https://forum.vgd.ru/320/91929/ ru https://forum.vgd.ru/320/91929/p5190993.htm#pp5190993 https://forum.vgd.ru/320/91929/p5190993.htm#pp5190993 Здравствуйте, наши Слепчич в 1767 г. жили в сл.Лимане. Ничего о их жизни раньше пока не нашла. Генетическое совпадение показало большое совпадение с венграми, сербами. Много совпаденцев по фамилии Хорват. Подскажите, есть ли списки сербов живущих и служащих в первой половине 18 века в Торе. mursik- Sun, 09 Feb 2025 18:53:50 +0300 https://forum.vgd.ru/320/91929/p2704738.htm#pp2704738 https://forum.vgd.ru/320/91929/p2704738.htm#pp2704738 <font color="blue">В.І. Мільчев <br>СЕРБСЬКІ ГРАНИЧАРИ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ У 1709 - 1734 РОКАХ ЯК АЛЬТЕРНАТИВА ЗАПОРОЗЬКОМУ КОЗАЦТВУ</font><br><br>Ведучи розмову про зв’язки сербського народу з Російською державою впродовж XVIII ст., ми<br>не повинні забувати, що реально ці стосунки були стосунками сербсько-українськими, оскільки<br>переважна більшість сербських переселенців до російської держави осідала саме на Україні, сербське<br>духівництво контактувало переважно з київськими монастирями... Тобто взаємини ці лежали<br>немовби у потрійному вимірі: на рівні державному ми можемо розглядати їх як стосунки сербсько-<br>російські, на рівні побутовому, реальному – як, головним чином, сербсько-українські. Сербсько-<br>українські взаємини мали сталу та давню традицію. Особливою активізацією вони відзначилися<br>протягом XVII – XVIII століть [1.-С.67-86]. Якщо ж казати про стале та масове оселення сербів у<br>південних регіонах тогочасної України, за ініціативою та сприянням російського уряду, то ми<br>можемо віднести його до років життя та діяльності Петра І. Відзначимо, що впродовж всього<br>правління цього монарха російська держава опікувалася інтересами сербів як в Османській, так і в<br>Австрійській імперіях. Одним із пріоритетних питань “сербського” напрямку в російській дипломатії<br>була підтримка зв’язків із православним населенням Банату, Бачки, Славонії, Срему та Трансильванії<br>та захист його інтересів перед урядом Відню [2.-Арк.1-4]. Наявність у згаданих регіонах великої<br>кількості змілітаризованої людності – граничар – окреслила й притаманну всьому XVIII ст.<br>тенденцію до вступу значних мас сербів-військовослужбовців на російську службу.<br>Зокрема, вважаючи за корисне завести легку кінноту, цар Петро наказом від 20 квітня 1707 р.<br>доручив офіцерові на ім’я Апостол Кічич набрати 300 чоловік до гусарської команди, при 8 офіцерах<br>із сербів і волохів. Люди ці увійшли до так званої “Волоської хоругви” [3.-С.547]. Незважаючи на<br>свою назву – “Волоська”, ця гусарська команда не була суто моноетнічним формуванням і включала<br>до своїх лав і представників інших балканських етносів, зокрема сербів, про що свідчить хоч би ім’я<br>та прізвище її полкового командира. Протягом 1708 р. до цієї військової команди заступила значна<br>кількість військовослужбовців-сербів. Велися переговори про приїзд до російської держави нових<br>груп сербів з Австрії та з Чорногорії [4.-Арк.1-3]. Створення подібних легкокінних загонів швидко<br>стало необхідним для Росії як повітря.<br>Ситуація в південноукраїнському регіоні починаючи з 1709 р. була надзвичайно складною:<br>антиросійський виступ запорожців під проводом Костя Гордієнка та їхній подальший перехід під<br>протекцію Туреччини поставили російське командування перед неприємним, але болюче реальним<br>фактом – відсутністю на південних кордонах України сили, за допомогою якої можна було б<br>забезпечити збереження державних інтересів у регіоні. За планами Петра І такою силою мало стати<br>православне, насамперед сербське, населення Балканського півострова.<br>Під час російсько-турецької війни 1710–1711 рр., більш відомої в історіографії під назвою<br>Прутського походу, Петро І розіслав на Балкани емісарів із закликами піднести повстання проти<br>турків і заступати на російську службу [5.-С.47]. Число гусар збільшилося та налічувало у 1711 р. 6<br>полків і 3 хоругви. Після невдалої Прутської кампанії їх було частково розпущено, а офіцерів і<br>рядових оселено на Україні, на території слобідських козацьких полків [6.-Арк.5].<br>У складі російського війська залишилося лише 3 п’ятисотенні гусарські команди, які було<br>використано у війні зі Швецією та розформовано в 1721 р. [3.-С.548-549].<br>Серед офіцерів цих хоругв у 1715 р. вперше згадано людину, якій судилося стати першим<br>командиром та організатором Сербського гусарського полку – капітана Івана Албанеза: разом з<br>іншими сербськими офіцерами його на початку 1715 р. було відряджено до Новгорода, ближче до<br>театру бойових дій, до місць дислокації гусарських команд [7.