Червоне козацтво (Украина (Україна)) - Генеалогический форум

Радянська влада в Україні була проголошена 12 (25) грудня 1917 р. на І Всеукраїнському з'їзді Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів у Харкові, який обрав Центральний Виконавчий Комітет Рад України (попередника Верховної Ради) та перший український радянський уряд - Народний Секретаріат.

Посаду народного секретаря з військових справ (військового міністра) у ньому зайняв відомий згодом засновник українського націонал-комунізму (автор ідеї Української Комуністичної партії), а тоді більшовик прапорщик Василь Шахрай.

Цікаво відзначити, що іще два тижні після обрання ЦВК Рад України у Харкові перебували при повному озброєнні два полки Української Центральної Ради - 2-й Український запасний полк під командою штабс-капітана Омеляна Волоха та Чигиринський полк під орудою полковника Я.Савицького.

Ці полки були підпорядковані губернському комісару Центральної Ради Якову Довбищенко, який одночасно ще й редагував газету "Нова громада".

Командиром і організатором Червоного Козацтва став Віталій Примаков з Семенівки на Чернігівщині. Його батько, вчитель за фахом, Марко Примаков походив з роду чернігівських козаків.

Сам В.М. Примаков був призваний на військову службу в серпні 1917 р. й поступив у 13-й запасний піхотний полк у Чернігові.

На той час він уже був активним діячем РСДРП(б), членом Південно-Західного обкому більшовиків. Тож не дивно, що від 13-го полку В. Примаков був обраний до Чернігівської Ради робітничих і солдатських депутатів, а в жовтні 1917 делегований нею на 2-й Всеросійський з'їзд Рад у Петрограді.

Там він був обраний членом Всеросійського ЦВК і брав участь у розгромі заколоту Керенського-Краснова в листопаді 1917 року. В грудні 1917-го на прохання українського радянського уряду ВЦВК направив В. Примакова до Харкова.

Перші спогади В. Примакова про організацію Червоного козацтва були написані до першої річниці його утворення - наприкінці 1918-початку 1919 рр., а вперше надруковані в газеті "Бюллетень Харьковского Совета рабочих депутатов" 9 січня 1919 р.

Ось що писав В.М. Примаков у цих своїх перших спогадах:

"В ночь на 27 декабря (мається на увазі ніч з 27 на 28 грудня 1917 р. за старим стилем або ніч з 8 на 9 січня 1918 р. за новим - А.З.) ст. ст. прошлого года по распоряжению народного секретаря Украинской рабоче-крестьянской республики т. Шахрая был разоружен 2-й украинский полк.

Разоружение было произведено 3-м батальоном 2-го украинского полка, сагитированным мною и т. Шахраем, и перешедшим на сторону Украинского рабоче-крестьянского правительства при помощи броневой машины, присланной главковерхом т. Антоновым.

На развалинах 2-го украинского полка был создан 1-й полк Червонного казачества, в состав которого лег 3-й батальон 2-го украинского полка, пополнившийся хлынувшей волной добровольцев. Организация полка была поручена мне и моему теперешнему помощнику, атаману 2-го куреня т. Барону. Полк фомировался в течение недели, после чего по распоряжению Муравьева был двинут на Полтаву.

При наступлении на Полтаву полк шел в авангарде, первым вошел в Полтаву и занял почту, телеграф и телефон, потеряв несколько человек убитыми и раненными. В Полтаве полк доформировался, один курень полка под командой покойного Сиверса был двинут на Бахмач, другой - под моей командой - на Киев.

Полк принимал участие в бою под Киевом, оказал там некоторые услуги рабочей армии, зайдя в тыл неприятелю через Пуща-Водицу на Куреневку и Подол, для чего переправился через Днепр по льду возле монастыря Межигорье. В Киеве часть полка под моей командой напала на неприятельский авиапарк и испортила 12 аэропланов, вредивших нашей армии..."

Цікаво відзначити, що В. Примаков видавав свої спогади пізніше іще декілька разів у розширеному і скороченому варіантах, але прізвище В. Шахрая більше ніколи не згадувалось, як не згадувалося воно і в інших працях з історії Червоного козацтва.

Й це не випадково. 9 березня 1919 р. ЦК КП(б)У вирішив виключити В. Шахрая з партії "за дії, спрямовані проти партії". Тож зрозуміло, що В. Примаков вважав за краще не згадувати публічно про свої зв'язки із "антипартійним елементом", хоч це й не вберегло самого В. Примакова від розстрілу у 1937 р. як "ворога народу".

