География Кочергиных - Генеалогический форум ВГД. Тема №118060

На сайте ВГД собираются люди, увлеченные генеалогией, историей, геральдикой и т.д. Здесь вы найдете собеседников, экспертов, умелых помощников в поисках предков и родственников. Вам подскажут где искать документы о павших в боях и пропавших без вести, в какой архив обратиться при исследовании родословной своей семьи, помогут определить по старой фотографии принадлежность к воинским частям, ведомствам и чину. ВГД - поиск людей в прошлом, настоящем и будущем!

Степановская волость, Бахмутский уезд, Екатеринославская губерния

Степановская волость, Бахмутский уезд, Екатеринославская губерния - продолжение

Степановская волость, Бахмутский уезд, Екатеринославская губерния - деревни со старыми названиями

Степановская волость, Бахмутский уезд, Екатеринославская губерния - 1908 год

село Упорой Дмитровского уезда Орловской губернии

Село Упорой

Основано в 1596г. Упоры – земляные укрепления. Село Упорой, расположенное по обеим сторонам большой Киевской дороги, находится в 1 05 верстах от Орла и 20 верстах от Дмитровска. В селе Упорой имеется небольшая река, называемая также Упороем и берущая свое начало не далеко от села.
Полагают, что Упорой получил свое название от того, что жители первоначально поселились за земляными упорами, или крепостями которые устраивались в защиту от неприятелей во время набегов татар или литвы. Признаки этих упоров видны до сих пор на юго-восточной стороне села, где, как говорят старожилы, находили обломки оружия и множество пуль.
К селу причислены деревни Березовка и Любощь. Местность для здоровья вредная, в следствие отсутствия хорошей воды. Почва в приходе суглинистая. М- 1257, Ж-1 187. В следствие малодоходности крестьяне вынуждены уходить назаработки. Церковь села во имя Обновления храма Воскресения Христова каменная, холодная, построена в 1829 году помещиком Петром Васильевичем Милорадовичем, прах которого погребен в церковной ограде.
В селе сохраняется ветхая деревянная церковь в честь св.пр. Илии, устроенная в 1741 году, а в ней антиминс, выданный московским митрополитом Тимофеем 29 сентября 1759 года, на котором совершается священнодействие и теперь. Причт при означенной церкви состоит из священника и псаломщика.
Земли у названной церкви распашной, сенокосной и усадебной 36 десятин. В приходе есть церковная школа, построенная на средства графа Гейден и школа грамоты, открытая в 1891 году в здании принадлежащем крестьянам.
Село Упорой, упоройское сельское общество, дорога Орел-Глухов, при реке Упоройке, 119 домов, 341 мужчин, 381 женщин, церковь каменная, церковь деревянная, почтовая станция, школа, хлебо-запасный магазин, лавка, винная лавка, 20 июля пророка Илии.
Выселки Упоройские, упоройское сельское общество, Орел-Глухов, река Расторог, 4 дома, 5 мужчин, 7 женщин.
При селе Упорой, поселок священно-церковных служителей при Упоройской Воскресенской церкви, тракт Дмитровск-Севск, река Упоройка, 3 дома, 5 мужчин, 6 женщин.
Графини Варвары Петровны Гейден почтовая станция "Упорой", 1 дом, 8 мужчин, 3 женщины с усадьбой граничит.
Графини Варвары Петровны Гейден владельческая усадьба, тракт Дмитровск-Севск, река Упоройка, 4 дома; 73 мужчины, 31 женщины; церковь и почтовая станция, водяная мельница, кирпичный завод, 20 июня торг при церкви. Карта (23 1 Кб)
В 1795г. указом Павла I село отдано графу Милорадовичу Михаилу Андреевичу. Тот посадил здесь элитные сады, вывел элитные сорта ржи.
« Милорадович М.А. потомок серба, переселившегося из Герцеговины в Россию при Петре I. Милорадович участник швейцарского похода Суворова, В двадцать семь лет стал генералом. При штабе Суворова был в должности дежурного генерала. В сражении при Сен-Готарде 13 сентября 1799 года, солдаты Милорадовича остановились на краю крутого обледенелого спуска, где внизу ждали их готовые к бою французы. Милорадович закричал солдатам: «Ну, посмотрите-ка, как возьмут в плен вашего генерала!» - и с этими словами покатился со спуска. Солдаты кинулись следом и сбили неприятеля с позиции. Храбрый и остроумный Ермолов сказал как-то неустрашимому Милорадовичу, который никогда не кланялся пулям: «Чтобы быть с вашим высокопревосходительством, надобно иметь запасную жизнь»».
В 1901г. граф Гейден, внук Милорадовича, построил в селе винокуренный завод. Сады Гейдена занимали 11десятин.
В 1901г. пекарь Клочков, из Дмитровска, открыл в селе пекарню.
В 1904г. в селе Упорой было 112 хозяйств: 496 мужчин, 424 женщины. Из них работников – 207 мужчин, 203 женщины. Имелось 72 грамотных мужчины, 27 учащихся в школе.
В 102 хозяйствах было 343 овцы, 135 свиней, 402 коровы. 10 семей скота не имели.
«В Домаховской волости крестьяне села Упорой в конце ноября 1905 года в имении графа Гейдена отобрали у управляющего ключи от графских сараев и амбаров и весь хлеб, упряжь, сельскохозяйственный инвентарь поделили между собой».
В 1926г. в селе 179 хозяйств: 469 мужчин, 496 женщин. В селе имелись сельский совет, начальная школа, почтовое телеграфное агентство, два магазина.
В настоящее время правнук Гейдена В.В.Волков живет в столице Швеции Стокгольме.

