Диканька

На сайте ВГД собираются люди, увлеченные генеалогией, историей, геральдикой и т.д. Здесь вы найдете собеседников, экспертов, умелых помощников в поисках предков и родственников. Вам подскажут где искать документы о павших в боях и пропавших без вести, в какой архив обратиться при исследовании родословной своей семьи, помогут определить по старой фотографии принадлежность к воинским частям, ведомствам и чину. ВГД - поиск людей в прошлом, настоящем и будущем!

ПОЛТАВЩИНА.
Енциклопедичний довідник. За редакцією . А. В. Кудрицького. – К.: УЕ, 1992

ДИКА́НЬКА – смт, райцентр, центр сільск. [селищн.] Ради нар. деп., якій підпорядковані села Василівка, Проні, Трояни. Розташ. на правобережжі р. Ворскли, за 32 км від Полтави і за 28 км від залізнич. ст. Полтава-Київська. Повз Д. проходить автотраса Полтава-Зіньків-Гадяч. 8,9 тис. ж. (1990).
Диканській селищній раді підпорядковані населені пункти: смт Диканька, с. Василівка, с. Проні, с. Трояни. Населення – 8468 чоловік (2001 р.)

Походження назви с-ща пов’язують з тим, що в давнину Д. була оточена густими лісами, які надавали цій місцевості дикого вигляду. Існує й твердження, що назва походить від прізвища першопоселенця – Диканя.
За істор. джерелами Д. відома з серед. 17 ст. Вперше документ. засвідчена 1658, коли поблизу неї відбувся бій між загонами полтав. полковника Мартина Пушкаря (див. Пушкарю Мартину пам‘ятний знак) і гетьмана Івана Виговського. З 1660 Д. входила до складу Будиської (Будянської, Великобудищанської) сотні Полтав. полку. У період Північної війни, в кін 1708 – на поч. 1709, стає ареною воєнних дій. У цей час Д. за універсалом гетьмана Івана Самойловича від 1687 належала генеральному судді В.Л. Кочубею (див. Кочубеїв садиба). У Д. було кілька броварень, великі пасіки, що належали козацькій старшині та духовенству. Кочубеї були власниками селітряних з-дів, що виробляли порох для армії. 1752 Д. числилась у першій Полтав. полковій сотні, мала 346 дворів, 485 хат, 36 бездвірних хат, 514 сімей, підсусідків піших – 4. Там же перебували писарі полкового суду.
За Генеральним переписом 1765-69 Д.– село того ж полку, 328 дворів, 1509 ж. 47 власникам належали хутори, окремі господарства тримали найманих робітників, мали свої винокурні, великі пасіки, млини тощо.
З 1775 – у складі Полтав. пов. Новоросійської губ. 1780 в Д. споруджено в стилі класицизму Троїцьку і 1794 Миколаївську церкви; 1800 – розпочато буд-во двоповерхового палацу Кочубеїв (арх. – Дж. Кваренгі, Фераре, Таманте). Стіни церков та маєтку прикрашали ікони та портрети, які виконували укр. художники Марченко та П. В. Петрашів. На запрошення господаря, міністра внутрішніх справ В.П. Кочубея, 1817 до Д. приїздив цар Олександр І. На честь його перебування 1820 споруджено Тріумфальну браму в стилі класицизму.
З 1802 Д. у складі Полтав. губ. За переписом 1859 – село власницьке і козацьке Полтав. пов., 542 двори, 3075 ж., відбувалося 3 ярмарки на рік. На час скасування кріпацтва Д. володів полтав. повітовий предводитель дворянства (1853-59) Л. В. Кочубей, який мав 3860 дес. землі; з-д по розведенню породистих англійських коней, тонкорунних овець, молочної симментальської породи корів, змішаної з місцевою; беркширських і темворський свиней. У г-ві був фруктовий сад, розсадник плодових дерев, хмільники; проводилося штучне і природне відновлення лісів; діяв пивоварний з-д (з 1872); мех. майстерня, де у значній кількості виробляли маслобійки «полтавки». На кошти власника місцеві сел, діти оволодівали сюсарним, ковальським, столярним та ін. ремеслами. Згодом відкрито цегелний і гончарний з-ди. За даними 1863 у Д. – волосне правління, дія винокурний з-д, 1801 Кочубей заснував приватне трикласне уч-ще (25–30 хлопчиків), перший учитель – Іван Калішкевич. 1842 відкрито сільс. однокласне уч-ще на 30–40 учнів (1889 реорганіз. на земське; 1891 – навчалося 143 хлопчики і 13 дівчаток). За переписом 1900 у Д. – 2 сільс. громади (селян-власників та козаків), 760 дворів, 5024 ж., діяло земське уч-ще, церковно-парафіяльна та школа грамоти. З 1899 за допомогою земства в селі відкрито бібліотеку-читальню, яка знаходилася при комітеті попечительства про нар. тверезість і утримувалася за його кошти. Одним з ініціаторів створення б-ки був місцевий просвітитель П. З. Гудзенко.
Весною 1902 відбулися сел. заворушення. У листопаді 1905 – страйк у диканьському маєтку М. М. Кочубея (онук декабристів С. Г. і М. М. Волконських). Найбільшого розмаху революц. рух набрав у червні 1906. 10.VI–1.VII в селі проходив страйк робітників пивоварного з-ду. Страйк перекинувся на сусідні волості, охопив понад 3 тис. чоловік. Робітники економії обрали страйковий комітет і поставили перед адміністрацією вимогу про підвищення заробітної плати. У селі проводилися багатолюдні антиурядові мітинги, на яких селяни вимагали розподілу поміщицьких земель. Для наведення порядку в Д. прибув полтав. віце-губернатор з каральним загоном, 24 учасники руху в липні 1906 було заарештовано, страйк припинився. Влітку 1907 відбувся страйк наймитів економії Кочубея. 1910 у Д. Диканської вол. Полтав. пов.– 981 господарство, з них козаків – 342, селян – 581, інших непривілейованих – 30, привілейованих – 28. 5380 ж. Землі – 5855 дес., у т. ч. орної – 3225 дес.
Рад. владу проголошено в січні 1918. У грудні 1919 Д. було звільнено від денікінців. Під час нім.-австр. окупації та гетьманщини у Д. формується партизан. загін (бл. 400 чол.). Серед його організаторів були С. Я. Бражник, І. З. Демінський, В. Т. Кухар, А. Г. Сотник, А. М. Сохань та ін. 18. I 1919 партизани звільнили Д. від петлюрівців, а 19 січня разом з регулярними частинами Червоної Арміх брали участь у визволенні Полтави, багатьох інших міст і сіл краю.
У роки громадян. війни палац було зруйновано і розібрано. Експонати картинної галереї Кочубеїв, бібліотеку та архів було вивезено. Землю і господарство взяв під контроль Диканський волревком. Із встановленням Рад. влади Д. стала центром сільради, а з 7.III 1923 – центром Диканського р-ну. На 7.IX 1923 у Д. – 5810 ж., 17.XII 1926 – 1265 господарств, 4951 ж.,підпорядковані с. Нелюбівка та х. Проні.
1920 на базі реконструйованого з-ду Кочубея відкривається лісопильний з-д; починають працювати трудова семирічна школа, лікарня, телефонна станція, поштове відділення, дитбудинок для сиріт, с.-г. кредитне товариство (1922).
Починаючи з 1925, все село було поділено на три земельні громади. У їх розпорядженні була частина лісів, яка не ввійшла до держ. лісового фонду, пасовища, у Чигрівській земгромаді – паровий млин і молотарка. Громади відали ремонтом містків і шляхів, організ. допомогу селянам у придбанні посівного матеріалу та с.-г. реманенту.
У 1929-1930 ств. колгоспи "На руїнах минулого" (пізніше ім. Г. М. Димитрова), "Червоний інтенсивник" та "Іскра комунізму". У грудні 1931 відкрито Диканську МТС. 1932 засн. Диканська промартіль ім. 14-річчя Жовтневої революції.
Під час нім.-фашист. окупації (4.X 1941 – 22.IX 1943) гітлерівці стратили у Д. 300 ж., серед них підпільників В. О. Стешенка, А. Г. Горбася, Я. Я. Бедратого, О. Д. Спаського, Ф. В. Жовноватого, В. І. Фесенка, його друдину та ін.; повісили двох невідомих партизанів, 200 диканців вивезли на примусові роботи до Німеччини. Відступаючи, спалили 633 хати, госп. будівлі.
У жовтні 1950 відбулося укрупнення 3-х колгоспів в один – ім. Леніна.
З 13.IV 1957 Д. – смт…