Активну участь Василя Шахрая у створенні Червоного козацтва підтверджує звернення народного секретаря військових справ, видане 31 грудня 1917 р.:

"Ми твердо вирішили організувати такий революційний загін, що як одна людина стане на боротьбу із контрреволюцією на Дону і Україні, організувати полк Червоного козацтва.

...Всі, хто хоче боротися проти буржуазії і контрреволюції, хто почуває себе вільним сином вільного народу Української Народної Республіки, - всі записуйтесь у полки Червоного козацтва!"

Підписано: "Народний секретар військових справ В. Шахрай. Комісар по організації Червоного козацтва В. Примаков".

Відгукнулося на цей заклик близько 300 українських солдатів та робітників Харкова, зокрема Харківського паровозобудівного заводу. 2 січня 1918 р. В. Примаков доповів Народному Секретаріату, що 700 бійців 1-го полку Червоного козацтва при 4-х кулеметах "палають бажанням віддати себе на служіння робітникам і селянам України й чекають наказ про виступ".

Збереглося також звернення Військового відділу ЦВК Рад України від 2 січня 1918 р. до Одеської Ради робітничих і солдатських депутатів, в якому повідомляється про формування в Харкові "революційного українського полку" і міститься прохання направляти до нього всіх солдатів українізованих полків та інших бажаючих: "необхідні кошти для цього буде надано".

Напевно, такі повідомлення були надіслані й до інших Рад України.

20 січня (2 лютого) 1918 р. Народний Секретаріат прийняв Декрет про організацію народної революційно-соціалістичної армії.

В цілому декрет Народного Секретаріату схожий на Декрет Ради Народних Комісарів про організацію Червоної Армії, прийнятий 15 січня 1918 р. (підпис під ним, до речі, поставив і представник Радянської України В. Затонський).

Обидва документи встановлювали добровільний принцип комплектування, класову робітничо-селянську основу нової армії, необхідність рекомендацій для вступу до неї, державне забезпечення для солдатів та членів їх сімей, що були на їхньому утриманні.

Але є між ними й відмінності. Робітничо-селянська армія України називалася "Червоне козацтво", а не "Червона Армія". Як пізніше писав В. Примаков, така назва була прийнята "на противагу петлюрівському вільному козацтву".

При вступі до Червоного козацтва бійці мали дати обіцянку не полишати його лав не менш як 6 місяців. Якщо декрет РНК встановлював платню тільки воїнам (50 руб. на місяць), то Декрет Народного Секретаріату встановив диференційовані норми оплати: солдати - 25 руб, інструктор-командир взводу - 40 руб., роти - 50 руб., батальйону - 75 руб., полку - 100 руб., дивізії - 125 руб., корпусу 150 руб, армії - 175 руб.

Після здобуття червоними військами Києва 26 січня (8 лютого) 1918 р. в Києві розпочалося формування 4-го куреня Червоного Козацтва, до якого записалося близько 1000 бійців.

Командиром його був призначений штабс-капітан царської армії Сила Міщенко, який в армії УНР був командиром 1-го куреня полку імені Сагайдачного, а в ніч з 15 на 16 січня привів увесь свій курінь разом із добровольцями з інших куренів до повсталого заводу "Арсенал".

За участь у повстанні проти Центральної Ради Сила Міщенко був засуджений військовим трибуналом до страти, проте зміг тоді врятуватися втечею. Пізніше він служив на командних посадах у Червоній Армії. За бої під Варшавою, виведення з оточення 50-ої стрілецької бригади, був нагороджений орденом Червоного Прапора.

Найбільш дивним є те, що прізвище С. Міщенко в більшості радянських видань з історії "Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні" взагалі відсутнє. Причини цього дивного мовчання пояснив лише у 1993 р. московський "Военно-исторический журнал".

"На чисельні прохання читачів" він опублікував коротку довідку „про людину, чиє ім'я не згадувалося в радянській пресі від часу його арешту".

Виявляється, що генерал-майор Міщенко С.М. був заарештований 21 квітня 1941 р. й розстріляний 16 жовтня того ж року, оскільки він з 1938 р. "вів антирадянську агітацію, спрямовану проти політики партії та Радянської держави", зокрема називав "щасливе життя радянських колгоспників" рабством.

