс. немцев, многие из которых являлись потомками немцев-колонистов, переселившихся в Россию во второй половине XVIII - начале XIX века22.
В Тобольске в конце 1915 - начале 1916 г. оказалось до 550 военнообязанных немцев, не являвшихся подданными Российской империи, но застигнутых началом войны на российской территории. В течение 1916 г. на территории Тобольской губернии насчитывалось 747 человек интернированных (на 1918 г. - не более 1080 человек)23.
Данные о численности военнопленных в Тобольской губернии, приводимые исследователями, варьируются от 26 тыс. до более 500 тыс. человек24. Однако анализ документов показывает, что в конце 1915 - начале 1916 г. в губернии находилось 40 116 военнопленных25.
Значительное количество среди интернированных составляли "хлебопашцы" (потомки колонистов) - 75 человек (около 14% от всех депортированных); домохозяек насчитывалось 60 человек (11%), детей в возрасте до 15 лет - 102 (18,5%). Малоквалифицированных и неквалифицированных рабочих (чернорабочие, токари, монтеры, техники, фабричные рабочие, шоферы, обойщики, литейщики и др.) - 63 (11,5%). Высококвалифицированных рабочих (инженеры, фабричные мастера) - четверо (0,7%); мелких предпринимателей (сыровары, шляпники, перчатники, портные, сапожники и др.) - 32 (около 5%), более крупных - 26 (около 5%); интеллигенции (артисты, корреспонденты, музыканты, фельдшеры и др.) - 25 (около 5%). При этом среди представителей интеллигенции не показаны учителя и врачи26.
Приезжали военнообязанные за свой счет и лишь при отсутствии денежных средств доставлялись по этапу. Они размещались в основном на частных квартирах и состояли в ведении Министерства внутренних дел: были обязаны отмечаться в полицейском участке. В случае нарушения режима их могли отправить в лагерь к военнопленным. Их положение было бедственным, настолько, что до 13% военнообязанных в Тобольске умерло от голода27.
Социальный состав военнопленных во многом совпадал с составом военнообязанных, но среди них "до 60% составляли крестьяне и батраки"28. Первоначально военнопленные размещались в казармах военного ведомства и на частных квартирах. Лишь к осени 1915 г. был устроен специальный концентрационный лагерь (27 построек: бараки, кухня, хлебопекарня, мастерская, лазарет, карцер, погреб, ледник и др.). Техника постройки бараков - фахверк (каркасно-столбовая конструкция) - говорит о том, что строили их сами же пленные. Лагерь был рассчитан на 6 тыс. военнопленных. Офицеров содержали в лучших условиях: офицерский барак был разделен перегородками на небольшие комнаты, имел большее количество печей для отопления. Для интернированных и военнопленных немцев был установлен комендантский час (им запрещалось появляться на улице после 19.00), им запрещалось посещать развлекательные и общественные места, собираться группами и громко говорить по-немецки29.
Однако уже с осени 1914 г. военнопленных использовали на общественных работах. Более 90% военнопленных, находившихся в Тобольском лагере, откомандировывались на полевые работы. Во главе каждой партии ставили военнопленного офицера, который более или менее мог изъясняться по-русски.
Местные городские власти пользовались трудом военнопленных при заготовке дров (в 1917 г. - 120 человек), в качестве пожарников, могильщиков, санитаров. При этом до 1915 г. их не заставляли выполнять "грязные" работы по благоустройству города, очистке мусорных ям, ассенизации30.
В период путины местные предприниматели нанимали пленных для рыбной ловли, брали в качестве кожевников, сапожников, чернорабочих, мельников, перевозчиков, зубных техников, мясников и т.п.; до 100 человек работали на товарищество Западно-Сибирского пароходства.
В случае, если пленные отказывались работать, предписывалось "никаких условий не предлагать... должны работать за цену, вами установленную"31. До февраля 1917 г. военнопленные получали на руки до 75% от заработка, а после - только 20 - 50 коп. Остальная часть, после вычета расходов на содержание пленного, сдавалась в доход казны. Поэтому некоторые пленные предпочитали заниматься своим привычным ремеслом.