—————
Вынужден сделать следущее заявление

К большому моему сожалению, в "База жителів України 1650-1920 рр. народження" проекта Pra.in.ua, которая заработала 20.06.2017, неизвестными пользователями были внесены данные из этого сообщения https://forum.vgd.ru/post/1324/45518/p1572142.htm#pp1572142 данной темы, которое является моей компиляцией из различных источников, втч Румянцевской описи, без разрешения, с ошибками и неточностями, без указания источника получения данных, что в свою очередь подрывает доверие к создателям сайта, не предусмотревших этой возможности.
Хотя, как мне кажется, достаточно было бы отметиться в этой теме (раз ее уже нашли), или же написать личное сообщение с предложением разместить эти данные в базе Pra.in.ua

Величко С. В.
Літопис. Т. 1. / Пер. з книжної української мови, вст. стаття, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.— К.: Дніпро, 1991.— 371 с.

[ Изображение на стороннем сайте: 14985jpg_9757032_12664090.jpg ]

ТОМ ПЕРШИЙ
«СКАЗАННЯ ПРО ВІЙНУ КОЗАЦЬКУ З ПОЛЯКАМИ...»
Від авторів: німецького Самуїла Пуфендорфія, козацького Самуїла Зорки і польського Самуїла Твардовського, який описав ту війну віршами у своїй книзі «Війно Домова» названій. Нині ж коротко стилем історичним і наріччям малоросійським, оправлено й написано стараннями Самоїла Величка, колись канцеляриста війська запорізького, в селі Жуках, повіту полтавського, року 1720.

ЧАСТИНА ОДИНАДЦЯТА
і рік одинадцятий від початку війни Хмельницького з поляками

РОЗДІЛ II
…про посланця, гадяцького намісника, до Пушкаря із закликом до згоди; про відіслання Пушкарем того посланця Виговського в Калантаєв; про вислання Виговським сербів, щоб узяти Пушкаря; про розгром тих сербів біля Диканьки над Голтвою; про страх від того розгрому в Миргороді і про початок тодішніх козацьких чвар…