В Російському державному військовому архіві нам вдалося розшукати послужний список та декілька анкет, заповнених С.М. Міщенком у 20-ті - 30-ті роки.

Отже, Міщенко Сила Мусійович народився 30 липня 1897 р. в с. Янівка Потіївської волості Радомишльського повіту Київської губернії (нині с. Іванівка Малинського району Житомирської області) в українській селянській родині. В 1914 р. закінчив церковно-учительску семінарію, в 1915 р. - Київське військове піхотне училище імені великого князя Костянтина.

Закінчивши прискорений курс училища, молодий офіцер був направлений на фронт. Під час Першої світової війни отримав два поранення, ордени Станіслава 3 ступеню, Анни 3-го й 4-го ступеню, Володимира 4-го ступеню. Дослужився до звання штабс-капітана. Там же на фронті у червні 1917 р. вступив у партію більшовиків.

Час свого перебування у Червоній Армії він визначив так:"„із початку Жовтневої революції".

В іншій анкеті наводиться більш точна дата - "В РККА с 15 января 1918 г., командир Украинского Сагайдачного полка (1 месяц)".

Відповідаючи на питання, чи піддавалися репресіям з політичних мотивів, С. Міщенко у 1922 р. писав: „За Центральної Ради в Києві засуджений за участь у повстанні до розстрілу, але врятувався втечею". Іронія долі полягає в тому, що вирок, винесений судом Центральної Ради, був виконаний сталінським НКВС у 1941 р.

Ще одною причиною замовчування його імені в радянській історіографії могла бути та обставина, що у 1929 році Сила Міщенко був начальником Школи Червоних старшин при ВУЦВК у Харкові - єдиного на той час вищого військового навчального закладу, де велося викладання українською мовою. У 1930 р. Міщенко був переведений до Військової Академії імені М. Фрунзе у Москві, де й викладав до свого арешту.

Але повернемось у 1918 рік. Оскільки Василь Шахрай був направлений ЦВК Рад України делегатом на мирні переговори із Німеччиною у Брест, виконуючим обов'язки народного секретаря військових справ 31 грудня 1917 р. був призначений Юрій Коцюбинський, син відомого українського письменника.

Саме Червоне козацтво було тією військовою силою, яка дозволила йому заявити, що він є головнокомандуючим військовими силами Української Робітничо-Селянської Республіки, а в середині лютого заарештувати незгодного із цим командуючого 1-ї революційної армії Павла Єгорова (до речі, безпосередньо відповідального за розстріл 27 студентів, взятих у полон під Крутами).

Михайло Муравйов, відправлений на боротьбу із наступом румунських військ у Одесу, дізнавшись про це, навіть написав скаргу особисто В.Леніну й вимагав суду над Коцюбинським, проте незабаром сам був заарештований за наказом голови ВЧК Ф.Дзержинського.

В самій Одесі також почули заклик до формування українського Червоного Козацтва.

16 лютого 1918 року ЦВК Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів Румунського фронту, Чорноморського флоту й Одеського військового округу (Румчерод) призначив організатором Червоного козацтва в області "товариша Курганова", а 23 лютого 1918 р. в приміщені Румчероду на Миколаївському бульварі, 9 (нині Приморський бульвар) відкрився штаб Червоного козацтва.

Маємо всі підстави думати, що "тов. Курганов" із газетного повідомлення не хто інший, як член української секції при Одеському комітеті РСДРП(б) командир 8-ї сотні 3-го гайдамацького куреня прапорщик Іван Курган.

На жаль, у 1918 р. загони Червоного Козацтва, робітничої Червоної гвардії, революційні загони солдатів та матросів демобілізованої за рішенням Ради Народних Комісарів царської армії так і не змогли стримати наступ на Україну 450 тисяч регулярних німецьких та австро-угорських військ, які до кінця травня 1918 р. окупували всю територію України.

Проте 1-й полк Червоного козацтва Віталія Примакова, відступивши із боями у Росію, продовжив своє існування в складі Червоної Армії РСФСР, вирісши згодом у кавалерійську бригаду, дивізію, а наприкінці 1920 р. - 1-й кінний корпус Червоного Козацтва.

Згадуючи його славний шлях на фронтах громадянської війни, рейди по тилах Денікіна й Пілсудського, за які Віталій Примаков отримав два ордени Червоного Прапора, варто згадати й те, що біля витоків цього легендарного військового з'єднання стояв розстріляний білогвардійцями й забутий червоними український комуніст-єретик Василь Шахрай.

