Боровитины, Миклашевские и другие - тема для генеалогического и биографического поиска

На сайте ВГД собираются люди, увлеченные генеалогией, историей, геральдикой и т.д. Здесь вы найдете собеседников, экспертов, умелых помощников в поисках предков и родственников. Вам подскажут где искать документы о павших в боях и пропавших без вести, в какой архив обратиться при исследовании родословной своей семьи, помогут определить по старой фотографии принадлежность к воинским частям, ведомствам и чину. ВГД - поиск людей в прошлом, настоящем и будущем!

Описание Лученского погоста в писцовой книге 1496 года писца Юрия Сабурова не сохранилось. Упоминание Лученского погоста в данной книге имеется при описаниях Климентского Колбекского и Михайловского Черенского погостов, в которых сказано, что помещики Забелины и Богомоловы имели дополнительные деревни в Воскресенском Лученском погосте в составах своих имений. Из семьи Игната Забелина дополнительную «дачу» в Лученском погосте получили братья Гридица, Куземка и Зеновец, а из Богомоловых, обосновавшихся в Климентском Колбекском погосте, добавки к имениям в Лученском погосте получили братья Митя и Ивашка. Дворяне Забелины на длительное время обосновались в усадище Повышево.

Авдотья Алексеевна ... (по мужу Маслова) Орловская губ.

муж - Иван Иванович Маслов
12.03.1767 - отставлен прапорщиком.
В 1771 - ему отписано родовое имение в Орловской губ.

https://adelwiki.dhi-moskau.de...7_2-%D0%B9

Іван Лизогуб Кобизевич

- племянник Фица Устима Кобизевича
внук

На початку XVI століття серед бояр, приписаних до мозирського замку, жила сім’я Кобизевичів. Рід Кобизевичів був татарського походження: їхній предок Кобиз входив до числа татарських полонених, поселених Вітовтом поблизу Мозиря і приписаних ним до числа замкових слуг. З часом Кобизевичі хрестилися і увійшли до складу мозирського боярства, придбавши невелику боярську землю: «третину земли Боковские, фольварок Пашковщину и Чортковщину, а в них 4 волок поля». Ця земля покладала на власників обов’язок військової служби і не підлягала поділу між співспадкоємцями; тому, коли представниками сім’ї на початку XVI століття виявились два рідні брати, Федір та Іван, то староста мозирський віддав землю у володіння старшому братові Федору, натомість молодший, Іван, одержав лише половину рухомого майна і мусив шукати заняття на стороні, тому вирушив до Києва. Не знаємо, яким промислом він тут зайнявся, але впродовж 30 років розбагатів, купив будинок на Боричевому Току та залишив синові забезпечене майно. Цей син, Устим, що прийняв нове прізвище «Фіц», посів уже одну з важливих магістратських посад — райці і тримав від міста в оренді «местские корчмы», себто міські корчми. У 1578 році Устим Фіц-Кобизевич безпотомно помер.

Доки Іван та Устим Кобизевичі багатіли в Києві, представник іншої вітки їхнього роду, Федір, зоставався на батьківщині, у Мозирському повіті. Обставини його були далеко не блискучими; доля нагородила його численною родиною; було у нього десятеро дітей: вісім синів та дві доньки, і його невеличка боярська вотчина виявилась недостатньою для утримування сімейства. Федір Кобизевич змушений був шукати нових засобів для збільшення своїх прибутків. Поклавши обов’язок військової служби і завідуванням боярським помістям на старших синів, він разом із молодшими дітьми перебрався до Мозиря. Тут він придбав двір із маленькою ділянкою «поля на косогорі» та крамницю на міському ринку і взявся за торгівлю. Року 1569 Федір Кобизевич помер і його численна сім’я заходилася ділити спадок; але брати і сестри не змогли залагодити справу мирно і тому звернулися до мозирського старости, пана Федька Балакира, з проханням розділити між ними батьківське майно. Згідно з рішенням старости, прийнятим 8 лютого 1569 року, поділ відбувся на таких засадах: боярська поземельна вотчина дісталася старшому із братів, Кузьмі, що в той час був у поході, крамниця і двір у Мозирі віддані іншому братові, Лазарю, що вже давно приписався до мозирських міщан і ще за батькового життя завідував торгівлею; при цьому Лазар сплатив на користь братів та сестер лишок вартості власності, яка йому дісталася: отож на користь незаміжньої сестри Овдотії було виділено в якості приданого 39 кіп грошів литовських , рештою грошей і рухомим майном мали поділитися порівну інші 6 братів, одна заміжня сестра і їхня мати, вдова Федора Кобизевича, Зоня. З рухомого майна староста виділив один повний чоловічий набір одягу та зброї і наказав залишити ці речі «при дому для господарской службы». Коли спадкоємці почали ділити решту рухомого майна, то виявилося, що кожному припало по 1 копі та 6 1/2 грошів, по одній срібній ложці, по дві олов’яні тарілки («цени: одна миса и 1 талер»), по одному мідному казану, по шаблі, сідлу та сагайдаку; окрім цього, кожен зі спадкоємців одержав по одному коневі, волу, корові, свині та по 2 вівці.