…А намісника гадяцького Тимоша (Тимоша Прокоповича) він послав до полтавського полковника Мартина Пушкаря, упоминаючи йому, щоб загасив свою впертість та гнів і схилився до приязні із ним, Виговським.
Пушкар же відповів на те посланцеві Виговського: «Чи не так хоче Виговський погодити мене з собою, як погодив у Гадячому з братами нашими, кращими за нього товаришами Запорозького війська, постинавши їм голови, але не діжде того!» І зараз-таки, забивши того посланця, гадяцького намісника, в кайдани і скинувши на нього деякі вини, а особливо погром біля Подолок донців, учинений завдяки йому, гадяцькому наміснику, виписав усе те в листі і відіслав його в ув’язнення до калантаєвського воєводи.
Виговський же прибув із Гадячого до Миргорода і прогаяв там у тамтешнього полковника Григорія Лісницького кілька днів, дожидаючи повернення до себе від Пушкаря свого посланця, гадяцького намісника. Але коли дістав певну звістку, що Пушкар не лише не схиляється із ним до згоди, але й відіслав у Калантаєв, закувавши, згаданого його посланця, був тим дуже вражений і розгніваний і зараз виправив, щоб узяти до себе Пушкаря, з Миргорода до Полтави свій Сербський компанійський полк*, а сам у понеділок 25 січня рушив із Миргорода до Чигрина. А ті компанійці не пішли просто на Полтаву чи зблудили, а вдалися до Великих Будищ. Пушкар провідав про те завчасу і виправив проти тих сербів запорозького полковника Якова Барабаша** з частиною його запорожців і з другою частиною свого городового війська, якого всього могло бути шістсот чи сімсот. Отой Барабаш, як чулий вождь, поспішив уночі із військом, яке дав йому Пушкар, до Диканьки, а з Диканьки вирушив у середу 27 січня на світанку. Він швидко напав на тих сербів за долиною Голтвою під Диканькою, якраз проти Рогу Жукового Байраку — вони саме почали готувати собі обід — і розгромив їх усіх до решти***, так що мало хто з них відійшов до Миргорода, принісши звістку миргородському полковникові Лісницькому про таке своє нещастя і викликавши в Лісницького та всього Миргорода тривогу, оскільки сподівалися погоні за сербами, які втекли від Барабашевого погрому, а тим самим і погрому на самого Лісницького від того Пушкаревого війська на чолі з Барабашем, адже Лісницький тримав сторону Виговського. Отаким початком і через такі дії прийшло лихо з того боку Дніпра на цей бік, і запалав вогонь чварної козацької незгоди…

* Йшли також і козаки на чолі з І. Богуном. Компанійців очолював І. Сербин. Війська було півтори чи дві тисячі, вони заблукали і блукали два дні. У Пушкаря було 10 тисяч чоловік.
** Інші дані: запорожці були там під проводом Анастаса Дядька. Дехто з істориків приймає, однак, Величкові дані, що був тут Барабаш.
*** Було вбито 300 чоловік, решта відійшла.

Величко С. В.
Літопис. Т. 2. / Пер. з книжної української мови, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.— К.: Дніпро, 1991.— 642 с.

ТОМ ДРУГИЙ
ПОВІСТЬ ЛІТОПИСНА ПРО МАЛОРОСІЙСЬКІ ТА ЧАСТКОВО ІНШІ ПОДІЇ, ЗІБРАНІ І ТУТ ОПИСАНІ

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

…про благовіщенське свято і про сніг на нього; про монарший гнів на Малу Росію за зраду і про мстиву війну за те Ромодановського; про вихід Брюховецького на оборону вітчизни і про з’єднання його зі своїми полками на Сербинському полі; про прибуття до Брюховецького на оборону вітчизни іншого опікуна Дорошенка; про смерть тоді-таки Брюховецького і про військове заворушення проти Дорошенка