Ось російський переклад:
"Советская власть в Украйини была провозглашена 12 (25) декабря 1917 г. на I Всеукрайинском съезде Советов рабочих, солдатских и крестьянских депутатов в Харькове, который избрал Центральный Исполнительный Комитет Советов Украйины (предшественника Верховной Рады) и первое украйинское советское правительство - Народный Секретариат .

Должность народного секретаря по военным делам (военного министра) в нем занял известный впоследствии основатель украйинского национал-коммунизма (автор идеи Украйинской коммунистической партии), затем большевик прапорщик Василий Шахрай.

Интересно отметить, что еще две недели после избрания ЦИК Советов Украйины в Харькове находились при полном вооружении два полка Украйинского Центрального Рады - 2-й украйинский запасной полк под командой штабс-капитана Омельяна Волоха и Чигырынськый полк под командованием полковника Я. Савицкого.

Эти полки были подчинены губернскому комиссару Центральной Рады Якову Довбыщенко, который одновременно еще и редактировал газету "Новое общество".

Командиром и организатором Красного Козачества стал Виталий Примаков с Семеновки на Черниговщине.Его отец, учитель по специальности, Марко Примаков происходил из рода черниговских козаков.

Сам В.Н. Примаков был призван на военную службу в августе 1917 г. и поступил в 13-й запасной пехотный полк в Чернигове.

К тому времени он уже был активным деятелем РСДРП (б), членом Юго-Западного обкома большевиков. Неудивительно, что от 13-го полка В. Примаков был избран в Черниговской Совета рабочих и солдатских депутатов, а в октябре 1917 делегирован ею на 2-й Всероссийский съезд Советов в Петрограде.

Там он был избран членом Всероссийского ЦИК и участвовал в разгроме мятежа Керенского-Краснова в ноябре 1917 года. В декабре 1917-го по просьбе украйинского советского правительства ВЦИК направил В. Примакова в Харьков.

Первые воспоминания В.Примакова об организации Красного козачества были написаны до первой годовщины его образования - в конце 1918-начале 1919 гг, а впервые напечатаны в газете "Бюллетень Харьковского Совета рабочих депутатов" 9 января 1919

Вот что писал В.М. Примаков в этих своих первых воспоминаниях:

"В ночь на 27 декабря (имеется в виду ночь с 27 на 28 декабря 1917 по старому стилю или ночь с 8 на 9 января 1918 по новому - А.З.) ст.ст. прошлого года по распоряжению народного секретаря Украйинской рабоче-крестьянской республики т. Шахрая Был разоружен 2-й украйинском полк.

Разоружение было произведено 3-м батальоном 2-го Украйинского полка, сагитированным мной и т. мошенникам, и перешедшими на сторону Украйинского рабоче-крестьянского правительства при помощи Броневой машины, присланной главковерхом т. Антоновым.

На развалинах 2-го Украйинского полка Был создан 1-й полк Червонного козачества, в состав которого лег 3-й батальон 2-го Украйинского полка, пополнившийся хлынувшим волной добровольцев. Организация полка Была поручена мне и моему теперешнему помощник, атаману 2-го куреня т. Барону.Полк фомировался в течение недели, после чего по распоряжению Муравьева Был двинуть на Полтаву.

При наступлении на Полтаву полк шел в авангарде, первым вошел в Полтаву и заняли почту, телеграф и телефон, потеряв Несколько человек убитым и раненнымы.В Полтаве полк доформировался, один курень полка под командой покойного Сиверса Был двинуть на Бахмач, другой - под моей командой - на Кыйив.

Полк принимал Участие в бою под Кыйивом, оказал там некоторые услуги рабочей армии, зайдет в тыл неприятелю через Пуще-Водыцю на Куреневку и Подол, для чего переправился через Днепр по льду возле монастыря Межигорье.В Кыйиве часть полка под моей командой напала на враждебности авиапарк и испортила 12 аэропланов, вредивших нашей армии. "

Интересно отметить, что В. Примаков издавал свои воспоминания позже еще несколько раз в расширенном и сокращенном вариантах, но фамилия В.Мошенника больше никогда не упоминалось, как не упоминалось оно и в других трудах по истории Червонного козачества.

И это не случайно. 9 марта 1919 ЦК КП (б) У решил исключить В. Шахрая из партии "за действия, направленные против партии". Поэтому понятно, что В.Примаков предпочел не упоминать публично о своих связях с "антипартийных элементом", хотя это не уберегло самого Примакова от расстрела в 1937 г. как "враг народа".