-Арк.65].<br>Нейштадтський мирний договір, який вивів Росію в розряд держав загальноєвропейської<br>значущості, з другого боку, надав Петру можливість повернутися до активнішого розв’язання<br>проблеми виходу до південних морів, що настільки яскраво проявилося в Перському поході 1722 р.<br>Терміново було потрібно нарощувати кількість військовосухопутних сил у південному регіоні. Ідею<br>створення легкокінних гусарських полків було реанімовано: 7 січня 1723 р. було опубліковано<br>іменний наказ, оголошений президентом Військової колегії князем Олександром Меншиковим – “О<br>наборе из однодворцев, вместо ландмилиции, гусар и сформировании из них полков” [8.-С.2]. За цим<br>наказом однодворчеське населення центральних районів Росії мало переселятися на південь – до<br>Бахмутської провінції [9.-С.75]. Полковниками, ротмістрами й унтер-офіцерами до них призначалися<br>ті серби, які раніше служили в гусарських хоругвах і були тямущими у військовій справі.<br>Організаційного оформлення полку однак не відбулося – він проіснував лише на папері, не зважаючи<br>на те, що однодворці почали переселятись у басейн Лугані та Бахмуту.<br>Увагу Петра І того часу відволік інший, більш життєздатний та ефективний проект,<br>викликаний такими обставинами.<br>На середину правління Карла VI Габсбурга (1711–1740 рр.) припало й загострення релігійної<br>проблеми. Пожаревацька мирна угода (1719 р.) за рахунок територіальних надбань на Балканах<br>призвела до збільшення кількості православних підданців імперії. Римська курія відразу ж звернула<br>увагу австрійського й угорського католицького духівництва на необхідність привести його хоч би під<br>формальний патронат Ватікану. Простіше кажучи, мова йшла про запровадження унії та утворення<br>таких церковних структур, у яких би при збереженні “східного” обряду вищою інстанцією вважався<br>папа. Склалася ситуація, подібна до тієї, яка мала місце на Україні після укладання Брестської унії<br>(1596 р.). Український народ відповів серією невщухаючих козацьких воєн. Посилилася напруга й у<br>граничарському середовищі. За таких обставин частина граничарського офіцерства знову звернула<br>погляд у бік єдиної на той час православної слов’янської держави – Російської імперії. Імідж її серед<br>сербських граничар того часу був надзвичайно позитивним.<br>Військові успіхи Петра І мали широкий резонанс і приваблювали кадри військовослужбовців,<br>що бажали швидко просунутися по службі. Та й різноманітні привілеї та високі чини, які надавалися<br>Петром І іноземним військовим, були дуже суттєвим стимулом.<br>Весь цей комплекс чинників призвів до того, що до Російської імперії чергового разу було<br>спрямовано сербський переселенський рух, причому рух цей прямував з території Військової Границі<br>Австрійської імперії. Серед головних ініціаторів переселення був уже відомий нам І. Албанез.<br>Очевидно, після 1721 р., або й раніше, він виїхав з Росії та заступив до австрійської служби, оскільки<br>в 1723 р. він з’являється на обрії в іпостасі майора австрійського війська. Відомо також, що він того<br>часу був протеже відомого в історії Росії дипломата графа Сави Владиславича (Рагузького), який<br>особисто опікувався долею Албанеза та фінансово сприяв виїзду його до Російської імперії [10.- Арк.83].<br>25 жовтня 1723 р. Колегією закордонних справ було одержано пропозицію І. Албанеза щодо<br>набору на російську службу гусарських полків із сербських граничар. У цьому донесенні ми маємо<br>ретельно обміркований план щодо вербування, формування й оселення на українських кордонах<br>сербських граничар “с фамилиями, сиречь з женами и детьми”. Згідно з четвертим параграфом<br>донесення, формування полків планувалося вести в Києві під наглядом київського губернатора,<br>спеціально призначеними офіцерами. І лише тоді, “когда полк соберетца, в тое время да будет ему<br>определена служба, где Ея Величество повелит” [11.-С.66].<br>Албанез пропонував не вдовольнятися очікуванням переселенців на місцях, а “дать мне ж три<br>пасуся по обикновению оставля имя на бело, которые имею служить для отпуску моих посыльщиков<br>в Польшу, в Сербскую и Самоградские землю или куды путь надлежать будет” (параграф 9) [11.-<br>С.66]. Уже 31 жовтня 1723 р., як наслідок цієї пропозиції, з’явився універсал Петра І із закликом до<br>сербів вступати до гусарських полків на Україні, яким гарантувалося одержання різноманітних пільг<br>і привілеїв “по их рангам и службам, как они оное получали от Его Величества цесаря римского в<br>прошедшие войны без всякой разности” [12.