…Того ж року (1668) було Благовіщення Пресвятої Богородиці про світле господнє воскресіння: у світлу середу вночі випав сніг і лежав чотири тижні після Великодня — холодно було так, що мерзли птахи й худоба. Навесні таки великий государ, цар Олексій Михайлович, розгнівавшись на гетьмана Брюховецького і на всю Малу Росію за зраду і вигнання з неї воєвод та своїх військ, одразу ж повелів князеві Григорію Григоровичу Ромодановському мститися за те. Князь тоді, притягши з численними великоросійськими ратними людьми і всілякими воєнними припасами від Путивля й Білогорода до Малої Росії [252], обклав порубіжні міста Гадяцького полку Котельву й Опошне та почав сильно їх здобувати. Але добути швидко не міг через те, що Брюховецький, передбачивши прихід Ромодановського, заслав у Котельву й Опошне на їхню оборону піхотні війська. Та й сам гетьман Брюховецький, заславши свої розпорядження до своїх полковників, щоб зараз рушали з домів із військами до нього на з’єднання для оборони й порятунку вітчизни, рушив налегці з Гадячого, не відаючи, що його кончина вже поруч. Рушивши отож із Гадячого, йшов дуже повільним ходом, надчікуючи до себе свої полки. На Шиловці й Човнових промешкав він по тижню, потім прибув до місця навпроти села Диканьки і став поодаль від неї на Сербинському полі — це тут був розгромлений і розбитий ущент військом, виправленим від Пушкаря, полк сербів, що йшов від гетьмана Виговського під Полтаву на полтавського полковника Пушкаря [254]. На тому-таки Сербинському полі, навпроти Острянинового рогу, що зветься ще Ізученковий байрак, Брюховецький, стоячи під Диканькою, надчікував до себе на з’єднання свої полки, що дихали на нього великим гнівом.
А на тому боці Дніпра гетьман Дорошенко, другий опікун бідної цьогобічної малоросійської вітчизни, прочувши, що князь Ромодановський здобуває Котельву й Опошне і прагнучи завернути той його стрім назад від Малої Росії, зібрав тогобічне, що від Чигрина, козацьке військо і, закликавши собі в допомогу кримську орду, переправився через Дніпро і рушив повз Голтву й Решетилівку до Опошного. Брюховецький також, стоячи на згаданому Сербинському полі та знаючи про гнів і незичливість до себе військової черні й декого зі своєї старшини, не міг намислитися, як зберегти в цілості своє життя, тож дочекався на цьому місці й своєї кончини. Бо Дорошенко, повен бувши приязні і схильності до себе як черні, так і старшини війська Брюховецького, безпечно йшов зі своїм військом до Брюховецького, а наблизившись до нього гін на три, спинився з усім військом.
Сам же зі старшиною і тисячним за числом військом приїхав аж під самий табір Брюховецького, а з’їхавши на Сербинську могилу, послав одразу піхотою зі своїми слугами і кількома десятками козаків сотника Брацлавського полку Дрозденка [255], щоб узяти й припровадити до себе Брюховецького.
Дрозденко тоді, прийшовши під намет Брюховецького і вирікши слово, сказане від Дорошенка Брюховецькому, взяв із крісла Брюховецького під руку, хочучи вести його до Дорошенка. Але Іван Чугуй [256], запорозький полковник, вірний приятель Брюховецького, який лишався при ньому з кількома сотнями запорозького товариства з самого початку гетьманства, побачивши те, вдарив мушкетним дулом Дрозденка у бік, аж той змушений був упасти, і оборонив Брюховецького. Однак сотники й чернь Брюховецького у великому числі зараз-таки пристигли до намету Брюховецького і з великим гуком та прокльонами взяли Брюховецького й повели до Дорошенка. Коли ж привели Брюховецького під могилу перед Дорошенка, то після того, як Дорошенко вирік якісь слова до Брюховецького [257], ті, що привели його, відразу почали шарпати й бити його і вбили тиранським боєм перед Дорошенковими очима,— сталося це сьомого червня, в понеділок, у Петрівку, ополудні,— і, лишивши тіло мертве й голе, відійшли у свій обоз. А Чугуй, запорозький полковник, що був при тому вбивстві, либонь, міцно стояв за Брюховецького і побуджував військо Брюховецького, щоб убили Дорошенка, однак військо його не послухало, тільки він сам зі своїм товариством погромив там, перед Дорошенком, декого з Дорошенкових прихильників. А Дорошенко, вибачаючись перед Чугуєм та військом, казав, що не бажав смерті Брюховецького і не велів його вбивати. Після такого плачливого акту Дорошенко відразу від’їхав у свій обоз, а старшина Брюховецького зі вбивцями-козаками відійшла до свого табору, в якому знову вчинила гомін та розрух, де забили й пошарпали були кількох своїх начальних людей. Отак відмірялося навзаєм йому, Брюховецькому, бо за пролиття Сомкової і Оникієвої крові (як про те описано на початку гетьманства Брюховецького) мусив пролити він свою кров і позбутися свого життя від своїх-таки людей. Того ж вечора звіроноровне козацьке військо в обох обозах, Дорошенка й Брюховецького, понапивалося спільно поміж себе і зашуміло було на вбивство Дорошенка, але Дорошенко улагодив його кільканадцятьма кухвами горілки. Однак, не довіряючи їхній лютості й шаленству, виїхав на ніч зі всією своєю старшиною на край свого обозу й там перебував у повній засторозі доти, доки не рушив з того місця…

252. Це було в травні.
254. Ці події описано в першому томі.
255. Інші дані: чигиринський сотник Сава.
256. Інакше: Чугай.
257. Дорошенко сказав: «Чом ти так пиндючно відповідав мені? Чому з доброї волі не покладеш булави, коли козацьке товариство не воліє тебе гетьманом?» Після того П. Дорошенко звелів прикувати І. Брюховецького до гармати й махнув рукою. Козаки, побачивши цей рух, не зрозуміли його й кинулися на Брюховецького.

Из книги В. П. Скорика "ДИКАНЩИНА" : Історико-краєзнавчий нарис. — Полтава : Дивосвіт, 2012. – Вид. 3-є, доп. авт. колект. Держ. іст.-краєзн. музею ім. Д. М. Гармаша. – 72 с. + 10 с. вкл.

…За історичними джерелами, Диканька та поворсклянські села Великі Будища, Чернечий Яр, Брусія (Михайлівка), Стасівці (Стасі), Кам‘янка, Гавронці відомі з середини XVII століття. Уперше Диканька документально засвідчена в літописі Самійла Величка під 1658 роком, коли поблизу відбувся бій загонів полтавського полковника Мартина Пушкаря та кошового отамана Запорозької Січі Якова Барабаша з найманим військом гетьмана Івана Виговського, що складалося переважно з сербів. З тієї пори поле бою називають Сербинським, там залишилась і Сербинська братська могила. Через 10 років біля цієї могили в сутичці з гетьманом Правобережної України Петром Дорошенком було вбито лівобережного гетьмана Івана Брюховецького. Заселена Диканька вихідцями з Правобережної України – козаками й селянами, що втікали з-під гніту польської шляхти.
[количество посполитых, их достатки, имена и фамилии жителей Диканьки 2 пол. XVII века можна увидеть в материалах Малороссийской переписи периода гетьмана И. Брюховецкого]

…З 1660 року Диканька входила до складу Великобудиської сотні Полтавського козацького полку. За універсалом гетьмана Івана Самойловича від 1687 року село належало генеральному судді Запорозького війська В. Л. Кочубею – онукові вихідця з Кримської Орди Андрія Кучук-бея, що прийняв православну віру і поселився на вільних землях над Дніпром. Тоді ж В. Л. Кочубею відійшли й навколишні ліси, одним із яких на південно-східній околиці села володів чернігівський архієпископ Лазар Баранович. З його благославення ще в 70-х роках XVII століття в лісі збудовано дерев‘яну церкву для монахів – архієрейських служителів, що перебували в цьому місці з чудотворною іконою Миколи-угодника, яка збереглася до наших днів.
Як свідчать перекази, ще раніше тут стояла ветха церква, зведена Леонтієм Кочубеєм – батьком страченого Василя Кочубея, її спорудження знаменувала поява на лісовій галявині ікони Святителя Миколи…

СТОЛИЦА и УСАДЬБА. Журналъ красивой жизни. № 66. 15 сентября 1916 г. Петроградъ.