Активное участие Василия Шахрая в создании Красного козачества подтверждает обращение народного секретаря по военным делам, выданное 31 декабря 1917:

"Мы твердо решили организовать такой революционный отряд, как один человек станет на борьбу с контрреволюцией на Дону и Украйины, организовать полк Червонного козачества.

...Все, кто хочет бороться против буржуазии и контрреволюции, кто чувствует себя свободным сыном свободного народа Украйинской Народной Республики,- Все записывайтесь в полки Червонного козачества!

Подписано: "Народный секретарь военных дел В. Шахрай Комиссар по организации Красного козачества В. Примаков".

Откликнулось на этот призыв около 300 украйинских солдат и рабочих Харькова, в частности Харьковского паровозостроительного завода. 2 января 1918 В.Примаков доложил Народному Секретариату, что 700 бойцов 1-го полка Червонного козачества при 4-х пулеметах "горят желанием отдать себя на служение рабочим и крестьянам Украйины и ждут приказ о выступлении".

Сохранилось также обращение Военного отдела ЦИК Советов Украйины от 2 января 1918до Одесского Совета рабочих и солдатских депутатов, в котором сообщается о формировании в Харькове "революционного украйинского полка" и содержится просьба направлять к нему всех солдат украйинизированных полков и других желающих: "необходимые средства для этого будут предоставлены".

Наверное, такие сообщения были посланы и в другие Советов Украйины.

20 января (2 февраля) 1918 г. Народный Секретариат принял Декрет об организации народной революционно-социалистической армии.

В целом декрет Народного Секретариата похож на Декрет Совета Народных Комиссаров об организации Красной Армии, принятый 15 января 1918 (подпись под ним, кстати, поставил и представитель Советской Украйины В. Затонский).

Оба документа устанавливали добровольный принцип комплектования, классовую рабоче-крестьянскую основу новой армии, необходимость рекомендаций для вступления в нее, государственное обеспечение для солдат и членов их семей, находившихся на их иждивении.

Но есть между ними и различия.Рабоче-крестьянская армия Украйины называлась "Червоное козачество", а не "Красная Армия". Как позже писал В. Примаков, такое название было принято "в противовес петлюровскому вольному козачеству".

При поступлении в Червонного козачества бойцы должны были дать обещание не оставлять его ряды не менее 6 месяцев.Если декрет СНК устанавливал плату только воинам (50 рублей в месяц), то Декрет Народного Секретариата установил дифференцированные нормы оплаты: солдаты - 25 крб, инструктор-командир взвода - 40 карбованцев, роты - 50 карбованцев, батальона - 75 крб., полка - 100 крб., дивизии - 125 крб.., Корпуса 150 крб., армии - 175 крб.

После получения красными войсками Кыйива 26 января (8 февраля) 1918 г. в Кыйиве началось формирование 4-го куреня Червоного Козачества, к которому записалось около 1000 бойцов.

Командиром его был назначен штабс-капитан царской армии Сила Мищенко, который в армии УНР был командиром 1-го куреня полка имени Сагайдачного, а в ночь с 15 на 16 января привел весь свой курень вместе с добровольцами из других куреней к восставшему завода "Арсенал" .

За участие в восстании против Центральной Рады Сила Мищенко был приговорен военным трибуналом к смертной казни, однако смог тогда спастись бегством. Позднее он служил на командных должностях в Красной Армии.За бои под Варшавой, вывод из окружения пятидесятых стрелковой бригады, был награжден орденом Красного Знамени.

Самым удивительным является то, что фамилия С. Мищенко в большинстве советских изданий по истории "Великой Октябрьской социалистической революции в Украйине" вообще отсутствует.Причины этого странного молчания пояснил лишь в 1993 г. московский "Военно-исторический журнал".

"На многочисленные просьбы читателей" он опубликовал краткую справку "о человеке, чье имя не упоминалось в советской печати от времени его ареста".

Оказывается, что генерал-майор Мищенко С.М.был арестован 21 апреля 1941 и расстрелян 16 октября того же года, поскольку он с 1938 г. "вел антисоветскую агитацию, направленную против политики партии и Советского государства", в частности называл "счастливую жизнь советских колхозников" рабством.

В Российском государственном военном архиве нам удалось разыскать послужной список и несколько анкет, заполненных С.М. Мищенко в 20-е - 30-е годы.