из книги: ПРОХОРОВ В.Е. «СЕРМЯЖНЫЕ ИСТОРИИ»
http://www.kraeved.ru/taxonomy/term/158

карта 1799 года

НЕ ПОДЛЕЖИТ ЗАБВЕНИЮ

В субботу, 23 ноября, в Украине отметили День памяти жертв Голодомора и политических репрессий Настоящая моя статья – дань нашим землякам-александровцам, которые невинно пострадали в годы политических репрессий во время проведения раскулачивания весной 1930 года. Правда истории требует знать их имя, сострадать и уважать их такими, какими они были.
В традиционной отечественной историографии советского периода было немало «закрытых» тем. Среди них – история «кулацкой ссылки», репрессированных народов, голод 1932-33 г.г. и др. Между тем, в этих проблемах заключены трагедия и подвиг миллионов сограждан. Лишь в последние годы начато изучение этих проблем. Появились статьи, изданы документы. 17 апреля 1991 г. № 962-ХII был принят закон Украины «О реабилитации жертв политических репрессий», в котором сказано, что настоящим Законом ликвидируются последствия беззакония, допущенные по политическим мотивам в отношении граждан Украины, восстанавливаются их права, устанавливаются компенсация за незаконные репрессии и льготы реабилитированным.
А если кратко, то отныне раскулачивание признано государственной политической репрессией, то есть преступлением и не является государственной тайной. А те, кто выполнял преступные приказы, сами становились преступниками.