ДИКАНЬКА,
имъніе князя Викт. Серг. Кочубея

Имъніе "Диканька" Полтавской губ. и уъзда принадлежитъ уже съ XVII в. роду Кочубеевъ. Въ настоящее время владъетъ имъніемъ князь Сергъй Викторовичъ Кочубей, главный управляющий удълов.
Не сохранилось, къ сожалънію, точныхъ данныхъ, на какомъ мъстъ была построена первоначальная усадьба — на томъ ли, гдъ теперь выстроенъ новый домъ. Большинство другихъ построекъ усадьбы возведены въ начале XIX столътія. Точно даты также не установлены.
"Вечера на хуторъ близъ Диканьки" получили свое названіе, понятно, отъ этой же усадьбы и села. Село почти рядомъ съ усадьбой, только перейти черезъ гору, и въ этомъ селъ до сихъ поръ сохранилась старинная каменная церковь, которую описывалъ Гоголь въ своей "Ночи подъ Рождество". Именно ее расписывалъ кузнецъ Вакула и въ ней же казачки въ притворъ показывали дътямъ намалеваннаго чорта — "глянь ка яка кака намалевана"…
Усадьба Гоголя граничитъ съ "Диканькой". Н. В. Гоголь постоянно бывалъ въ "Диканькъ", состоя въ самыхъ дружескихъ отношеніяхъ съ семьею Кочубеевъ. "Диканька", какъ и рядъ другихъ русских усадебъ, въ то время была маленькимъ культурнымъ центромъ, куда привлекало не только Гоголя, но и другихъ писателей и интересныхъ людей той эпохи. Къ сожалънію, домъ въ усадьбъ Гоголя, тотъ старый деревянный небольшой домъ, в которомъ жилъ Н. В., недавно сломанъ.

* * *
"Про Диканьку, думаю, вы наслышались вдоволь" — увъренно обращался къ читателямъ пасъчник рудый Панько, начина свои "Вечера на хуторъ близъ Диканьки". — "И то сказать, что тамъ домъ почище какого - нибудь пасъчникова куреня. А про садъ и говорить нечего: в Петербургъ вашемъ, върно, не сыщете такого".
Не одно завътное преданіе русской исторіи и литературы связано съ Диканькой. Становится она извъстной съ середины XVII в., и долго ея нивы орошались польской, украинской, татарской , шведской , русской кровью. Почти два съ половиною въка ею владъетъ родъ Кочубеевъ.
Диканька — "гоголевскія мъста", "Гоголевщина". Здъсь великій писатель испыталъ первыя впечатлънія, навъваемыя природой, узналъ языкъ и душу народа. Въ двадцати пати верстахъ отъ Диканьки находится родовое имъніе Гоголей Яновщина (Васильевка)., гдъ протекло дътство писателя, но родной для него была и Диканька. Перед чтимымъ во всей округъ обрзомъ Николая Чудотворца въ диканьской Николаевской церкви, стоящей въ величавомъ, старомъ дубовомъ лъсу, Марія Ивановна Гоголь молила Бога послать ей сына и дала обътъ назвать его Николаемъ. Сюда и впослъдствіи часто пріъзжали яновщинскіе паны на богомолье, иногда "по усердію" совершали путь "апостольскими стопами". Обаяніе святыни сливалось съ обаяніемъ природы и поддерживало то высокое духовное настроеніе, которое отличало семью, давшую міру Гоголя.
Мнительная Марія Ивановна Гоголь однажды писала сыну, что будто бы "князь Кочубей мърялъ нашу землю", и у нея возникло подозрение, не собирается ли могущественный сосъдъ, предсъдатель Государственнаго совъта, оттягать Яновщину. Сынъ отнесся къ этому нелъпому извъстію хладнокровно и, сказавъ нъсколько словъ по адресу мъстныхъ олуховъ, собственные языки котрыхъ можно мърять аршинами, успокоилъ мать: "велика важность, что князь Кочубей мърял нашу землю! Пусть онъ хоть все ее помъститъ у себя на планъ. Все это взоръ"…
Яновщинскій помъщичій домъ, въ которомъ прошли дътскіе годы Гоголя, потолки и стъны котораго онъ самъ впослъдствіи расписывалъ, уже не существуетъ, и вся гоголевская усадьба распланирована по-новому, исчезъ и тънистый старый садъ, но въ Диканькъ любящая заботливостьи богатство Кочубеевъ сохранили все какъ быловхъ оные дни, и цвътутъ и шелестятъ могучіе дубы, подъ которымикогда-то бъгалъ маленькій Никоша Гоголь.
Пушкинъ воспълъ ихъ въ "Полтавъ":
Цвътетъ въ Диканькъ древнійрядъ
Дубовъ, друзьями насажденныхъ, –
Они о праотцахъ казненныхъ
Донынъ внукамъ говорятъ…
Эти "друзья", "праотцы" — генеральный войсковой писарь Василий Леонтьевичъ Кочубей и его родственникъ полковникъ Искра, обличители Мазепы. Не будемъ разбираться въ подробностяхъ слишкомъ общеизвъстной исторической и романтической трагедіи, которая связана съ этими именами. Все в Диканькъ говоритъ о безвинно погибшемъ страдальцъ Кочубеъ, о коварном измънникъ Мазепъ, о несчастной Матренъ Васильевнъ — опоэтизированной легендою Маріи. До сихъ поръ показываютъ в Диканькъ "мазепинъ дубъ", почти пяти саженъ в обхватъ, – подъ нимъ будто бы происходили свиданія Матрены съ гетманомъ, хотя мъсто дъйствія романа почти съ полной увъренностью можно ограничить Батуриномъ, гетманскою столицею. Неподалеку отъ Диканьки, въ Старыхъ Будищахъ, в женскомъ монвстыръ, нынъ не существующемъ, говорятъ, кончила свои дни Матрена Васильевна, въ иночествъ Евфросинія, но и это преданіе ничъмъ не подтверждается. Какъ величайшая родовая святыня, хранится въ диканьскомъ помъщичьемъ домъ сорочка В. Б. Кочубея; тамъ же — рядъ реликвій эпохи Петра Великаго и шведской кампаніи и большая библіотека, богатая рукописями и книжными ръдкостями.

