Бессарабия. Случайно наткнулся.

Зацікавлений у швидкому заселенні новоприєднаного 1812 р.краю, російський уряд офіційно дозволив козакам селитися в Придунайських степах. Організацію цього було покладено на колишніх старшин усть-дунайців полкового осавула Романа Согутчевського і значкового товариша Гаврила Вареника, які одержали право збирати козаків. Цим заходом урядовці розраховували залучити на бік Росії задунайських запорожців. 30 серпня 1814 р. уряд видав маніфест, за яким задунайцям оголошувалася амністія і дозволялося селитися разом з колишніми усть-дунайськими козаками. У липні 1816 р. дія маніфесту, по суті, була продовжена. Намагаючись подалі стимулювати вихід задунайців у Росію, їм з 1817 р. надавалися права іноземних колоністів 332 (332 ДАОО. – Ф. 1. – Оп. 214. – Спр. 15 за 1817 р. – Арк. 2 – 21, 115 – 116.)
Проблема дослідження переселення козаків старшиною Усть Дунайського Буджацького війська привертає увагу багатьох істориків. Одним із перших досліджень, в якому автор звертається до історії переселення в межі Бессарабії, є праця А.О.Скальковського, у якій дослідник подає переселення козаків із-за Дунаю, як подію державного масштабу: поверталися «сини Русі» з власної волі в «лоно Вітчизни». При цьому А.О.Скальковський не вдається до аналізу причин повернення задунайських козаків у межі російської держави і не зупиняється на участі в переселенні Романа Согутчевського та Гаврила Вареник.

Дослідження історії переселення задунайських козаків певною мірою було продовжене і в радянські часи. Серед статей, вміщених у періодичних виданнях, слід відзначити дослідження О.Рябініна-Скляревського333, написані на основі фондів: «Управління новоросійського і бессарабського генерал-губернатора»,
«Опікунського комітету іноземних колоністів» та інших. Однак, починаючи з 1830-х рр., до історії переселення козаків з-за Дунаю зверталися переважно українські історики-емігранти. Серед них варті уваги праці Д.Дорошенка334, Н.Полонської-Василенко335.
Початок 90-х рр. ХХ ст. позначився появою нових праць синтетичного характеру. Серед статей та монографій виділяються роботи П.Лаврова336, А.Бачинського337 й О.Бачинської338, І.Сапожникова339. Новітні дослідження звертають на себе увагу введенням до наукового обігу представницького кола джерел й поглибленим вивченням історії задунайського козацтва, як складової частини історії Південної України. Однак, при наявності значної кількості історичних робіт синтетичного характеру, участь в
переселенні значкових товаришів Романа Согутчевського та Гаврила Вареника та інших окремих представників козацької старшини залишається однією з малодосліджених сторінок історії війська.
Після ліквідації Усть-Дунайського Буджацького козацького війська, переважна більшість козаків, не дивлячись на протести з боку влади, залишилась в Бессарабії. Так, наприклад, у 1820 р. група усть-дунайських козаків та задунайських запорожців, незважаючи на опір земської поліції, оселилися в Акерманському повіті, заснувавши село Акмангіт (тепер с. Білолісся Татарбунарського р-ну Одеської обл.). Серед них були осавули Роман Согутчевський340 і Роман Циганка, значковий товариш Гаврило Вареник та інші. Домагаючись створення козацького війська (про що свідчать неодноразові звернення до уряду), вони не лише прагнули забезпечити правове становище колишніх
запорожців, а й намагалися укріпити своє соціально-правове положення, відкрити собі шлях до чинів, влади і розгорнути на козацьких землях велике прибуткове господарство, залучаючи як робочу силу – козацьку сірому. Вважаючи себе ображеними, «не отримуючи обіцяного і працею здобутої винагороди за заслуги свої перед урядом», вони, як писали самі: «залишаються чекати особливих привілеїв». Отримання цих привілеїв вони пов’язували з утворенням козацького війська341.

Осавул Роман Согутчевський і значковий товариш Гаврило Вареник разом з іншими депутатами 29 листопада 1821 р. подалипрохання військовому міністрові Аракчеєву про повернення колишніх прав запорожцям342. В 1826 р. вже звертаються до генералгубернатора М.С. Воронцова з проханням надання резолюції на поселення козаків та несплату ними повинностей за 1823 – 1825 рр. Новопоселенці сіл Дракулі і Акмангіт уперто відмовлялися від сплати податків і виконання повинностей, рішуче домагаючись
відновлення в Південній Бессарабії козацького війська. За їхнім проектом його територія мала охоплювати землі між Дунаєм та Дністром. Кіш та Січ розташовувались в с. Акмангіт. Козакивимагали виключних прав на землекористування і рибальство, утворення власних органів самоврядування. За ці пільги військо мало нести за власні кошти прикордонну службу на Дунаї і чорноморському узбережжі на зразок Уральського та Чорноморського козацьких військ. Підставою для створення війська, за їх
відомостями, мав бути перехід до Росії 1200 задунайських запорожців і 200 колишніх усть-дунайських козаків343.