Но, как показывает действительность, в Украине никто не занимается поиском ни жертв, ни преступников. Мой интерес к этой проблематике не случаен, так как не обошло стороной это горе и нашу семью. Еще в детстве мой отец рассказывал о том, что в 1930 году в селе Петровка-1 у моего дедушки, Немченко Степана Андреевича, было семь детей, он имел хозяйство: 4 лошади и 1 лошак, 2 коровы, 10 овец, пчелы и 30 десятин земли, полученных от советской власти. Дедушка считался середняком. Вся семья тяжело, «денно и нощно», в поте лица трудилась в этом хозяйстве, но 45-летнего деда раскулачили и выслали с семьей в необжитые районы Сибири, а все имущество его конфисковали. Плач детей, слезы матерей, выселяемых из родных мест, навсегда врезались в детскую память моего отца. В глуши Сибири их оставили на самовыживание, там заболели и умерли все несовершеннолетние дети дедушки. Повезло только моему отцу, его 18-летнего сразу же направили на Кемеровские шахты. В результате из 9-и членов семьи в живых остались лишь мой отец и его старшая сестра Настя, которая раньше вышла замуж за бедняка и избежала ссылки. А дальнейшая судьба дедушки нам до настоящего времени неизвестна. С целью реабилитации дедушки и моего отца ещё в 2008 году я начал собирать соответствующие документы, думал, что это будет просто, но ошибся. Куда я только не обращался, но так и не нашел главного: куда дедушку направило ГПУ отбывать наказание, когда он умер или расстрелян, и где похоронен. И это же в наше мирное демократическое время.
Я в Донецком областном государственном архиве пересмотреть протоколы заседаний Александровского райисполкома и Артемовского окружисполкома и другие материалы, касающиеся вопросов организации раскулачивания и коллективизации в нашем районе в 1930 году. То, что я увидел и узнал, меня сильно потрясло. Тогда в «кулаки» зачисляли всех тех, у кого земли было больше чем по 3 десятины на члена семьи, да в личном хозяйстве 2-4 лошади, корова, различный сельхозинвентарь. Это были малограмотные люди, просто работяги, которые кормили всю страну. В официальных источниках сообщается, что к 1927 году в стране было более 1 миллиона кулацких хозяйств, или около 5% всех крестьянских хозяйств того времени. Вот государство и приняло решение о проведении сплошной коллективизации сельского хозяйства и сплошной ликвидации кулачества – этих 5%.
Началом стало совершенно секретное постановление ЦК ВКП(б) от 30 января 1930 года «О мероприятиях по ликвидации кулацких хозяйств в районах сплошной коллективизации», которое ставило задачу перед партийными и советскими органами ликвидировать кулачество как класс и постановляло: а) о немедленном начале проведения раскулачивания в районах массовой коллективизации и о выделении ресурсов для этого; б) о количестве отправляемых в концлагеря и на поселения кулаков, с указанием по территориям страны; в) о запрете кулакам мигрировать и продавать своё имущество, конфисковать у кулаков средства производства, скот, хозяйственные и жилые постройки, предприятия по переработке, все кормовые и семенные запасы; г) о трёх категориях кулаков: первая категория — контрреволюционный кулацкий актив немедленно ликвидировать путём расстрела или заключения в концлагеря, беспощадно подавлять любые сопротивления проводимым мероприятиям; вторую категорию должны составить остальные элементы кулацкого актива, особенно из наиболее богатых кулаков и полупомещиков, которые подлежат высылке в отдалённые местности Союза ССР и в пределах данного края в его отдалённые районы; в третью категорию входят оставляемые в пределах района кулаки, которые подлежат расселению на новых отводимых им за пределами колхозных хозяйств на худших земельных участках...». На местах, во исполнение постановлений и инструкций, принимались собственные директивы. Так, 4.03.1930 г. на закрытом заседании исполкома Артемовского окружкома, протокол № 1, рассматривался вопрос «О состоянии коллективизации в округе и подготовке к ликвидации кулака, как класса» было принято решение о включении в число районов сплошной коллективизации шесть районов, в том числе Александровский, и довел план-задание на раскулачивание 439 крестьянских хозяйств, а затем 17.03.1930 г. дополнительно увеличил план ещё на 55 к.х. на ссылку в Сибирь (ф. 1169. д. 8, п. 211 и 221). 10.03.1930 г. Александровский райисполком утвердил списки кулацких хозяйств района на 191 странице, подлежащих раскулачиванию, в том числе 211 – в пределах района, 109 –за пределами округа и 119 – за пределы УССР + дополнительно не 55, а 66 к/х (по ходатайству РИК). В последнем списке на ссылку были и мои земляки из с. Петровка-1 – братья Евстигнеевы Наум, Андрей, и Онуфрий, Евстигнеев Павел Семёнович, Евстигнеев Антон Афанасьевич, Литвинов Панфил Захарович, Немченко Степан Андреевич, Собакарь Никанор Степанович и Шупытченко Антон Климович. В этих списках значатся и многодетные семьи, например из Александровки, Слыщенко Илья Степанович и 13 членов его семьи, в т. ч. 4 детей, Рашевский Павел Сергеевич и с ним 10 членов семьи, в т. ч. 3 детей, Дрозд Иван Данилович 4 и с ним 10 членов семьи, в т. ч. 3 детей, Панибратченко Федор Иванович и 8 членов семьи, из села Новополтавка Пугач Грыцько Остапович и 12 членов семьи, в т. ч. 10 детей, Бут Тихон Григорьевич и 9 членов семьи, в т. ч. 7 детей, Кучеренко Петр Павлович и 9 членов семьи, в т. ч. 7 детей, Удовиченко Сила (Ольга) Корнеевна и 4 члена семьи и другие. Анализ списков семей выселяемых показывает, что крестьянская семья состояла в среднем из 5-6 человек. Исходя из этого, тогда только в нашем районе подверглись раскулачиванию (439 + 66) х 6 = 3030 человек. А это уже не 3-5% как планировалось, а более 10% населения района. Но такое же раскулачиваниепроводилось и в 1932 и 1933 годах. Конфискация имущества кулаков производилось особоуполномоченными райисполкома с обязательным участием с/совета, председателей колхозов, батрацко-бедняцких групп КНС и комсомольцев. При этом составлялась опись и передавалась в сельский совет для сохранности. Конфискуемые у кулаков средства производства и имущество передавалось в колхозы в качестве взноса бедняков и батраков. Колхозы, получающие землю и конфискуемое имущество, должны обеспечить полный засев передаваемой земли и сдачу государству всей товарной продукции. Конфискуемые жилые кулацкие постройки использовались на общественные нужды с/советов и колхозов или для общежития вступающих в колхоз и не имеющих собственного жилья батраков. Сберкнижки и облигации госзаймов у кулаков отбирались и направлялись на хранение в финотдел. Подготовка к раскулачиванию проводилась тайно и 16 марта 1930 года рано утром внезапно во всех сельских советах одновременно. Сначала согласно плана райисполкома семьи кулаков переселяли в пределах района, якобы для постоянного места жительства, но через две недели кулаков второй категории так же внезапно отправили за пределы УССР на спецпоселение. Часть крепких крестьян-хозяйственников добровольно и в срочном порядке, не дожидаясь раскулачивания и конфронтаций с советской властью и бросив хозяйства, сбежали семьями на новые места в соседние города, районы, области. Архивные документы свидетельствуют, что 1 апреля 1930 года со станций Соль и Бантышево были отправлены два эшелона с раскулаченными из Артемовского, Попаснянского, Александровского и Краматорского районов. Вместо затребованных ОГПУ 18 вагонов железная дорога смогла выделить только 15, в которых надо было разместить 735 взрослых и 116 детей.
Кто и за что срывал их с родных мест, отбирал у детей отцов, у жен мужей. Куда увозили их? Где они обрели вечный покой? Вопросы можно задавать до бесконечности.
Воистину, это была великая человеческая трагедия, ибо были ликвидированы лучшее представители крестьянства: трудолюбивые, бережливые, квалифицированные, умелые хозяева.
Мы, новые поколения, находимся в неоплатном долгу перед дедами и прадедами. Многие из них уже умерли, но я уверен, что многие из них унесли с собой всю свою боль. Но мы должны знать их имена и судьбы, среди нас не должно быть равнодушных, ибо, как говорится в народе, что все ужасы войны не страшны так, как равнодушие. Вечная память всем жертвам политических репрессий и сталинских лагерей! И пусть земля им будет пухом.
Анатолий Немченко

http://vo-gazeta.ucoz.com/news...-12-02-134

Олександрівка (Олександрівський район, Донецька область)
смт Олександрівка
Olexandrivka olx gerb.png
Герб
Країна Україна Україна
Область Донецька область
Район/міськрада Олександрівський район
Рада Олександрівська селищна рада
Код КАТОТТГ:
Основні дані
Засноване 1762
Статус із 1965 року
Площа 4.178 км²
Населення ▼ 3593 (01.01.2017)[1]
Густота 860 осіб/км²
Поштовий індекс 84000—84004
Телефонний код +380 6269
Географічні координати 48°42′28″ пн. ш. 36°54′48″ сх. д.Координати: 48°42′28″ пн. ш. 36°54′48″ сх. д.
Відстань
Найближча залізнична станція: Золоті Пруди
До станції: 2 км
Селищна влада
Адреса 84000, Донецька обл., Олександрівський р-н, смт Олександрівка, вул. Центральна, 15, 2-10-45
Карта
Олександрівка. Карта розташування: УкраїнаОлександрівкаОлександрівка
Олександрівка. Карта розташування: Донецька областьОлександрівкаОлександрівка
У Вікіпедії є статті про інші населені пункти з такою назвою: Олександрівка.
Олекса́ндрівка — селище міського типу Донецької області, підпорядковане Олександрівській селищній раді, районний центр Олександрівського району.