Диканька. Одинъ изъ фамильныхъ кубковъ; подпись на немъ:
От великихъ гдреи-цреи Іоанна и Петра Алексъевичов пожалованъ кои, зап, енералному писару
Василию Кочубею, року ахі v сент: ді (14) дня

Прекрасна тамошняя природа, и славится красотою нселеніе. Въ концъ шестидесятыхъ годовъ Диканьку посътилъ покойный историкъ южной Россіи А. И. Маркевичъ. "Я восхищался" – разсказываетъ онъ въ одной замъткъ о князъ В. П. Кочубеъ, — красотою мъстности, но не могъ не обратитъ вниманія и на красоту диканьскихъ крестьянъ, какъ мужчинъ, такъ и женщинъ; даже старики и старухи отличались стройностью фигуръ и пожалуй своеобразной красотою. Когда я сообщилъ о своемъ наблюденіи управляющему, тотъ объяснилъ мнъ, что по преданію, покойный князь, любя Диканьку и часто заъзжая сюда, непремънно желалъ видъть в ней красивое населеніе, поэтому всъхъ некрасивыхъ парней переселялъ, а дъвушекъ выдавалъ замужъ въ другія свои многочисленныя імънія, хорошо обставляя ихъ матеріальное положение, и, наоборотъ, вездъ въ нихъ выбиралъ красивыхъ парней и дъвушекъ и переселялъ въ Диканьку…
Насколько это върно – я, разумъется, сказать не могу; но я такого красиваго населенія, какъ въ Диканькъ, не встръчалъ нигдъ, а во времена кръпостного права и не такія затъи были возможны". (Вообще эта оригинальная "калипедія" была в духъ почтенной старины: такъ Фридрихъ Великій слъдилъ за браками своихъ рослыхъ красавцевъ-гвардейцевъ и сам подбиралъимъ женъ).
Пъвецъ "полтавы" въ свои лицейскіе годы одно время увлекался дочерью этого Кочубея, Виктора Павловича, съ 1799 г. графа, съ 1831 — князя, графиней Натальей Викторовной, которая была двумя годами моложе поэта и жила тогда въ Царскомъ Селъ. "Едва ли не она была первымъпредметомъ любви Пушкина", писалъ одинъ изъ его товарищей. К ней относится стихотвореніе "Измъны", и несомнънно она фигурируетъ въ "Донъ-Жуанскомъ спискъ" Пушкина подъ именемъ "Натальи I"; впослъдствіи она была замужемъ за графомъ А. Г. Строгановымъ, министромъ внутреннихъ дълъ, потом новороссійскимъ генералъ-губернаторомъ. Имя Диканьки и связанныя съ нею преданія могли быть извъстны Пушкину гораздо раньше, чъмъ началось его знакомство съ историческими источниками и вообще съ литературной традиціей, раньше, чъмъ побывалъ онъ на югъ.

Н. Лернеръ.

Герб рода Кочубеев внесен в Часть III Общего гербовника дворянских родов Всероссийской империи, стр. 49 (101)

Текстовая версия страницы

[q]
ГЕРБ РОДА КОЧУБЕЕВ.
В щите имеющем голубое поле изображено красное Сердце,
на котором означены два золотые Креста. Щить увен-
чан обыкновенным Дворянским Шлемом с Дворянскою на
нем Короною, и тремя Строусовыми перьями. Намет на
щите голубой и красной подложенный золотом. Щит
держат с правой стороны Лев, а с левой Воин в
Малороссийской одежде имющий в руках Копье остро-
конечием в верх подъятое. Под щитом Девиз :
ELEVOR UBI CONSUMOR.
Род Кочубеев произходит из полуострова Крымскаго
и почитался в числе знатнейших благородных в Татар-
ском народе, как то доказывается самым названием Бея,
49
[/q]