-Арк.1] (див. Додаток № 1). Завідувати комісією<br>доручалося Албанезу. Отримавши паспорти та 1200 крб. підйомних, майор Албанез з офіцерами<br>виїхав за кордон вербувати гусарів.<br>Оселення австрійських військовослужбовців із самого початку планувалося на Україні, на<br>чому наполягав і сам І. Албанез. Як імовірне місце розташування майбутнього полку вказується<br>територія Прилуцького та Київського козацьких полків [11.-С.67]. Обов’язок підтримувати зв’язок із<br>Албанезом і корегувати діяльність його комісії покладався на київського генерал-губернатора, князя<br>Івана Трубецького. Перебування Албанеза у граничарських землях відноситься до зими-весни 1724 р.<br>Саме того часу відбувалося знайомство граничар із текстом універсалу.<br>Відкритої агітації, як нам бачиться, не було: переманювання військових дійсної служби не<br>могло бути схвалено австрійським начальством. Але ж не було нестатку й у “скорочених” та<br>апшитованих австрійським урядом військовослужбовцях. Комісія йшла успішно. У своєму листі до<br>київського генерал-губернатора Трубецького від 5 травня 1724 р. з Банату Албанез писав, що роздав<br>подорожні листи (паспорти) десяти штаб- та обер-офіцерам, в тому числі одному полковнику [13.-<br>Арк.3зв.] (див. Додаток № 2). Привертає увагу факт існування добре налагодженого кур’єрського<br>зв’язку: повідомлення з Банату до Києва йшли тиждень. Очевидно, комісія ця в очах російського<br>керівництва була справою надзвичайно важливою.<br>Перші переселенці прибули до Києва 11 червня 1724 р. Серед них був сам Албанез, а з ним 2<br>капітана, 2 вахмістри та 14 рядових. Про це Трубецький доповідав президенту Колегії закордонних<br>справ Петру Толстому [13.-Арк.7]. Відання справами, пов’язаними з переселенням граничар до<br>Російської імперії, входило до компетенції саме цієї установи. Ще за кілька тижнів до їхнього<br>прибуття (23 травня) імператором особисто було регламентовано порядок одержання граничарами<br>військових російських чинів і відповідної платні за службу.<br>Що ж до оселення родин військовослужбовців, то наказувалось “дабы их селение было ближе<br>к великоросcийским городам” [13.-Арк.4-4зв.]. Для цього підходила територія Слобідських козацьких<br>полків. Уже у червні-липні 1724 р. було розіслано посильних до їхніх сотень для вибору місць під<br>оселення граничар [13.-Арк.8].<br>Тим часом еміграція тривала. Аби не нервувати надмірно, австрійський уряд, граничари та їхні<br>родини рухались невеликими групами, щонайбільше 20-30 осіб. Такі переселенські команди<br>прибували до Києва мало не щодня: 13 жовтня 1724 р. прибула група з 7 рядових гусарів – колишніх<br>мешканців м. Сегєдіна. На чолі групи зазвичай стояв один із військових, як правило, той, хто мав<br>найбільший авторитет серед своїх товаришів. У даному разі – Тодор Сегдієв (Сегєдинець) [14.- Арк.79].<br>Менш ніж за півроку (червень-жовтень) 1724 р. у Києві було сконцентровано чималу кількість<br>граничарської людності. Станом на 1 листопада 1724 р. – 135 військовослужбовців, а саме: 10 обер-<br>офіцерів – 3 капітани, 3 поручики та 3 прапорщики; 6 унтер-офіцерів – 3 вахмістри, 2 капрали й 1<br>ротний писар; 119 рядових [14.-Арк.81]. Враховуючи, що за деякими (хоча й не всіма) з них, стояли<br>жінки та діти, яких, проте, окремо ніхто не фіксував, реальна кількість осіб спільної статі, які виїхали<br>з Австрійської імперії, мала бути близькою 0,5 тисячі.<br>Про подальшу динаміку та характер еміграції граничар красномовно свідчать рапорти генерал-<br>губернатора Трубецького до Колегії закордонних справ, які мали надсилатися щонайменше раз на<br>місяць. Згідно з рапортом від 27 грудня 1724 р., особовий склад команди Албанеза збільшився за<br>рахунок збільшення кількості рядових гусар до 177 службовців [11.-С.71].<br>Утворений 1724 р. Сербський гусарський полк був поліетнічним формуванням, у якому серби<br>не становили абсолютної більшості. Багато також було волохів, греків, болгар, македонців, угорців та<br>арнаутів. У цьому відношенні полк немовби віддзеркалював багатонаціональну специфіку Банату,<br>Срему, Славонії та інших регіонів, звідки переселялися граничари (див. Додатки № 3-6).<br>Протягом 1725 р. гусарський полк входив до складу Київського гарнізону, але служби не ніс,<br>оскільки перебував у процесі організаційного оформлення. Полковим командиром, як і раніше, був<br>майор Албанез. Як можна побачити з офіційних документів, протягом року нові групи переселенців<br>прибували до Києва майже щотижня і значно поповнили особовий склад полку [15.-Арк.6,10].<br>У грудні 1725 р. у складі полку було 4 роти. Організаційна структура роти гусар була такою.