Історія
Орільська паланка
Орельська паланка Барвінківська паланка

Засноване 1762 року як село поміщика генерал-поручика Д. Норова, хоча козацькі поселення існували тут і раніше на землях Орельської паланки. За 20 років до побудови храму жителі мали каплицю, а під час святої Чотиридесятниці виконували християнський обов'язок в слободі Петропавлівці, Катеринославської губернії, а потім в Георгіївській Барвінківської церкви.[2]

Російська імперія
Перший храм побудований в 1782 році ретельністю того ж генерал-поручика Дмитра Норова, він же забезпечив храм і достатньої начинням. Власник підполковник Микола Бахметьев, незабаром по придбанні покупкою Олександрівки, відновив храм, помножив ризницю пожертвуванням декількох риз та шати, прикрасив престол дорогоцінним євангелієм і дароносним хрестом.[2]

Від холери померло в 1831 році 89 душ, в 1848 році 71 чоловік; від цинги померло 89 осіб. Сильний неврожай і падіж худоби в 1833 і 1848 роках були важкі.

Після скасування кріпосного права, згідно статутний грамоті, підписаній 6 листопада 1862, велика частина землі залишилася в руках поміщика. У 1864 році в Олександрівці, у той час волосному центрі Ізюмського повіту Харківської губернії — налічувалося всього 502 жителя.

Скасування кріпосного права сприяла розвитку ринку, залученню до сферу товарно-грошових відносин основної маси селян. На початку 80-х рр. 19 століття в Олександрівці було дві лавки. Щорічно влаштовувалися три ярмарки, на яких продавали головним чином зерно, худобу та ремісничі вироби.

З 1901 року збиралися недільні базари. Капіталістичні форми господарювання в селі поєднувалися з пережитками кріпацтва. Селяни вносили викупні суми, платили подушні і поземельні подати, а також земський, волосний і сільський податки. Щорічно з кожного двору в середньому стягувалося більше 17 рублів. Все це негативно позначалося на економічному розвитку села. Протягом тривалого часу воно залишалося невеликим населеним пунктом. У 1896 р в селі відкрита земська школа в старій кімнаті волосного правління, поруч з арештантським.

За даними перепису 1897 року, в Олександрівці налічувалося 879 жителів. Напівголодні і гноблені, бідняки або потрапляли в кабалу до куркулів, або йшли в пошуках заробітку в Краматорськ, Харків, Катеринослав та інші міста.

У період революції 1905—1907 рр. під впливом пропаганди соціал-демократів відбувалися виступи селян Олександрівки проти існуючого ладу. Багато жителів села в червні 1905 брали участь у мітингу на Краматорському машинобудівному заводі, де була прийнята резолюція з вимогою розділу поміщицької землі. У листопаді 1905 року робітники цього заводу провели в Олександрівці мітинг, закликаючи селян до боротьби проти поміщиків і самодержавства[3] У грудні 1905 року селяни виступили з вимогою ліквідації поміщицького землеволодіння. У 1906—1907 рр. мали місце підпали садиб, стогів хліба і сіна сільських багатіїв. Однак всі виступи жорстоко придушувалися, а їх учасники відправлялися у в'язниці й заслання.

У 1909 р в селі було відкрито однокласне змішане училище.

Під час першої світової війни на жителів Олександрівки обрушилися нові лиха. 953 чоловіки з Олександрівської волості були мобілізовані в армію, 108 з них загинули або зникли безвісти. Внаслідок реквізицій у селян різко зменшилася кількість робочої худоби. Росли податки, вкрай загострилися класові суперечності.

Визвольні змагання 1917—1922

І. П. Курінний.
Звістка про Лютневу революцію в село дійшли, від прибулих з фронту відпускних солдатів. У селян були надії на розподіл поміщицьких земель, вони проявляли посилений інтерес до питань Установчих зборів. На установчі збори покладали великі надії. Цьому сприяла енергійна діяльність організованого осередку есерів.

Перший час революційне селянство очолив волосний писар П. М. Костенко, який прилучився до есерів.

У травні 1917 року Волостное, правління перетворилося в волосне земство, з усіма старими службовцями. У цей час у село повернувся Іван Курінний, який згрупував навколо себе солдатів фронтовиків, незадоволених бездіяльністю есерів. Відразу ж Курінний зажадав контроль над господарськими землями власників. Есерівська група Костенко, Смищенко, та інші вели активну політичну боротьбу проти безпартійної групи солдатів фронтовиків.[4]

На початку осені керівництво перейшло до групи Іванна Курінного. Осередок стає лівоесерівським, у жовтні 1917 створюється перша рада селянських і солдатських депутатів. Головою ради стає Курінний. Радою було розпочато роботу з обліку великих, поміщицьких господарств, по маєтках були встановлені контролери в більшості з членів ради.