Итак, Мищенко Сила Моисеевич родился 30 июля 1897 в с. Яновка Потиевской волости Радомышльского уезда Кыйивской губернии (ныне с.Ивановка Малинского района Житомирской области) в украйинской крестьянской семье. В 1914 г. окончил церковно-учительских семинарии, в 1915 г. - Кыйивское военное пехотное училище имени великого князя Константина.

Окончив ускоренный курс училища, молодой офицер был направлен на фронт.Во время Первой мировой войны получил два ранения, ордена Станислава 3 степени, Анны 3-й и 4-й степени, Владимира 4-й степени. Дослужился до звания штабс-капитана. Там же на фронте в июне 1917 г. вступил в партию большевиков.

Время своего пребывания в Красной Армии он определил так: "" с начала Октябрьской революции.

В другой анкете приводится более точная дата - "В РККА с 15 января 1918 г., командир Украйинского Сагайдачного полка (1 месяц)".

Отвечая на вопрос, подвергались репрессиям по политическим мотивам, С.Мищенко в 1922 г. писал: "За Центральной Рады в Кыйиве осужден за участие в восстании к расстрелу, но спасся бегством" Ирония судьбы заключается в том, что приговор, вынесенный судом Центрального Рады, был выполнен сталинским НКВД в 1941 г.

Еще одной причиной замалчивания его имени в советской историографии могла быть то обстоятельство, что в 1929 году Сила Мищенко был начальником Школы красных старшин при ВУЦИК в Харькове - единственного в то время высшего военного учебного заведения, где велось преподавание на украйинской мове. В 1930 г.Мищенко был переведен в Военной Академии имени М. Фрунзе в Москве, где и преподавал до своего ареста.

Но вернемся в 1918 год.Поскольку Василий Мошенник был направлен ЦИК Советов Украйины делегатом на мирные переговоры с Германией в Брест, исполняющим обязанности народного секретаря по военным делам 31 декабря 1917 был назначен Юрий Коцюбинский, сын известного украйинского писателя.

Именно Червоное козачество было той военной силой, которая позволила ему заявить, что он является главнокомандующим вооруженными силами Украйинский Рабоче-Крестьянской Республики, а в середине февраля арестовать несогласного с этим командующего 1-й революционной армии Павла Егорова (кстати,непосредственно ответственного за расстрел 27 студентов,взятых в плен под Крутами.

Михаил Муравьев, отправлен на борьбу с надвигающимся румынских войск в Одессу, узнав об этом, даже написал жалобу лично Ленину и потребовал суда над Коцюбинским, однако вскоре сам был арестован по приказу председателя ВЧК Ф. Дзержинского.

В самой Одессе также услышали призыв к формированию украйинского Червоного Козачества.

16 февраля 1918 ЦИК Советов рабочих, солдатских и крестьянских депутатов Румынского фронта, Черноморского флота и Одесского военного округа (Румчерод) назначил организатором Червонного козачества в области "товарища Курганова", а 23 февраля 1918в помещении Румчерода на Николаевском бульваре, 9 (ныне Приморский бульвар) открылся штаб Червоного козачества.

Есть все основания полагать, что "тов.Курганов "с газетного сообщения не кто иной, как член украйинской секции при Одесском комитете РСДРП (б) командир 8-й сотни 3-го гайдамацкого куреня прапорщик Иван Курган.

К сожалению, в 1918 г.отряды Червоного Казачества, рабочей Красной гвардии, революционные отряды солдат и матросов демобилизованной по решению Совета Народных Комиссаров царской армии так и не смогли сдержать наступление на Украйине 450 тысяч регулярных немецких и австро-венгерских войск, которые до конца мая 1918оккупировали всю территорию Украйины.

Однако 1-й полк Червоного козачества Виталия Примакова, отступив с боями в Россию, продолжил свое существование в составе Красной Армии РСФСР, выросши впоследствии в кавалерийскую бригаду, дивизию, а в конце 1920 г. - 1-й конный корпус Червоного Козачества.

Вспоминая его славный путь на фронтах гражданской войны, рейды по тылам Деникина и Пилсудского, за которые Виталий Примаков получил два ордена Красного Знамени, стоит вспомнить и то,что у истоков этого легендарного военного соединения стоял расстрелян белогвардейцами и забытый красными украйинский коммунист-еретик Василий Шахрай".

Червоне козацтво

УРСР та її військо "Червоне козацтво" (Красное казачество).