<br>На чолі роти стояв капітан. При ньому ж мали знаходитись поручник і прапорщик, вахмістр та<br>ротний квартермістр, а також 5 капралів. Тобто із загальної кількості 100 службовців 10 припадало на<br>обер- та унтер-офіцерів.<br>Перша та друга роти були комплектні – 102 та 100 військовослужбовців. Командиром 1-ї роти<br>був капітан Іван (Живан) Стоянов. Серед обер-офіцерів цих двох рот згадується поручик Стефан<br>Віткович, прапорщики Боже Райнов та Нєдєлко Стоянов [16.-Арк.1зв.]. 3-я рота; яка, до речі,<br>залишалася некомплектною рядовими – 72 гусари. Її командиром був капітан Георгій Марков [16.-<br>Арк.4]. 4-а рота перебувала на самому початку оформлення – капітан, поручник, вахмістр і 8 рядових<br>[16.-Арк.4-4зв.]. Усього в полку – 295 військовослужбовців.<br>Подальша комплектація відбувалася у бік оформлення вже існуючих і започаткування нових<br>рот. За неповний місяць кількість рядових збільшилася на 20 чоловік [16.-Арк.5,9,12зв.]. У березні<br>1726 р. у Сербському полку вже було 12 обер-офіцерів; 22 – унтер- та 307 рядових [17.-Арк.15-15зв.].<br>За два роки існування та діяльності комісії, дорученої майору Албанезу (1724-1725 рр.),<br>“критична маса” граничар сягнула тієї межі, за якою розпочиналося хоча й невелике, але цілком<br>боєздатне з’єднання. Очевидно, виходячи саме із цих міркувань, Сенатським наказом від 24 січня<br>1726 р. гусарський полк було передано з компетенції Колегії закордонних справ до відання<br>Військової колегії [8.-С.563].<br>Паралельно відзначимо, що починаючи з кінця 1726 р. еміграція колишніх австрійських<br>військових, уповільнюється. Причиною цього став підписаний 6 серпня 1726 р. російським міністром<br>у Відні Ланчинським договір між імперіями Романових і Габсбургів. За одним з пунктів договору,<br>держави зобов’язувались не надавати притулку та допомоги підданцям-бунтівникам, а довідавшись<br>про будь-які ворожі плани таких осіб, доносить про них та сприяти їх знищенню [18.-С.29-30].<br>Переселенці-граничари не те щоб були стопроцентними зрадниками та бунтівниками (спротив їх<br>носив скоріш пасивний характер), але, аби не виглядати невдячними в очах нових друзів,<br>дипломатичне та військове відомство Російської імперії тимчасово припинили проросійську агітацію<br>серед сербів і скоротили обсяги видачі виїзних документів через амбасадора у Відні та емісарів у<br>граничарських полках Військової Границі. Таким чином, інтереси православного населення<br>Австрійської імперії були тимчасово принесені в жертву високій політиці.<br>Російське військове командування, мабуть, усвідомлювало, що за таких умов<br>доукомплектувати полк за рахунок граничар буде неможливо. Почалися роздуми та міркування.<br>Військова колегія пропонувала розписати гусар по Слобідських козацьких полках, але офіцери-серби<br>вблагали, аби, навпаки, гусарський полк доповнили слобожанами. Аби не ображати переселенців “по<br>их иностранству”, так і зробили – прислали до Сербського гусарського полку 200 слобідських<br>козаків. Не всі вони були українцями. Після Прутської акції (1711 р.) на території Слобідської<br>України оселилося чимало сербів, які заступили на російську службу. Довідавшись про набір<br>сербської військової команди, який вівся у Києві, вони також побажали вписатись до неї [11.-С.72].<br>Некомплектність полку (насамперед рядового складу) вносила певний дискомфорт у життя<br>його військовослужбовців. У першу чергу це позначилось на виплаті грошового жалування. Згідно з<br>грамотою Катерини І від 2 лютого 1726 р., надісланої до Київської губернської канцелярії, кошти на<br>утримання гусар Сербського полку мали бути виділені з доходів Малоросійської колегії [13.-Арк.11-<br>11зв.]. Кожен із прибулих незалежно від рангу отримував 5 російських карбованців підйомних<br>грошей [19.-С.251]. Оскільки ж полк не ніс польової служби, а лише формувався, до того ж офіцерів<br>був занадто багато, то жалування всім чинам було знижено на ранг. Тобто майор отримував<br>майорське звання, але гроші йому сплачувались за капітанським чином; капітанам – за поручицьким і так далі.<br>Рядові гусари залишились єдиною категорією військовослужбовців, платню якій знижено не<br>було. Хоча така знижка і планувалася. За штатами гусарського полку на початок 1726 р. “жолнери”<br>(як величають рядових гусар офіційні документи того часу) мали отримувати 1 карбованець на<br>місяць, а відтак і капрали та ротні писарі, яким жалування давалось на ранг нижче. На рік це мало<br>скласти 12 карбованців (24 флорини). Проти 36 флоринів, які отримували рядові граничари від<br>Габсбургів [17.-Арк.13]. Однак російське військове командування швидко спохватилося, правильно<br>розсудивши, що такий непопулярний захід стане на перешкоді вступу на російську службу<br>військовослужбовців саме нижчої ланки, яких не вистачало, і вже влітку 1726 р. згаданим категоріям<br>залишили жалування на рівні австрійського – 1,5 карбованця на місяць (3 флорина) [19.