7 квітня 1918 року командування частин Червоної Армії, які окупували Донбас, організувало населення на оборонні роботи в районі Олександрівки. З настанням Австро-німецьких військ 5 квітня 1918 рада евакуювався в РРФСР .[5]

20 квітня 1918 в Олександрівці відбувався великий з'їзд земельних власників. Керував з'їздом Костянтин Романов, син місцевого диякона. На з'їзді мали право бути присутніми тільки власники що мають не нижче 25 десятин землі.[5]

Нова волосна управа заарештувала більшовицькі налаштованих селян та повернула поміщицькі землі та майно власникам.[6]

20 липня 1918 біля села зупинився партизанський загін махновців в який вступали місцеві жителі. Гетьманська влада покарала співчуваючих.Перший партизанський виступ закінчився повним розгромом. Незабаром після цього в селі вбили урядника, і почастішали напади на поміщиків кримінальними елементами.[7]

Махно Нестор Іванович
З'їзд власників відбувся 7-9 листопада 1918 року, пізно вночі партизани на чолі з Скабелькой заарештували Романова і оголосили у волості радянську владу.[8]

Примаков Віталій Маркович
5 січня 1919 в село повернувся Іван Курінний, слідом за цим відбулися вибори до ревкому. В один з недільних днів січня була створена осередок КП (б) У в складі 16 осіб. З Краматорська був присланий інструктор Дмитро Руденко.[9] Селяни тяглися до землі і хліба, був створений земвідділі яким завідував селянин С.В Журавльов. Незабаром Олександрівський загін виїхав на фронт в Костянтинівку і влився в 11-й український полк. У квітні 1919 був створений волосний ЧК на чолі з Л Седенко І В Прокопенко.[10]

На початку червня в село вступив 2-й полк Червоного козацтва Примакова частина селян в нього вступила. У 10-12 числах 1919 Ревком з боями відступив на Лозову.[11]

З приходом денікінців у рідну волость повернувся Романов в ролі повітового земського начальника. Тут він організував загін білих. У ньому були Василь Щербак, Хоронько, Куліші, Пантелеймон Горобець, Панченко, Єгор Яблочков та інші. У волості від рук білих загинуло 30 осіб.[12]

3-5 грудня 1919 Олександрівку увійшли частини 2-го полку Червоного козацтва, у якому були селяни Олександрівської волості.

15 грудня 1919 організувався волрековком Головою волрековкома був Остап Седенко партизан, селянин з Олександрівки 15 лютого 1920 повернулася велика частина старих працівників волості, була відновлен осередок КП (б) У. Головою волрековкомом знову ставати Іван Курінний.

20 травня 1920 в околицях села з'явилися загони Махно. З цього часу починається історія безперервних евакуацій та повернень ревкому і осередки.

29-го травня Революційна повстанська армія України зайняла Олександрівку.

Тут на загальних зборах обрали новий склад Реввійськради, у який Махно увійшов як голова, Белаш новий заступник і Хохотова — секретар. Стара Реввійськрада, а з ним і його армійські функції втратили своє значення в силу розкиданості повстанських сил. Тому збори вирішили перейменувати його в «Рада Революційних Повстанців України / махновців», з функціями, що об'єднують махновське повстанство в Україні в цілому.

Рада складалась з оперативного, адміністративно-організаційного та культурно-просвітнього відділів.

До складу оперативного відділу входило три людини: Махно, Калашников і Белаш (начальник відділу). До складу адміністративно-організаційного відділу входили: Куриленко (начальник), С. Каретников і Бондарець. У культурно-просвітницький відділ обрали: Буданов (Начальник), Попова і Матросенко. Кожен відділ мав властиві його специфіці по-розкладання, у яких вказувалися завдання, методи роботи, відповідальність.[13]

Відступивши осередок влилася в Барвінківський загін і участвивала в боях проти Махно. 15-17 червня 1920 ревкому ревкому повернувся в Олександрівку але в селах ще були махновці. Махновці зарубали Курінного і Журавльова та у волості два дні було безвладдя. Коммуністчна група була ліквідована. Канцелярія ревкому неодноразово знищувалася. Періодами проходила смуга безвладдя. Загони червоноармійців які прибували в волость систематично піддавалися нападам махновців. Боротьба анархістів з владою комуністів стала жорсткішою і досягла жахливих розмірів, захоплених продармейци і міліціонров вбивали.[14]

24 березня 1921 загін отамана Савонова робить наліт на Олександрівку в якій знищує органи радянської влади.

У наказі № 565 від 8 червня 1921 року по військам Харківського військового округу вказано що Олександрівка (30 верст на південний захід від Барвінкового) є опорним пунктом РПАУ Махно.

Таке положення тяглося до 1922 року .До осені 1922 протистояння пішло на спад. Однак у той же рік повстанським загоном був захоплений предволревкома В. Ф. Кудінцов, який не дався в руки повстанців покінчив із собою. Це була остання жертва війни.[15]

УРСР
Уже 1922 року в початковій школі навчалось понад 200 дітей. Крім загальноосвітньої школи, яку 1926 року перетворено на семирічку, у селі працювали курси ліквідації неписьменності. Справжніми ентузіастами в боротьбі з неписьменністю були вчителі П. С. Гудзик, Б. Ф. Стасевський, М. М. Санько, Ф. С. Бикодер, які прибули з Полтави за путівками комсомолу.

В березні 1923 року Олександрівка стала районним центром. В Олександрівці створили споживчу кооперацію, яка незабаром об'єднала 50 проц. селян, кредитне товариство селян-бідняків і організацію «Всеробітземлісу». 1925 року село першим у районі виконало план хлібоздачі. Тоді ж було проведено День урожаю.

Селяни Олександрівки уже в 1926 році стали переходити до колективного господарювання. Восени цього року група бідняцьких господарств об'єдналась у товариство спільного обробітку землі. Для придбання трактора держава виділила їм кредит у сумі 1470 крб. На курси трактористів до Артемівська відрядили Т. Д. Губарєва. 1929 року хлібороби перетворили ТСОЗ на колгосп ім. 1-го Травня. Тоді ж бідняки й середняки організували другу сільськогосподарську артіль — «Червоний промінь».