Окрім зазначених депутатів, активними агітаторами були також Савелій Чернявський та Дем’ян Чорнобай постаті яких розглядались, підтверджені документами, дещо раніше344. Отже, агітація про перехід задунайських козаків до Росії і спілкування між російською стороною і Задунайською Січчю відбувалися дуже активно. Тому не дивно, що з наближенням війни проросійськи настроєна частина Задунайського козацтва була значною. Однак вона не вдавалася до публічних закликів про повернення до Російської імперії через небезпеку, яка чатувала на кожного, хто б привселюдно оголосив про свої наміри. Та задунайців більше непокоїв не розбрат на Січі, а загроза фізичного
винищення всього запорозького населення турками в разі найменшої підозри в прихильності і сприянні російській армії, а тим більше в намірах перейти до Російської імперії.
Та все ж таки Росія за допомогою різних засобів – від простої агітації до амністії і влаштування переселенців, знаходила підтримку серед задунайців і поступово залучала їх на свій бік.
Діяльність російських військових чинів та дипломатів увінчалася успіхом, бо Російська імперія, на відміну від Туреччини, знайшла спільну мову з козаками, налагодила міцні зв'язки і вдало використала помилки Османської імперії по відношенню до козаків.
Наведені нижче документи складені в 1806–1807 рр. стосуються участі в поселенні задунайських козаків в Російській імперії старшини Усть-Дунайського війська: осавула Романа Согутчевського і значкового товариша Гаврила Вареника.

333 Рябінін-Скляревський О. З життя Задунайської Січi // Україна. – 1929. – Кн. 34. – С. 7–34; Його ж. Кінець
Задунайської Січі // Україна. – 1929. – Кн. 36. – С.40-71; Його ж. Задунайська Січ в народних переказах і
письменстві // Науковий збірник історичної секції Української Академії наук,. – 1928 р. – С. 115 – 131.
334 Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – К.,1992. – Т. 2. – С. 75 – 81.
335 Полонська-Василенко Н.Д. Історія України. – К., 1992. – Т. 2. – С. 143 – 146.
336 Лавров П.І. Історія Південно-східної України. – Львів, 1992. – С. 59 – 61.
337 Бачинський А.Д. Січ Задунайська. 1775–1828. Історико-документальний нарис. – Одеса, 1994. – 121 с.;
Бачинський А.Д., Бачинська О.А. Козацтво на Півдні України (1775–1869). – Одеса, 1995. – 55 с.
338 Бачинська О. Дунайське козацьке військо. 1828–1868 рр. (До 170-річчя заснування). – Одеса, 1998; Ії ж. Усть-
Дунайське Буджацьке козацьке військо. 1806 – 1807 рр.// Козацтво на Півдні України. Кінець XVIII – ХІХ ст. /
Авт.-упоряд.: О. А. Бачинська та ін. – Одеса, 2000. – С.118 – 140; Їі ж. Придунайський край – територія відновлення
державотворчих традицій українського козацтва наприкінці ХVІІІ – ХІХ ст.// Зб. пр. молодих вчених та аспірантів.
– К., 2001. – Т. 6. – С. 263 – 274; Їі ж. Козацтво в «післякозацьку добу» української історії (кінець ХVІІІ – ХІХ ст.). –
Одеса, 2009; Їі ж. «Сказки «старих» запорожців або історія козацтва на Дунаї в біографіях // Запорозька
старовина. Вип. 3. – Запоріжжя, 2005. – С. 5 – 18.
339 Сапожников И.В., Сапожникова Г.В. Запорожские и черноморские казаки в Хаджибее и Одессе (1770–1820).
— Одесса, 1998; Сапожников И.В. Материалы по исторической географии дельты Дуная. — Одесса, 1998; Його ж.
Матеріали з історичної географії та етнографії дельти Дунаю: (До 170-річчя скасування Задунайської Січі). —
Іллічівськ, 1998; Його ж. Буго-Дністровська Запорозька Січ (1775–1780-ті рр.) // Хаджибей – Одеса та українське
козацтво. 1415–1797. – Одеса, 1999. – С. 47 – 110.
340 ДАОО. – Ф. 1. – Оп. 214. – Спр. 11 за 1825 р. – Арк. 93 – 103, 178.
341 Там само. – Арк. 186 – 191.
342 Рябінін-Скляревський О. Задунайська Січ в народних переказах і письменстві. – С. 119.
343 ДАОО. – Ф. 1. – Оп. 214. – Спр. 15 за 1817 р. – Арк. 76 – 77, 80, 173 – 178.
344 Ложешник А. С. Участь значкового товариша Савелія Чернявського у переході задунайських козаків у
підданство Російської імперії 1828 р. // Південний захід. Одесика. – Вип. 11. – Одеса, 2011 – С. 44 – 56.