-С.252].<br>Раціони та порціони, які в Австрії отримували натурою, у Росії сплачувались грішми. При<br>цьому австрійські норми знову ж таки виявились вищими за російські (останні регламентувалися<br>“Генеральною табелю” для військовосухопутних сил 1720 р.). Наприклад: сіна для коней в Австрії –<br>4 вози на місяць, у Росії – 2; теж саме і дров [19.-С.258]. Для кращого орієнтування у питаннях<br>фінансового забезпечення військових гусарського полку, наведемо ціни на деякі зі складових<br>раціонів, які були зафіксовані у другій половині 1720-х рр. в українському м. Переяславі: овес – 20<br>копійок за чверть; сіно – 20 копійок за віз; дрова – 10 копійок за віз. Мундири, амуніцію, зброю та<br>коней гусари мали купувати самі [19.-С.261].<br>Твердження про те, що в Російській імперії створювались виключно сприятливі, мало не<br>курортні, умови для оселених на Україні сербів, як бачимо, не відповідають дійсності.<br>Залишалося невирішеним питання про оселення родин, так званих “фамілій” військових. І за<br>рішенням уряду, і за сподіваннями переселенців, то мала бути Україна. Але де, у якому місці?<br>Російські офіцери-геодезісти нишпорили землями слобідських та українських полків, але<br>остаточного варіанту обрано ще не було: так 23 травня 1727 р. з Державної військової колегії було<br>надіслано наказ до начальства Білгородської губернії, яким вимагалося підшукати землі для<br>Сербського гусарського полку. Літо пройшло у пошуках, але 22 грудня того ж року місцева влада<br>доносила президенту колегії князю Михайлу Голіцину про відсутність необхідного фонду земель<br>[20.-Арк.442]. Навесні 1728 р. пошуки розпочались знову – 15 квітня 1728 р. командир Української<br>армії Іоган Бернгард фон Вейсбах ознайомив старшину Полтавського полку з тотожнім за змістом<br>розпорядженням вищого військового відомства імперії: підготувати землі за Ворсклою та Орілью для<br>розташування граничар. Аби відкараскатися від можливих квартирантів, керівництво козацького<br>полку негайно рапортувало про неможливість селити сербів на тих землях, оскільки через це<br>місцевим мешканцям будуть чинитись утиски [20.-Арк.338-338зв.]. Зрозумівши, що начальство<br>козацьких полків просто намагається позбавитись зайвого “головного болю” у вигляді небажаних<br>гостей, Вейсбах сам стає до справи, і вже 4 червня 1728 р. начебто визначається з остаточним місцем<br>оселення: 1-е – у Полтавському полку, місцевість Висока Діброва на гирлі р. Берестовенка при<br>впадінні її у Берестову; 2-е – в Ізюмському полку, при впадінні рр. Камишенки та Сиренки у<br>Сіверський Донець [20.-Арк.443-443зв.]. Переведення всього складу полку в ці місця, проте, не<br>відбулося – вони були необжиті, і селити там людей на зимівлю було б безглуздям. Натомість з Києва<br>гусарську команду виводять і розміщують на вінтер-квартири у сотенному містечку Прилуцького<br>козацького полку – Варві. Невідомо з яких саме міркувань російського командування, але там він<br>пробув весь 1729 р. [21.-Арк.3зв.; 22.-Арк.1зв.,13]. Очевидно, запропоновані Вейсбахом місця не<br>відповідали якимсь із вимог, тому що протягом всього 1729 р. пошуки тривали.<br>Остаточне рішення прийняв президент Військової колегії М. Голіцин. За його визначенням,<br>полк для найкращого виконання службових функцій – охорони кордону – мав бути оселений<br>неподалік від турецьких володінь, на південь від Української лінії, у Бахмутській провінції, при<br>містечку Тор, де була й невеличка фортеця [19.-С.253]. Від того часу на довгі роки Тор мав стати<br>місцем перебування (постійного) гусарських родин і власне польового Сербського гусарського полку<br>(у мирний час).<br>Тим часом у структурі полку відбулися не стільки кількісні, скільки якісні зміни. Простежити<br>їх дають нам змогу списки чинів на отримання жалування за вересень-грудень 1728 р., складені на<br>початку 1729 р. Станом на 1 січня того ж року загальна кількість військовослужбовців складала 316<br>осіб , що було навіть нижче показників 1726 р. – 341 гусар. При цьому рядових було 279 чоловік.<br>Решту складали обер- та унтер-офіцери. З ними все було гаразд – існуючі 4 роти були цілковито<br>укомплектовані керівними кадрами. З рядовими ж, навпаки – замість необхідних 90, на кожну роту<br>припадало: 59 (1-а рота), 64 (2-а), 72 (3-а) та 84 (4-а). Зрозуміло, що скорочення торкнулось саме<br>рядового складу [23.-Арк.2зв.