Текстовая версия страницы

[q]
которое в Области Крымской есть первое после владевшей
там Чингиской фамилии присвояемое только поколениями
от Ширина и Мансура произходящими ; прочия же благо-
родныя поколения имянуются Мурзами. Один из сих
Беев вышед в 16-м столетии в Украйну Малороссийскую
восприял православную Грекороссийскую Восточную веру,
и поселившийся под имянем Андрей Кочубей служил в
чинах войска тамошняго. Сын его Леонтий Андреевичь
Кочубей находился так же в чине знатнаго Товарища
Войсковаго, а по нем и сын его Василий Леонтьевичь
Кочубей служил в разных чинах. В 1687 году блажен-
ныя памяти от царствовавших в то время Государей
Царей Иоанна Алексеевича, Петра Алексеевича и Царевны
Софии Алексеевны пожалован Малороссийским Генеральным
Писарем, и сверьх утверждения родовых его вотчин, за
службу под Азовым и в других походах, також за
труды при следствии о Гетмане Самойловиче награжден
от Их Величеств деревнями, а в 1694 году Генеральным
Судиею. В 1708 году узнав о злоумышлении Гетмана Ма-
зепы на измену Российскому Государству и о сношениях
его с неприятелями России Королем Шведским Карлом
XII. и Польским Станиславом Лещинским, по верности
своей к Государю, не смотря на крайния опасности для
жизни своей, решился открыть таковую измену, и наконец
от Мазепы пострадал смертию. По явном вскоре обна-
ружении измены Мазепы, вдова его Кочубея с сыновьями
удостоилась Монаршаго благоволения и признания к верности
и заслугам умершаго, не только подтверждением Грамотою
Государскою прежних имений, но и пожалованием деревень
вновь и другими милостями. Потомки сего Леонтья Андреевича
Кочубея равным образом служили Российскому Престолу
в знатнееших чинах, и от Государей жалованы были по-
местьями, разными почестьми и знаками Монарших мило-
стей. Все сие доказывается жалованными на поместья грамо-
тами и другими справками.
[/q]

Герб рода графа Кочубея внесен в Часть IV Общего гербовника дворянских родов Всероссийской империи, стр. 13 (29)

Текстовая версия страницы

[q]
ГЕРБ РОДА ГРАФА КОЧУБЕЯ .
Щит, разделенный крестообразно на четыре части,
по средине имеет малый голубки Шиток с двумя золо-
тыми Крестами, означенными на красном Сердце. В верх-
ней части, в золотом поле до половины выходящий чер-
ный двоеглавый Орел Коронованный, держит в носу ла-
вровый Венок и масличную Ветвь, а на груди сего Орла в
пурпуровом поле изображено имя Государ я Императора
ПАВЛА Перваго; в правой части в зеленом поле два
13
[/q]

Текстовая версия страницы

[q]
серебреныя вдоль распростертый Крыла; в левой ча-
сти в зеленом же поле серебреная Пчела , летящая
вверх. В нижней части в черном поле золотое Пламя.
Щит покрыть Графскою короною, на которой поста-
влен Шлем, таковоюж короною увенчанный, с тремя
Строусовыми перьями. Наметь на Щите голубаго и кра-
снаго цвета, подложенный золотом ; по сторонам Щита
поставлены: с правой стороны Лев, имеющий в левой Ла-
пе вверх подъятый Мечь, с двумя по сторонам онаго се-
ребреными Лунами, а с левой Воин в Малороссинской
одежде, держащий левою рукою Хоругвь чернаго цвета, с
изображением на нем между двух золотых Лун золо-
таго же Меча, остроконечием вниз обращеннаго. Под
Щитом надпись: ELEVOR UBI CONSUMOR.
Граф Виктор Павловичь Кочубей произходит, как
показано в жалованных Грамотах и других справках ,
из древней благородной фамилия, которая начало свое во-
сприяла из полуострова Крымскаго и почиталась в числе
знатнейших благородных в Татарском народе, как то
доказывается самым названиием Бея, которое в области
Крымской есть первое после владевшей там Чингиской
фамилии, присвояемое только поколениями от Ширина и
Мансура произходящими, прочия же благородныя поколения
[/q]

Текстовая версия страницы

[q]
имянуются Мурзами. Один из сих Беев, вышед в 16
столетии в Украйну Малороссийскую, восприял правосла-
вную Грекороссийскую Восточную веру, и поселившийся
под имянем Андрея Кочубей, служил в чинах войска
тамошняго. Сын его Леонтий Андреевичь Кочубей, нахо-
дился также в чине знатнаго Товарища Войсковаго; а по
нем и сын его Василий Леонтьевичь Кочубей служил в
разных чинах. В 1687 году блаженныя памяти от Цар-
ствовавших в то время Государей Царей ИОАННА АЛЕК-
СЕЕВИЧА и ПЕТРА АЛЕКСЕЕВИЧА и Царевны СОФИИ
АЛЕКСЕЕВНЫ пожалован Малороссийским Генеральным
Писарем, и сверьх утверждения родовых его вотчин, за
службу под Азовым и других походах також за труды
при следствии о Гетмане Самойловиче награжден от Их ВЕ-
ЛИЧЕСТВ деревнями; в 1694 году Генеральным Судьею; а
в 1708 году, узнав о злоумышлении Гетмана Мазепы на из-
мену Российскому Государству и о сношениях его с не-
приятелями России Королем Шведским Карлом XII и
Польским Станиславом Лещинским, по верности своей
Государю, несмотря на крайния опасности для жизни своей,
решился открыть таковую измену, а наконец от Мазепы
пострадал смертию. По явном в скоре обнаружении из-
мены Мазепы, вдова его Кочубея с сыновьями удостоилась
[/q]

Текстовая версия страницы

[q]
Монаршаго благоволения и признашя к верности и заслу-
ам умершаго, не только подтверждением Грамотою Госу-
дарскою прежних имениий, но и пожаловаиием деревень вновь
и другими милостями. Потомки сего Леонтия Андреевича
Кочубея равным образоме служили Российскому Престолу
в знатнейших чинах и от Государей жалованы были по-
местьями, разными почестьми и знаками Монарших мило-
стей; а 1799 года Апреля 4 дня по указу Государя Импе-
ратора ПАВЛА Перваго, помянутый Виктор Павловичь
Кочубей, за отличное и ревностное служение, пожалован
Графом Всероссийской Империи, распространяя оное до-
стоинство на все потомство его ; и тогож года Июня *
Герб его Графа Кочубея Высочайше утвержден.
[/q]