У 1935 році відкрили лікарню. Хворих обслуговували 2 лікарі та 6 середніх медичних працівників. 1940 року на охорону здоров'я було асигновано 481 тис. крб. проти 339 в 1936 році. Працювали 2 дитячі садки і ясла. Школярі щоліта відпочивали в піонерському таборі.

Друга світова війна
У червні 1941 найкращі трудівники району з'їхалися в Олександрівку на зліт передовиків виробництва. Тут вони почули звістку про порушення Німеччиною пакту Молотова-Ріббентропа і напад на СРСР. Уже в перші дні бойових дій більшість чоловіків пішло добровільно в Червону Армію. Тоді ж у селі був сформований винищувальний батальйон чисельністю 160 бійців під командуванням І. М. Чугая[16] З наближенням лінії фронту на території Олександрівського району розпочалося спорудження двох польових аеродромів, готувалися бойові позиції для зенітної артилерії. Трудящі заготовили і вивезли на військові об'єкти близько 3 тис. Кубометрів лісу. 14-15 жовтня 1941 оборонні бої на території району вели частини 55-ї кавалерійської дивізії Південно-Західного фронту, штаб якої знаходився в Олександрівці. Кінні підрозділи Олександрівського винищувального батальйону доставляли регулярним частинам розвідувальні дані.

18 жовтня 1941 після запеклих боїв село захопили німці. В умовах жорстокого окупаційного режиму в Олександрівському районі діяв створений в жовтні 1941 року підпільний райком партії на чолі з П. Ф. Кушко. До складу бюро райкому входили жителі села Ф. К. Гребенюк, Г. С. Замятін, Ф. П. Шаля. Зв'язковий була В. І. Гутнікова. Організований райкомом партизанський загін відразу ж приступив до активних дій, зокрема, він мінував залізничні колії на ділянках станцій Гаврилівка, Краматорськ, Барвінкове, що знаходяться поблизу Олександрівки. Розвідник Г. С. Замятін кілька разів переходив лінію фронту, збирав цінні відомості і доставляв їх командуванню радянських військ. Місцеві жителі переховували поранених червоноармійців і партизанів.

У січні-лютому 1942 року на підступах до села проходили запеклі бої. Олександрівка двічі переходила з рук в руки.[17] У той час місцеві комсомольці М. З. Сукова, Є. М. Корнієнко, Г. І. Осадча, П. Я. Шарова, П. Н. Бербенка і А. М. Дмитрієва під керівництвом Т. В. Сукова організували підпільний шпиталь . Вони врятували життя 12 радянським воїнам. Дівчата діставали продукти, готували їжу, прали, добували медикаменти. Після одужання партизани переправили бійців через лінію фронту до своїх. О. Г. Івченка врятувала життя комісару полку Ф. С. Козенюк. 15 пораненим бійцям надав допомогу В. Корольков.

12 вересня 1943 Олександрівка була звільнена від німецьких загарбників[18] частинами Червонопрапорної 59-ї гвардійської Краматорської орденів Суворова і Богдана Хмельницького стрілецької дивізії під командуванням полковника Т. Ф. Андрющенко.

Повоєнні роки
У 1958 р. на базі реорганізованої Беззаботовской МТС на землях ліквідованого радгоспу «Перемога» закладений районний лісорозсадник на площі 240 га. Почалися роботи з проектування цегельно-черепичної заводу Райпромкомбінату. З 1960 р. в селі почав роботу районний центр культури, а в 1962 р. — Школа мистецтв. У 1962—1964 рр., у результаті укрупнення сільських районів, Олександрівський район був включений до складу Покровського району. У 1965 р. центру новоствореного району, — селу Олександрівка, — присвоєно статус селища міського типу.

У 1960 р через село пройшла залізниця з Покровська в Лозову, а так само заасфальтована автодорога на Добропілля, що зумовило швидкий розвиток району. У 1964 р. заасфальтована автодорога до ст. Легендарная через Новодонецьке. У 1962—2009 рр. через Олександрівку ходили господарські, приміські та місцеві поїзди в Покровськ, Дубово і Донецьк (до 1993 р.). Поруч зі станцією Золоті Пруди («Роз'їзд № 2») за 2 км північніше райцентру йшла промислова розробка піску. Зараз пасажирські залізничні перевезення від ст. Золотие Ставки не виконуються, а ділянка Золоті Пруди — Дубово знаходиться в напівзанедбане стані. Не в кращому стані шлях на південь, до ст. Мерцалово, — ходова швидкість вантажних складів — бл. 20 км / год.

Після холодної зими, коли вітри знищили значну частину посіву озимої, в 1969 р. була утворена Червоноармійська Лісомеліоративні станція з Олександрівським ділянкою. У 1970 р. в селі відкрилися новий хлібозавод і Будинок побуту, а з 1971 р. діє рибгосп, якому належить ряд загат в руслі р. Самара. У 1972 р. почав роботу міжколгоспний комбікормовий завод. У цей час відкривається новий молокозавод, куди надходить продукція 17 колгоспів Олександрівщини і 1 колгоспу Добропольщіни.

З 70-х рр. працює і Центральна районна лікарня. Були також відкриті станція швидкої допомоги, пошта, телеграф, радіовузол, друкарня. З 60-х рр. при школі діяв гурток червоних слідопитів. У 1981 р. відкрився дитячий спортивний оздоровчий клуб. У 1980—1988 рр. в Олександрівському районі побудовано за 4 спорткомплексу, школи та дитсадка, по 2 Будинку культури та … лазні, терапевтичний комплекс районної лікарні, 21 км водопроводу, 73 км асфальтових автодоріг, сотні будинків.