-7]. Очевидно, невдоволення малим, у порівнянні з цісарським,<br>забезпеченням активізувало рееміграцію деякої частини гусар. Це підтверджується і шляхом<br>співставлення прізвищ особового складу – чимало сербів-рядових вибуло, а на їхні місця заступили<br>зовсім інші [23.-Арк.3зв.,5-5зв.,6-6зв.].<br>Тривало й переселення граничар з Австрії. У червні 1729 р. в Києві з’явилися “цесарской<br>нации Степан Павлов, ... с товарищи” [22.-Арк.12зв.]. Хоча граничар приїздило вже не настільки<br>багато, як у 1724–1725 рр. Більшість згадуваних переселенців без вагань приймалися на російську<br>службу та зараховувались рядовими в 5-у та 6-у роти полку, чиє організаційне оформлення тривало<br>протягом всього 1729 р. Складніше доводилось офіцерам. Наприклад, коли з травня того ж року у<br>Варву до Івана Албанеза прибув граничарський капітан Ілія Міркович (Маркович) з двома гусарами –<br>Волчею Стоєвим та Стояном Савичем, то рядових вписали відразу [22.-Арк.1]. Капітану ж було<br>запропоновано заступити на вакансію без жалування, видача якого передбачалась можливою не<br>раніше за повну комплектацію 6-ї роти, якщо ж він не погоджувався на подібні умови, то й їхав би<br>собі куди йому заманеться [22.-Арк.12]. Чекати йому довелось би довго – весь склад цієї роти у<br>червні 1729 р. нараховував 12 чоловік [24.-Арк.7]. Усього ж на той час військовослужбовців у<br>Сербському полку налічувалося 347 [25.-Арк.7зв.].<br>Російське командування воліло якнайшвидше завершити організацію гусарського полку.<br>Очевидно, саме з цією метою у Варву були відряджені російські офіцери як комісари-спостерігачі. До<br>травня 1729 р. на цій посаді перебував капітан Єнцин (Янсен?) [22.-Арк.1зв.]. З червня 1729 по<br>1730 рр. – капітан Петро Володимерів [21.-Арк.4].<br>Прискорення комплектації полку мало і безперечно позитивний бік для всього його складу:<br>починаючи з 1728 р. жалування почали видавати відповідно до чину (зняли пониження на ранг) [26.-<br>С.253]. Був і інший, менш приємний, оберт медалі: за планами Правлячого Сенату полк готувався до<br>включення у так званий Низовий корпус.<br>За Петербурзьким трактатом, укладеним 12 вересня 1723 р. російськими міністрами та<br>уповноваженим послом перського шаха Тахмасіба – Ісмаіл-Беком, шах Ірана, за надання йому<br>військової допомоги у боротьбі проти Туреччини поступався на користь Росії провінціями на<br>західному та південному узбережжі Каспійського моря (Гілян, Мазандеран та Астрабад, з містами<br>Дербент та Баку) [8.-С.110-112]. У 1729 р. до них приєдналась і Ширванська область. Російські<br>війська, що знаходились в цих провінціях, складали Низовий (Перський) корпус, склад якого<br>регулярно оновлювався. У 1724 р. у корпусі нараховувалось 3500 чоловік.<br>Сенатським наказом від 14 серпня 1730 р. гусарський полк, доповнений 200-ми слобідськими<br>козаками, у кількості 459 службовців, передавався під керівництво генерала Лєвашова, командира<br>корпуса [11.-С.76-77]. На початку вересня 1730 р. полк виступив у похід. Уже на шляху до першого<br>збірного пункту російських військ з полку втекло 179 чоловік. Зиму 1730–1731 рр. полк провів на<br>вінтер-квартирах у Царицині, продовживши рух 6 травня 1731 р. [11.-С.89].<br>Відомості про перебування полку у перських провінціях є вкрай неповними через брак<br>документальної бази. Зазначимо, що умови для служби у корпусі були вкрай несприятливі –<br>субтропічний клімат спричиняв появу різноманітних епідемій; харчування часто складалося з одного<br>хліба; жалування військовим корпусу затримували, бувало, й на 11 місяців; медичного<br>обслуговування, вважай, що не було – на весь корпус не припадало й 10 лікарів при майже повній<br>відсутності медикаментів [18.-С.15]. Вищеперелічені негаразди скорочували особовий склад не гірше<br>за сутички із загонами місцевих протурецьки настроєних феодалів, у яких, однак, нестатку не<br>відчувалось. За півтора роки (1731-1732 рр.), полк втратив третину військових. Близько сотні<br>сербських гусар лягло кістьми на берегах Каспію. Не повернувся з цього походу і його командир –<br>І. Албанез. Його місце заступив І. Стоянов, отримавши, на той час, чин майора.<br>Перебуванням у Персії всі вже були ситі по горло. Майор Стоянов прийняв рішення просити<br>російське командування про повернення полку на Україну. Політична ситуація на<br>південноукраїнському кордоні сприяла реалізації цього плану – восени 1731 р. намітилась<br>конфронтація з Туреччиною. Ще 25 серпня генерал-аншеф граф фон Вейсбах, командир Української<br>армії, надіслав до Москви з Полтави донесення про те, що кримський хан на чолі татарських і<br>ногайських орд готується до виступу в похід. Вейсбах наказав регулярним військам негайно<br>виступити до кордону та писав гетьману Данилу Апостолу, аби той негайно мобілізував козаків [18.