Герб князя Кочубея внесен в Часть X Общего гербовника дворянских родов Всероссийской империи, стр. 4 (7)

Текстовая версия страницы

[q]
Щит разделен на четыре части, посредине имеет малый золотый
щиток, на коем изображен двуглавый коронованный орел, имеющий
в лапах скиптр и державу, а на груди сего орла в красном малом
щитке вензеловое имя ЕГО ИМПЕРАТОРСКАГО ВЕЛИЧЕСТВА. В пра-
[/q]

Текстовая версия страницы

[q]
вой верхней и левой нижней частях в голубых полях, находится крас-
ное сердце, с двумя на каждом золотыми крестами. В левой верхней
и нижней правой частях в красных полях изображены: в верхней
два золотых креста, шестиугольная звезда и полумесяц, в право ро-
гами обращенный, а в нижней два серебряныя крыла, над коими ввер-
ху золотое пламя, а внизу серебряная вверх летящая пчела, На щи-
те находится Графская корона, на коей поставлены три шлема, из них
средний увенчан Графскою короною, имеющею на поверхности вылетаю-
щаго чернаго коронованнаго двуглаваго орла, у коего на груди в ма-
лом красном щитке вензеловое имя блаженныя п вечно достойныя памя-
ти ГОСУДАРЯ ИМПЕРАТОРА ПАВЛА I-го, а на крайних шлемах на-
ходятся дворянския короны, на коих видны: с правой стороны два ор-
линыя крыла, а с левой рука с саблею. По сторонам щита поставле-
ны с правой стороны лев, держащий в правой лапе булаву, а с левой
воин в Малороссийской одежде, держащий левою рукою хоругв чер-
наго цвета, с изображением на нем между двух золотых лун золо-
таго же меча, остроконечием вниз обращеннаго. Весь щит покрыт
мантиею и шапкою, принадлежащими Княжескому достоинству. Под щи-
том на голубой ленте девиз: „ELEVOR UBI CONSUMOR.“

Описание древняго происхождения Князя Виктора Павловича Кочубея,
изяснено в Высочайше утвержденном гербовнике 3-й части на 49
странице. А 1831 года Декабря в 6 день, за оказанныя Отечеству за-
слуги, Всемилостивейше возведен он с потомством его в Княжеское
Российской Империи достоинство и на оное в 26 день Января 1834 года,
пожалован диплом и герб, с коего копия хранится в Герольдии.
[/q]

генеалогией фамилий Диканьки занимались ?

severinn написал:

[q]
генеалогией фамилий Диканьки занимались ?
[/q]

Диканька, в первую очередь, мне близка тем, что там впервые я нашел упоминания о своих предках…
Благодаря изданиям историка В. О. Мокляка Джерела з історії Полтавського полку (середина XVII - XVIII ст.), опубликовавшем "Компути та ревізії Полтавського полку" я "нашел" козаков и посполитых Сохань в селе Диканька в 1718 году…
Конечно, мне очень интересна генеалогия фамилий Диканьки. Может быть мои предки были среди группы переселенцев в Диканьку с Правобережной Украины… И на примере одной из фамилий можна будет проследить их путь откуда они переселились.
Но пока я не знаю первоисточника информации, что Диканька была заселена выходцами с Правобережной Украины, которые убегали от гнета польской шляхты.

borisovichi написал:

[q]

severinn написал:
[q]
генеалогией фамилий Диканьки занимались ?
[/q]

Диканька, в первую очередь, мне близка тем, что там впервые я нашел упоминания о своих предках…
Благодаря изданиям историка В. О. Мокляка Джерела з історії Полтавського полку (середина XVII - XVIII ст.), опубликовавшем "Компути та ревізії Полтавського полку" я "нашел" козаков и посполитых Сохань в селе Диканька в 1718 году…
Конечно, мне очень интересна генеалогия фамилий Диканьки. Может быть мои предки были среди группы переселенцев в Диканьку с Правобережной Украины… И на примере одной из фамилий можна будет проследить их путь откуда они переселились.
Но пока я не знаю первоисточника информации, что Диканька была заселена выходцами с Правобережной Украины, которые убегали от гнета польской шляхты.
[/q]

а исповедные ведомости по жителям Диканьки в архиве смотрели ?

severinn написал:

[q]
а исповедные ведомости по жителям Диканьки в архиве смотрели ?
[/q]

Мой предок Карп Федоров Сохань (подданый Кочубеев) между 1764-1767 гг. переселился вместе со своим семейством из с.Диканька Полтавского полку в слободу Пещаную оногож полка (владения С.В. Кочубея).
В Исповедной ведомости с. Надежда, слободки Пещаной церкви Святых мучениц Веры, Надежды и Любви
есть запись о семействе Карпа Соханя.

В Исповедных росписях Полтавской протопопии за 1754 год (ЦГИАК, Ф. 990, оп. 2, д. 15) я так понял, что села Диканьки нет

Исповедальные росписи Полтавской протопопии за 1771 и 1775 года по селу Диканька тоже не смотрел, но очень хотелось бы

так как думаю что в Диканьке остались родственники Карпа…

А правда что в Центре Семейной Истории можна получить доступ к ихним ресурсам, в частности к микрофильмам (сканам) Исповедных ведомостей?

пгт. Диканька, райцентр, Полтавська обл.