Діставши убогу частку свого спадку, молоді Кобизевичі мусили негайно ж подумати про влаштування своєї майбутньої долі. Троє з них: Василь, Федір та Йов вирішили спробувати щастя у Києві, де на перших порах сподівалися знайти підтримку в особі свого двоюрідного брата, тоді вже магістратського райці — Устима Фіц-Кобизевича. Цей план запропонував братам старший із переселенців, Василь. Був то чоловік з величезним запасом енергії, завзятості та винахідливості: він вирішив за всяку ціну зробити кар’єру і добитися значення та багатства. Щоб досягти цієї мети, Василь Кобизевич мав намір не перебирати засобами і користати з кожної зручної нагоди; він відчував, що при таких моральних даних знайде у Києві широке поле для своєї діяльності і з повною впевненістю рушив на це поле. Покидаючи рідне місто, він хотів накопичити якомога більшу суму для початку майбутніх оборудок; усі три брати продали з цією метою їхню частку рухомого спадку, але вторгована сума виявилася надто мізерною, тому Василь вдався до заходів її збільшення. Заручившись згодою матері, він рушив у дім, що належав відсутньому братові Кузьмі, виламав двері його «світлиці» і присвоїв усе майно: гроші, одяг, худобу і т.д. Кузьма, перелічуючи пізніше у скарзі завдані йому збитки, вказує на те, що, окрім інших речей, у нього були забрані навіть два десятки стріл, які «коштовали копу и четыре гроши литовские». Продавши усе захоплене, Василь разом із братами негайно «под присуд замку Киевского зъехал», відмовчуючись потім на всі скарги брата, аж до його смерті, і не з’являвся на суд мозирського старости, незважаючи на численні виклики.

Ходики — одна з найбільш відомих київських родин XVI–XVII століть.

За версією Володимира Антоновича, родоначальником роду був татарин Кобиз, який перебував серед татарських полонених, поселених великим князем литовським Вітовтом на околицях м. Мозир (нині місто Гомельської обл., Білорусь), приписаних до замкових слуг. Імовірно, деякі його нащадки — Іван, Дашко, Миско Кобизевичі — оселилися в м. Волковиську (нині місто Гродненської обл., Білорусь) і згадуються 1530 року як господарські бояри. Інші його нащадки увійшли до складу мозирського боярства, отримавши землю, яку згодом успадкував старший із братів — Федір.

Федір після одруження мав десятеро дітей — вісьмох синів: Лазаря, Кузьму, Василя, Федора, Яцька, Силу, Федорця молодшого, Ієва та двох доньок — Федору і Овдотю. У 1550–1557 роках він мешкав у Києві під прізвищем Ходика-Кобизевич («Ходика» означало «прийшлий, новоприбулий») і активно займався торгівлею. Далі повернувся до Мозиря, де помер 1569 року.

Три його сини — Василь, Федір та Ієв — 1571 року переїхали до Києва, де мешкав їхній родич — Устим Фіц-Кобизевич. Батько Устима, Іван Кобизевич, оселившись у Києві в 1-й третині XVI століття, займаючись торгівлею, накопичив значне майно, яке з часом передав синові. У 1564–1578 роках Устим обирався райцею. Заповітом від 21 лютого 1578 року залишив у спадок усе своє майно синові-підліткові Ієву, подальша доля якого не відома.