Незалежна Україна
Зараз у селищі діє професійний аграрний ліцей (колишнє ПТУ № 148), 2 загальноосвітні школи, дитсадок, центр дитячої та юнацької творчості, школа мистецтв. У райцентрі діє музейна кімната,

24 жовтня 1994 в селищі Олександрівка відкрита церква Олександра Невського, Української православної церкви. Настоятель Ієромонах Ігнатій, богослужіння проходить в орендованому державному приміщенні Олександрівської санітарно — епідеміологічної станції терміном на 30 років.[19]

У 2014 році 27 травня в будинок селищного голови кинули коктейль Молотова.

27 листопада 2014 в відбулося освячення Олександро-Невського храму в селищі Олександрівка. Чин освячення та першу Божественну літургію в храмі звершив, митрополит Донецький і Маріупольський УПЦ МП Іларіон (Шукало) і архієпископ Горлівський і Слов'янський УПЦ МП Митрофан (Нікітін) у співслужінні духовенства Донецької та Горлівської єпархій.[20]

У ніч з 17 на 18 березня 2015 на будинок селищного голови члена організації «Блоку Петра Порошенка -» Солідарність "Людмили Борисевич напали невідомі, закидавши її житло коктейлями Молотова. Це була помста за зрив референдуму про створення так званої «ДНР».[21]

Персоналії
Курінний Іван Петрович -революціонер, голова ревкому в Олександрівці.
Ковбаса-анархо махновец.
Романов Костянтин — голова Олександрівської волосної управи (1918), Ізюмський повітовий земський начальник (1919)..
Населення
Кількість — 4250 чоловік (за результатами Всеукраїнського перепису населення 2001 року).

1864 — 0,5 тис. осіб
1897 — 0,9 тис. осіб
1923 — 1,3 тис. осіб
1959 — 1,8 тис. осіб
1970 — 3,1 тис. осіб
1979 — 4,3 тис. осіб
1989 — 4,8 тис. осіб
1992 — 4,9 тис. осіб
1999 — 5,1 тис. осіб
Економіка
Харчова промисловість (хлібопекарська, борошномельна, олійно-жирова, м'ясо-молочна, рибна). Птахівництво.

Інфраструктура
Є лікарня (на 125 ліжок), 2 школи (650 учнів і 53 педагога), палац культури, кафе, торговий дім, 8 магазинів, 2 іграшкових магазини, 2 магазини спорттоварів, дитячий садочок, 2 аптеки, 2 стадіони, ПТУ, 2 парки.

https://wp-uk.wikideck.com/Оле...а_область)

Александровка — поселок городского типа, центр Александровского района Донецкой области.
Расположен в Северо-Западной части области, на реке Самаре, в 130 км от Донецка.

Поселковому Совету подчинены села Варваровка, Дмитро-Дарьевка, Левадное, Надеждовка, Новополтавка, Петровка Первая и Софиевка.
Население — 4.200 человек по данным переписи 2001 года.
Село Александровка основано в 1762 году, как село помещика генерал-поручика Д.Норова. В 1965 году Александровка получила статус поселка.
Через поселок проходит железнодорожная ветка Дубово—Мерцалово.
В 1864 году в Александровне — в то время волостном центре Изюмского уезда Харьковской губернии — насчитывалось всего 502 жителя. Жители занимались земледелием (выращивали рожь, пшеницу, просо, овес), разводили крупный рогатый скот и овец. За пользование небольшими участками земли крепостные должны были работать на помещика по три и более дней в неделю и платить различные подати. Жестоким эксплуататором являлась и церковь, которой принадлежало 120 десятин лучшей земли. Каждый прихожанин обязан был работать на этой земле один-два дня. Те, кто уклонялся от работ и не выполнял многочисленных церковных предписаний, подвергались преследованию. После отмены крепостного права, согласно уставной грамоте, подписанной 6 ноября 1862 года, большая часть земли осталась в руках помещика. 148 крестьянским хозяйствам вы-делили 504 десятины. Более 50 дворовых крестьян вышли на «волю» без земли.
Отмена крепостного права способствовала развитию рынка, вовлечению в сферу товарно-денежных отношений основной массы крестьян. В начале 80-х годов XIX в. в Александровке было две лавки. Ежегодно устраивались три ярмарки, на которых продавали главным образом зерно, скот и ремесленные изделия. С 1901 года собирались воскресные базары. Капиталистические формы эксплуатации в селе сочетались с пережитками крепостного права. Крестьяне вносили выкупные суммы, платили подушную и поземельную подати, а также земский, волостной и сельский налоги. Ежегодно с каждого двора в среднем взималось более 17 руб. Все это отрицательно сказывалось на экономическом развитии села. В течение длительного времени оно оставалось небольшим населенным пунктом. По данным переписи 1897 года, в Александровке насчитывалось 879 жителей. Полуголодные и угнетаемые, бедняки либо попадали в кабалу к кулакам, либо шли в поисках заработка в Краматорск, Харьков, Екатеринослав и другие города.
В период революции 1905—1907 годов под влиянием большевистской пропаганды происходили выступления крестьян Александровки против существующего строя. Многие жители села в июне 1905 года участвовали в митинге на Краматорском машиностроительном заводе, где была принята резолюция с требованием раздела помещичьей земли. В ноябре 1905 года рабочие этого завода провели в Александровке митинг, призывая крестьян к борьбе против помещиков и самодержавия. В декабре 1905 года крестьяне выступили с требованием ликвидации помещичьего землевладения. В 1906—1907 годах протесты населения приняли агрессивные формы: поджоги усадеб, стогов хлеба и сена сельских богачей. Однако все выступления жестоко подавлялись, а их участники отправлялись в тюрьмы и ссылку.
В результате столыпинской аграрной реформы многие крестьянские хозяйства разорились. Так, коммерческий банк продал с торгов хозяйство И.Е.Горбатенко, который не смог вернуть полученные в кредит деньги на покупку земли. По той же причине покончил жизнь самоубийством крестьянин Д.О.Щербак. Частыми спутниками бедноты были болезни. Только в 1831 году умерли от холеры 89 человек, а в 1848 году от цинги и холеры — 160. В 1896 году Александровка входила в 5-й медицинский участок Изюмского уезда. Врач находился в Барвенкове, лишь изредка наведываясь в село. Чаще всего люди обращались за помощью к знахарям. Только с 1905 года в селе начал работать фельдшерский пункт.
Земская начальная школа, открывшаяся в 1896 году, размещалась в темной, сырой, холодной комнате старого здания волостного правления, рядом с арестантской. В отчете земской управы за 1907 год указывалось, что школьное помещение совершенно не соответствует своему назначению. Во время созыва волостных сходов занятия прекращались. В 1909 году в Александровке открылось одноклассное смешанное училище с тремя группами детей, которых обучали два учителя. В год, предшествующий империалистической войне, школу посещали 83 ученика, а окончили ее лишь семь мальчиков и две девочки.
Во время первой мировой войны на жителей Александровки обрушились новые бедствия. 953 мужчины из Александровской волости были мобилизованы в армию, 108 из них погибли или пропали без вести. Вследствие реквизиций у крестьян резко уменьшилось количество рабочего скота. Росли налоги, крайне обострились классовые противоречия. Возвратившиеся с фронта солдаты принесли в село весть о Февральской буржуазно-демократической революции. Фронтовики С.В.Журавель, И.П.Куренный, Д.Д.Рашевский и другие разоблачали антинародную политику Временного правительства, требовали установить контроль над хозяйствами крупных земельных собственников. Действовал волостной земельный комитет, в который вошли бывшие фронтовики и бедняки. Он взял под контроль помещичьи земли на территории всей волости, обязал землевладельцев, имевших более 50 десятин земли, сдать излишки в аренду безземельным и малоземельным крестьянам по 3—5 руб. за десятину с внесением платы комитету, а также предоставить бесплатно нуждающимся рабочий скот и инвентарь.