Многие немецкие военнопленные показали себя как хорошие специалисты. В 1917 г. заведующий электрической станцией К. Новицкий просил губернского комиссара не отправлять на другие работы З. Штерна и Э. Горти, так как без них "работа станции прекратилась бы". Работа некоторых военнопленных настолько ценилась и была успешна, что они пытались открывать собственное дело. К примеру, германский подданный И. Витковский открыл сапожную мастерскую, И. Троутлан исполнял заказы по ремонту часов32. В местных газетах печатались объявления о предлагаемых ими услугах бухгалтера, электротехника, чертежника, учителей иностранных языков (английского, немецкого, французского) и музыки.
На содержание военнопленных государство отпускало ежегодно определенные суммы денег. Офицеры получали 50 - 75 руб. в месяц; сверх того приходили переводы от родственников, от "германских комитетов" (рядовым - до 30 руб., офицерам - до 50 руб. в месяц)33. При этом, как отмечали сами пленные, до 1917 г. на "50 руб. в месяц можно было жить с роскошью"34.
Подобная политика в области экономической адаптации этой новой категории немецкого населения вызывала рост межэтнической напряженности. В феврале 1918 г. 200 местных крестьян, угрожая военнопленным расправой, потребовали, чтобы те прекратили заниматься рубкой дров для городских нужд35. Местное население обвиняло пленных в том, что они снижают уровень оплаты за эти услуги, и в том, что, приобретая продукты на рынке не торгуясь, они способствуют росту дороговизны, и т.п.
Отмечалось стремление пленных придерживаться усвоенных ранее привычек, например, предпочтения кофе, хотя, вследствие его отсутствия в Сибири в условиях войны, пришлось привыкать и к чаю. Оберегая свою культурную самобытность, пленные и интернированные немцы в Тобольске совершали религиозные обряды по ритуалам римско-католической церкви, для чего обращались к священнику И. Булло36.
В течение второй половины XIX - начале XX в. в процессе формирования немецкой общины в Тобольской губернии основное внимание власти уделяли экономической адаптации немцев. Им была оказана помощь в переселении и налаживании хозяйства на новом месте. Однако здесь, по сравнению с более южными районами, сказывались сложные географические условия при гораздо меньшей материальной обеспеченности переселенцев. Администрация стремилась содействовать более быстрой культурной адаптации немцев, добиваясь их дисперсного расселения. Большинство переселенцев несмотря на это сохраняло свои традиции и язык.
В связи со стремлением правительства изъять земли у потомков колонистов для последнего этапа характерно принудительное переселение германских подданных и военнопленных в Сибирь. Это были в основном люди в возрасте 25 - 45 лет. В профессиональном плане среди них преобладали крестьяне и малоквалифицированные рабочие. Высококвалифицированные же рабочие и специалисты с высшим образованием, очевидно, использовались в Европейской части России для обеспечения военных нужд. Быстрой адаптации на новом месте в экономическом и профессиональном плане способствовала нехватка рабочих рук в Тобольской губернии, так как многие местные мужчины были направлены в действующую армию.
Немцы не стремились раствориться в местном населении. Об этом говорит и их стремление сохранить свою религиозную принадлежность, и отсутствие браков между ними и представительницами местного населения в период первой мировой войны. Политика правительства в этот период не способствовала адаптации и интеграции немцев в российское общество, и наблюдался рост межэтнической напряженности.

Примечания
1. Государственное учреждение Тюменской области Государственный архив в г.
2. Тобольске (далее ГУТО ГАТ), ф. 335, оп. 1, д. 1603, л. 41.
2. Там же, л. 47 - 47об.
3. Приложения к всеподданнейшему отчету статс-секретаря Куломзина по поездке в Сибирь для ознакомления с положением переселенческого дела. СПб. 1896, с. 68.
4. ГУТО ГАТ, ф. 335, оп. 1, д. 1603, л. 32 - 32об., 41.
5. Там же, л. 47, 28об. -29.