У середині XVI століття в Києві мешкала родина брата Устима — Богдана Кобизевича, син якого — Микита, також займаючись торгівлею, накопичив чимале майно, яке після загибелі своєї родини від чуми заповітом від 17 липня 1572 року передав своєму дядькові Устиму. У родинних стосунках із Кобизевичами перебувала інша київська міщанська родина — Ходик, представники якої — Федір, Софія та їхній син Федір — теж померли від чуми 1572 року.

Того ж року брати Василь та Федір Кобизевич і перейняли прізвище Ходиків. Василь одружився з Єфросинею Митковною, донькою заможного київського купця Митка Богдановича, родина якого майже вся (за винятком молодшого сина Федора) померла 1572 року. Цей шлюб відкрив йому шлях до багатства і слави, оскільки він успадкував майже все майно Митковичів. У шлюбі мав дев'ятеро дітей: сина Федора та доньок Ганну, Марушу, Людмилу, Тетяну, Настасію, Федору, Олену, Богдану. У 1570–80-х роках активно займався торгівлею, їздячи до Любліна (Польща). У цей же час щороку обирався райцею. Поступово став власником значної нерухомості в місті. Був ініціатором гучного судового процесу середини 1570-х років у справі заможного київського міщанина Андрія Кошколдейовича, у результаті чого за безцінь купив у потерпілого два містечка. 1586 року придбав с. Креничі (нині село Обухівського району Київської обл.), після чого став іменуватися Ходикою-Креницьким, згодом — ще три села.

Королівським привілеєм від 27 березня 1589 року на вальному сеймі у Варшаві київських жителів Василя, Федора та Івана Ходик було визнано шляхтичами за військові заслуги під час московсько-польської кампанії (1578–1581). 17 листопада 1609 року Василь Ходика-Креницький отримав привілей на київське скарбництво — титул земського урядника. На схилі життя його маєтності стали об'єктом зазіхань із боку впливових осіб — київського земського судді Яна Аксака і краківського каштеляна князя Януша Острозького, шляхтичів Юрія Рожиновського, Михайла та Костянтина Ратомських, які намагалися довести його незаконне шляхетське походження й відібрати всі маєтності. 16 вересня 1616 року склав тестамент, в якому заповів поховати себе в Печерському монастирі, усе майно залишив синові Федорові.

Федір Ходика-Креницький, діставши чималу спадщину (2 містечка, 10 сіл, нерухомість у Києві), намагався її зберегти та захистити від сусідських зазіхань. Упродовж 1618–1644 років організовував часті наїзди на маєтки сусідньої шляхти, через що зажив собі лихо ї слави. 1633 року отримав уряд черніговського підстолія. Був одружений із донькою Вацлава Садковського Анною. Мав доньку, яку віддав заміж за шляхтича Казимира Кульчевського, та синів Францішка і Стефана Креницьких. Помер 1641 року.

Уся спадщина Ходиків-Креницьких виявилася втраченою під час Національної революції 1648–1676 років. Їхні нащадки змушені були залишити Київщину і шукати притулку далеко від своїх домівок. Маємо лише згадку про житомирського чашника Стефана Креницького (1691–1696) та Олену Креницьку, яка відписала Київському Братському Богоявленському монастирю «креницький двір», що перебував навпроти того монастиря (1693).

Брат Василя Ходики-Креницького — Федір (див. Федір Ходика) — зробив кар'єру в міському самоврядуванні. У 1587–1601 роках був райцею київського магістрату. У 1580–90-х роказ активно займався торгівлею, їздячи до Любліна. Наприкінці 1612 року отримав привілей на війтівство (див. Війт). Федір Ходика вперше був одружений з донькою бурмистра Андрія Кошколдейовича — Агрофеною (Богданою), від якої мав сина Івана; удруге — зі шляхтянкою Марією Шишчанкою, від якої мав четверо дітей: Юзефа, Андрія, Марію та Анну. У червні 1625 року був страчений козаками біля містечка Трипілля.

Сини Федора Ходики — Юзеф та Андрій, подібно до батька, пройшли всі сходинки у структурі органів міського самоврядування. У 1620-х роках Юзеф обирався райцею, 1631 року — лендвійтом. Привілеєм польського короля Владислава IV Ваза від 28 березня 1633 йому було надано київське війтівство. Помер у середині 1641 року.