-<br>С.280]. Відомості про таку напруженість у відносинах Росії та Туреччини стали відомими<br>І. Стоянову, і він, користуючись моментом, зв’язується з Вейсбахом. У своєму листі він представляв,<br>що оскільки у балканських країнах пройшла чутка про приєднання Сербського полку до Низового<br>корпусу, то це відсахнуло потенційних військовослужбовців від виїзду до Російської імперії. Того ж<br>часу, як відомо, людина, яка бажає зробити кар’єру в армії, завжди пробирається до кордонів тієї<br>країни, у якій очікується війна. Тож, якби Сербський полк влітку 1732 р. перебував на Україні, то<br>мешканці Сербії та інших країн, а також і ті, хто “были с ним в цесарской службе”, тобто, все ті ж<br>самі граничари, вступали б до його лав, і за півроку набралось би їх кількасот чоловік [27.-С.196-<br>197]. Вейсбах рапортував до Військової колегії про таку пропозицію Стоянова. Вищим генералітетом<br>цей план було сприйнято схвально, та, у свою чергу, зроблено “представление” Сенату та імператриці.<br>Маховик державної машини набрав обертів. 27 травня 1732 р. на доповіді Військової колегії<br>було підписано наказ про відозву гусар з Низового корпусу [11.-С.90]. Основний склад полку було<br>відправлено на Україну в серпні 1732 р. Наказом командира корпуса Михайла Лєвашова всі місцеві<br>органи влади зобов’язувались всіляко сприяти просуванню гусар, забезпечувати їх без зволікання<br>харчами, фуражем і підводами [11.-С.89].<br>Вже восени 1732 р. його повернення очікували на Україні. Колегія закордонних справ 17<br>жовтня надіслала гетьманові Данилу Апостолу грамоту, якою пропонувалося гетьману<br>“вишеупомянутим сербом по возвращении их из Низового корпуса жалованье и рации, и порции<br>велеть выдать по прежним их окладом из Малоросийских доходам” [11.-С.89]. Контроль за<br>поверненням гусарів було покладено на київського генерал-губернатора (на той час І.-Б. фон<br>Вейсбах), подальша діяльність якого протягом кількох наступних років була спрямована на<br>посилення обороноспроможності регіону. Оселення полку планувалося Вейсбахом в контексті<br>будівництва Української лінії, автором проекту якої він і був [28.-С.223]. Між канцелярією<br>київського губернатора та Військовою колегією зав’язалося жваве листування з приводу місця<br>оселення. Остаточне рішення залишила за собою Колегія. За її планом “серби” повинні були<br>оселятись все при тому ж містечку Тор (поблизу Бахмута). Таке рішення закріпив наказ Військової<br>колегії від 26 січня 1733 р. [11.-С.90]. Тобто на тих самих місцях, які було ухвалено ще наприкінці<br>1720-х рр. Чисельність гусарського полку в 1733 р. була вкрай незначною: 14 офіцерів і 183 нижніх<br>чинів [26.-С.83]. Скорочення кількісного складу полку майже вдвічі примусило уряд вжити заходів<br>щодо відновлення його боєздатності. Зупинилися на кандидатурі козаків українських полків, яких<br>планувалося завербувати на службу до 200 осіб. Для цього до козацьких селищ відряджався офіцер-<br>вербівник Сербського полку [27.-С.197]. Вербування козаків було вимушеним кроком. Це визначали<br>й представники вищого генералітету Російської імперії. Саме через необхідність збереження за<br>можливістю балканського характеру полку наказами Ганни Іоаннівни від 12 березня та 3 вересня<br>1733 р. передбачалось конскріптування балканських християн [27.-С.196-199]. Окремо<br>наголошувалось на тому, що не слід буквально розуміти заклик до виїзду “сербского народу”,<br>оскільки “в службе гусарской у Его Величества цесаря римского разных народов люди принимаются,<br>весьма к службе гусарской храбры и искусны” [27.-С.197].<br>Проте реального покращення життя не відбулося. Полк практично не був оселений на<br>відведених йому землях, незважаючи на чисельні “битье челом” його командира Стоянова [11.-С.93].<br>“Фамилиям” полку доводилось мешкати на правах підсусідків в українських і слобідських полках<br>(якомога ближче до місць дислокації власне військової команди Стоянова). Це сталося, головним<br>чином, через те, що полк протягом кількох років знаходився у діючій армії.<br>Службовці полку не встигли оговтатись після перебування в Персії, коли Європу охопила<br>політична лихоманка: 1 лютого 1733 р. помер польський король Август ІІ Фредерік. Звістка про цю<br>подію пролунала як заклик до війни – Росія готувалась взяти найактивнішу участь у розподілі<br>“польської спадщини”. Замість креатури польських магнатів – Станіслава Ліщинського, Росія спільно<br>з Австрією воліла бачити корону на голові саксонського курфюрста Августа. Аби додати сильні<br>аргументи до свого побажання, на спільному засіданні міністрів і генералітету, під головуванням<br>імператриці, яке відбулося 22 лютого 1733 р., вирішено було висунути до польського кордону 20<br>тисяч російського війська під командуванням фельдмаршала Петра Лассі. Військо складалося з 18<br>піхотних і 10 кінних полків регулярної армії. На підкріплення їм додавалося 15 тисяч іррегулярного<br>війська, головним чином козаків (донських, слобідських, українських) і калмиків, а також “гусар<br>украинских сколько есть” – тобто весь особовий склад Сербського гусарського полку [18.