Подготовил Евгений Лавриненко (dN)

http://donbass.name/1905-posel...ajona.html

Дмитровский район (Орловская область)
Материал из Википедии — свободной энциклопедии

Дмитро́вский район — административно-территориальная единица (район) и муниципальное образование (муниципальный район) в составе Орловской области Российской Федерации.

Административный центр — город Дмитровск.

Район расположен на юго-западе Орловской области. Граничит с Шаблыкинским, Сосковским, Кромским и Троснянским районами, а также с Курской и Брянской областями. Площадь — 1249,8 км².

Значительная часть района покрыта лесом. Это самый лесной район Орловской области. Наиболее значимые лесные массивы — Данилова Дача, Клягинский Лес, Сухая Хотынь, Воскресная Дача и другие.

По территории района проходит водораздел между бассейнами рек Днепр и Ока. Большинство рек и ручьёв района относится к бассейну Днепра. К бассейну Оки относится река Неживка с притоками, протекающая в восточной части района. Основные реки — Нерусса, Несса, Расторог, Общерица, Неживка, Локна, Ленча. На территории района находится большое количество искусственных прудов.

На востоке района находится Новоялтинское месторождение железной руды, приуроченное к Курской магнитной аномалии.

История
Дмитровский район был образован 30 июля 1928 года в составе Орловского округа Центрально-Чернозёмной области. В него вошла большая часть территории бывшего Дмитровского уезда Орловской губернии.

13 июня 1934 года, после ликвидации Центрально-Чернозёмной области, район вошёл в состав вновь образованной Курской области.

По состоянию на 1 апреля 1940 года в состав Дмитровского района входило 16 сельсоветов: Алешинский, Берёзовский, Бородинский, Горбуновский, Долбенкинский, Домаховский, Лубянский, Малобобровский, Осмонский, Плосковский, Работьковский, Рублинский, Соломинский, Столбищенский, Упоройский, Чувардинский[3].

В годы Великой Отечественной войны, во время оккупации, с ноября 1941 года по август 1943 года район входил в состав Локотского самоуправления. Бои за освобождение района от фашистов велись с февраля до конца августа 1943 года[4]. Район сильно пострадал в ходе боевых действий: сгорели более 4-х тысяч домов с надворными постройками, были полностью уничтожены более 20 крупных населённых пунктов, значительную часть населения фашисты угнали в Германию[5].

13 июля 1944 года Дмитровский район был передан из Курской области в Орловскую область.

В 1954 году были объединены сельсоветы: Бородинский и Работьковский — в Бородинский, Домаховский и Упоройский — в Домаховский, Лубянский и Чувардинский — в Лубянский, Малобобровский и Осмонский — в Малобобровский[6]. С тех пор число сельсоветов района не менялось.

В феврале 1963 года район был упразднен. Город Дмитровск с городом Малоархангельск и рабочим посёлком Змиёвка составили Свердловский промышленный район, а сельские населённые пункты вошли в состав Кромского сельского района.

12 января 1965 года упразднено деление на сельские и промышленные районы. Дмитровский район восстановлен в прежних границах[7].

С 1 января 2006 года район получил статус муниципального района, включившего 13 муниципальных образований.

Урбанизация
В городских условиях (город Дмитровск) проживают 50,72 % населения района.

фото с сайта Одноклассники группа Упорой-вчера и сегодня