Андрій Ходика 1630 року обирався старшим лавником, у 1631–1637 роках — райцею. Королівським привілеєм від 18 травня 1644 року йому було надано київське війтівство. Напередодні та в перші роки Національної революції, виконуючи волю короля Владислава IV, переслідував у Києві осіб, підозрюваних у зв'язках з козаками. 1650 року змушений був відректися від уряду й залишити місто. Із входженням військ гетьмана литовського князя Януша Радзивілла до Києва 25 липня 1651 року з'явився в місті, присягнув йому на вірність, але з відступом військ гетьмана 25 вересня 1651 року назавжди залишив Київ. Відтоді прізвище Ходиків більше не згадувалося в місцевих джерелах.

1649 год

Черкасский полк
сотня Маркова

Кобыз Иван
-Кобыжчиенко Кондрат
--Кобыщиенко Яцко
Кобизщиенко Харко
Кобыщиенко Евсей

_____________________

Кобыз Ничипор (Черкасский полк сотня Кулаковского)

_____________________
КАНЕВСКИЙ ПОЛК
Кобызенко Иван (сотня Росченкова)

Кобызенко Яцко (Переяславский полк. сотня Гелмязовская)

Я́ков Кондра́тьевич Лизогу́б принимал живое участие в междоусобицах, начавшихся со смертью Хмельницкого, и в 1662 году Сомко поставил его каневским полковником. В 1665 году Лизогуб, будучи генеральным есаулом, разбил гетмана Яблуновского в битве под Белой Церковью и ходил против казаков. В 1667 году он ездил посланцем от гетмана в Москву, где пожалован был от царя дворянством «за многие службы».

После смерти Брюховецкого Лизогуб стал горячим сторонником Дорошенка и был послан им на левый берег Днепра уговаривать народ переходить на сторону правобережного гетмана. Занимая продолжительное время полковничий уряд, Лизогуб стал очень популярен; это внушило опасения Дорошенко, который и сместил Лизогуба с полковничества, назначив его генеральным есаулом. Недовольный этим, Лизогуб стал склоняться на сторону Самойловича и в 1674 году, сдав ему и князу Григорию Ромодановскому Канев, перешел на левый берег Днепра. Но Самойлович не мог доставить Лизогубу каневского полковничества, чего ему очень хотелось, и он, оставшись без должности, стал устраивать своё хозяйство, заняв для него пустые земли под Конотопом. Соседом его здесь был будущий гетман Мазепа.

В 1687 году Лизогуб был в Крымском походе, в котором у Коломака был низложен Самойлович и на его место избран Мазепа, причем в числе лиц, подписавших обвинения против Самойловича, был и Лизогуб. Новый гетман тут же поставил Лизогуба черниговским полковником на место сына Самойловича — Григория. За участие во втором Крымском походе (1689) Лизогуб щедро был награждён Мазепою, получив от него два больших села. В 1694 году он ходил за гетмана с двадцатью тысячами казаков на Буджак и в 1695 году зимовал на Днепре «для бережения от татар». Особенно отличился Лизогуб при взятии в 1696 году Азова, когда он был наказным гетманом. Это участие Лизогуба сделало его известным Петру, который, сообщая о взятии Азова патриарху, хвалил Лизогуба, «мужа в добродетели и искусного в военных трудах». «Черниговская же летопись» взятие этого города приписывает одному Лизогубу. Черниговским полковником Лизогуб пробыл до своей смерти. Погребен в черниговском Елецком монастыре вблизи и слева от алтаря Успенского собора, рядом погребён и сын его Евфимий.

Ефим Лизогуб — сын черниговского полковника Якова Лизогуба. Участник крымских походов в 1687 и 1689 годах.

В 1687 году был поставлен Мазепой генеральным бунчужным, а в 1688 году — генеральным хорунжим, коим оставался по 1698 год.

В 1695 году он находился под Кизикерменом, с известием о взятии которого был послан гетманом в Москву к царю Иоанну V Алексеевичу.

В 1697 году Ефим Яковлевич Лизогуб был послан был гетманом Мазепой в Сечь. После смерти своего отца, Лизогуб в 1698 году был назначен на его место черниговским полковником и в 1700 году со своим полком был в Печорах, под Псковом, где выдержал осаду шведов. В 1702—1703 гг. он находился в походе против шведов под Орешком, по возвращении из коего в Чернигов, умер и был погребен в Черниговском Успенском Елецком монастыре, в котором при его участии и на средства Ефима Лизогуба в 1701 року была построена монастырская колокольня.