6. ВИБЕ П. П. Образование и становление немецких колоний в Западной Сибири в конце XIX - начале XX в. http://museum.omsktelecom.ru/d...e_col.htm.
7. ГУТО ГАТ, ф. 335, оп. 1, д. 1603, л. 28об. -29, 32 - 32об., 41.
8. Там же, л. 21об. -23, 35.
9. Там же, ф. 152, оп. 54, д. 14, л. 133 - 143.
10. Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. Т. 78. Тобольская губерния. СПб. 1905, с. 82 - 84.
11. Там же, с. 156 - 157.
12. КАУФМАН А. Переселенцы на новых местах. В кн.: КАУФМАН А. Община, переселение, статистика. М. 1915, с. 306.
13. ЯМЗИН И., ВОЩИНИН В. Учение о колонизации и переселениях. М. -Л. 1926, с. 58.
14. ДАШКЕВИЧ В. В. Переселение в Сибирь. СПб. 1912, с. 28, 313.
15. ГУТО ГАТ, ф. 353, оп. 1, д. 778, л. 1а, 29; д. 811, л. 1а, 31об.
16. Там же, д. 778, л. 30.
17. Приложения к всеподданнейшему отчету статс-секретаря Куломзина, с. 69.
18. ГУТО ГАТ, ф. 335, оп. 1, д. 1603, л. 47, 64, 74 - 75.
19. Первая всеобщая перепись населения по Российской империи 1897 г. Общий свод. Т. 2. СПб. 1905, 12.
20. НЕЛИПОВИЧ С. Г. Депортации в России 1914 - 1918 гг. - Военно-исторический журнал, 1997, N1, с. 42.
21. Там же.
22. Российские немцы Сибири. Депортация немецкого народа. http://sibrd.ru/index.php?page=57.
23. Подсчитано по: ГУТО ГАТ, ф. 152, оп. 54, д. 14, л. 12, 17 - 18, 38 - 50, 72 - 73, 95 - 101, 106- 107, 112 - 113; оп. 44, д. 519, л. 273; Сибирский листок, 1918, N120, с. 2.
24. ДАНИЛОВ В. А. Немецкие секции РКП(б) в Сибири в 1919 - 1921 гг. - Ученые записки Тюменского государственного университета, 1967, с. 85; ЗАГОРОДНЮК Н. И. Депортация немцев в Тобольскую губернию в годы Первой мировой войны. В кн.: Словцовские чтения-1996. Тюмень. 1997, с. 77; ШИШКИНА СЮ. Военнопленные в Тобольской губернии в годы первой мировой войны (1914 - 1917). В кн.: Словцовские чтения-1997. Тюмень. 1998, с. 77 - 78.
25. ГУТО ГАТ, ф. 152, оп. 44, д. 519, л. 272об.
26. Там же, оп. 54, д. 14, л. 38 - 50.
27. Там же, оп. 27, д. 191, л. 59; ф. 272, оп. 3, д. 30, л. 205 - 207.
28. ДАНИЛОВ В. А. Ук. соч., с. 69.
29. ГУТО ГАТ, ф. 353, оп. 1, д. 1036, л. 151 - 157; Сибирский листок, 1914, N124, с. 2.
30. ГУТО ГАТ, ф. И-1, оп. 1, д. 1133, л. 9; ф. 152, оп. 44, д. 520, л. 296об.
31. Там же, ф. 152, оп. 44, д. 511, л. 53.
32. Там же, оп. 27, д. 191, л. 53, 332.
33. Там же, ф. И-1, оп. 1, д. 1154, л. 98; Сибирский листок, 1916, N145, с. 2.
34. ГУТО ГАТ, ф. 152, оп. 27, д. 191, л. 332.
35. Там же, ф. 317, оп. 3, д. 6, л. 29.
36. Там же, ф. 152, оп. 29, д. 218, л. 3об. -4, 41об., 123.

Исторические документы фонда Александра Яковлева. Всего 200 документовhttp://www.alexanderyakovlev.org/fond/issues/62154

Исторические документы фонда Александра Яковлева. Всего 200 документов
http://www.alexanderyakovlev.org/fond/issues/62154