Иван Кондра́тьевич Лизогу́б Своими способностями Лизогуб выдвинулся из среды простых казаков и в 1659 году был назначен каневским полковником. В этом году он вместе с миргородским полковником Григорием Лесницким был послан от войска в Белую Церковь к Выговскому с требованием отказа от гетманства. Вместе с коронным обозным А. Потоцким Лизогубу удалось уговорить Выговского, и он передал Лизогубу и Лесницкому гетманские клейноды. На происшедшей затем раде под Переяславом (в октябре 1659 года) гетманом избран был Юрий Хмельницкий; за Лизогуба, по его неграмотности, подписался его полковой писарь. В 1661 году Лизогуб был уманским полковником и получил от короля Яна-Казимира 20 июня этого года грамоту, коей был «нобилитован» с фамилией Кобызевича; в конце этого же года он был снова каневским полковником. После битвы под Каневом в 1662 году Лизогуб участвовал вместе с войсками князя Ромодановского и Семка в избиении поляков, ходивших против последнего в Переяслав с Юрием Хмельницким. Здесь Лизогуб был взят в плен и по приказу Хмельницкого расстрелян.

Её отец Семен Сом был казацким послом в Москву в 20-е годы XVII в. Еще раньше представитель этого рода казачий сотник Федько Сом попал в сентябре 1619 г. в русский плен.

Здравствуйте.А можно узнать о фамилии Лисицкая Малгожата где-то 1844 г. р.откуда она родом и кто её отец и мать.

>> Ответ на сообщение пользователя alexander gupalov от 11 марта 2020 0:57

Скажите, пожалуйста, вы не встречали среди Образцовых Данилы примерно 1600 г.р. или чуть раньше?

Навроцкие

Давайте начнем с самого начала. История этого рода начинается около 1356 года, когда Ян Черный, предок Кшиштофа Навроцкого, получил от короля Людовика Венгерского герб «Науры» («Мечи») — Казимир Великий изменил свое имя на Наврот (1362 г.). потому что Ян вернулся из Венгрии и отдал ему дань после падения Великой конфедерации Великопольского союза, произошедшего в 1352-54 годах под предводительством воеводы Великопольского Мацека Борковича. Ян Чарный был придворным Мацея Борковича в 1343–1352 годах, – объясняет Кшиштоф Навроцкий. Сын Яна - Казимир сражался с Тевтонскими рыцарями под Грюнвальдом в Калишском знамени. Его сын Павел первым использовал фамилию Наврот, и это было во время Тринадцатилетней войны.

Семья Наврот и Навроцких почти до конца XVIII века жила на хуторе Навры, в своем имении недалеко от Гнезно, а затем в Конажево возле Кротошина. Последним владельцем был Казимеж Навроцкий. в 1777 году сын Марцина Наврота по прозвищу Навроцкий (который, будучи молодым рекрутом, участвовал в восстании Костюшко 1794 года). – Казимир также принимал активное участие в Ноябрьском восстании 1830–1831 годов, для чего ему пришлось бежать под вымышленным именем во Францию, где после падения восстания вместе с полковником Людвик Оборский продолжил миссию патриотической подготовки последующих восстаний, в том числе: Весна народов 1848 года. Он был близким соратником Людвика Оборского и его личным другом, - поясняет Кшиштоф Навроцкий. Его имение было полностью конфисковано пруссаками в 1834 году за участие в Ноябрьском восстании. – В результате прусской конфискации имущества в 1834 году он также лишился всех своих родовых поместий и земель близ Гнезно, так называемого Нары, которые предки получили от короля Польши Казимира Великого. Стоит отметить, что Казимеж Навроцкий был землевладельцем и купцом и, потеряв свои поместья возле Гнезно (вероятно, также вокруг Павлова и Неханова), он никогда не был лишен Польшей титулов и прав, дарованных королем Польши и Венгрии. Находясь в изгнании в Париже, он, как и другие повстанцы, пользовался признанием и уважением французских властей и польских магнатов, таких как Адам Ежи Чарторыйский, с которым он не всегда соглашался с концепцией освобождения Родины и ее будущих структур, но он Разговаривал с ним очень охотно, - добавляет майор Навроцкий. Казимеж Навроцкий умер 27 января 1871 года в возрасте почти 94 лет.