-С.345].<br>Подальша ескалація напруженості у польських справах призвела до безпосереднього втручання<br>Російської імперії. 31 липня 1734 р. корпус Лассі перетнув російсько-польський кордон.<br>Аннали офіційної російської історії не приховують жодних повідомлень про участь службовців<br>Сербського гусарського полку в польській кампанії 1733–1734 рр. Можливо так сталося через<br>порівняну малочисельність цього військового формування, що додавало йому певної<br>“другосортності” в очах дослідників. Однак в очах російського командування особовий склад полку,<br>попри свої невеликі розміри, залишився на висоті. Про це ми дізнаємося з апшитів сербських гусар:<br>рядові Михайло Константінов і Михайло Стєфанович (службу у полку розпочали у 1723 та 1724 рр.)<br>разом з іншими чинами брали участь в облозі Данціга (Ґданська) російськими військами під<br>командуванням фельдмаршала Бурхарда-Христофора фон Мініха, яка відбувалася протягом першої<br>половини 1734 р. (місто взяли 28 червня), і за це неодноразово були відзначені начальством [29.- Арк.106,112].<br>Сподівання більшості службовців на хоч би невеличкий перепочинок після закінчення війни з<br>польськими конфедератами, під час якого можна було б налагодити господарство на Україні та хоч<br>трішки побути з родинами, виявилися марними.<br>На Україну полк таки перевели, але зовсім не для звичної прикордонної служби. Ще восени<br>1734 р. розпочалася конфронтація між Петербургом і Стамбулом з приводу втручання турок у<br>перські справи, з одного боку, та наскоків запорожців на ногайські аули – з другого. Щоправда, того,<br>та й наступного року, військові дії, якщо можна так їх назвати, не виходили з площини локальних<br>сутичок. Нова війна з Туреччиною за сподіваннями російського уряду, мала призвести до повернення<br>втрачених за ганебним для Росії Прутським миром, земель, а може й до придбання нових на<br>південному заході (тобто, на балканському напрямку). Сербському гусарському полку саме під час<br>цієї війни судилося вкрити себе славою під час штурму Очакова в 1737 р., зміцніти організаційно,<br>збільшитися кількісно та перетворитися на справжню кузню кадрів офіцерства вищої та середньої<br>ланки російського війська. Утім, розгляд цих сюжетів залишено нами для подальших наукових<br>студій.<br>Таким чином, у запропонованій увазі розвідці нами було здійснено спробу в загальних рисах простежити передумови й обставини створення Сербського (“старого”, “польового”) гусарського полку (1724–1776 рр.), організаційний хід його комплектації та перші його кроки у справі служби Російській імперії як альтернатива прикордонній службі запорозького козацтва.<br><br><font color="red">ДОДАТКИ<br>Додаток № 1<br>1723 р., жовтня 31. – Універсал Петра І до сербських граничар Австрійської імперії, з закликом заступати на російську службу</font><br>Обявляем чрез сие всем кому о том ведати надлежит; понеже Мы восприяли намерение в<br>наших украинских городех содержать несколко полков конных Гусарских из сербского народа и для<br>призыву и принятия в нашу службу вручили мы комисию Маеору Ивану Албанезу того ради мы сим<br>обнадеживаем которыя ис помянутых народов придут доброволно в нашу службу то им давано наше<br>жалованье також де рацыи и порцыи по их рангом и службам как они оное получали от Его<br>Величества цесаря римского в прошедшие войны без всякой разности а кто из оных прибудут в наш<br>империум в службу нашу з женами и детми тем отведутся для житья их земли // и угодя и когда они в<br>нашей империи на житье болшим числом поселятся то они будут от нас всемилостивейше призрены<br>(и особливыми нашими привилегиями награждены – приписано на полях) кто же из афицеров<br>вышеозначенного народа соберет и приведет в службу нашу целой полк и тому от нас дастся над тем<br>полком чин полковничей, а ежели кто из них приведет в наш империум без ружья тем дастся ружье в<br>зачет их жалованья по обыкновению Гусарскому в чем они могут быть без всякого сумнения благо<br>надежны<br>РГАДА. – Ф. 20. – Оп. 1. Д. 38. – Лл. 1-1 об.<br><br><font color="red">Додаток № 2<br>1724 р., травня 23. – Лист Петра I до київського генерал-губернатора І.Трубецького з наказом про прийняття у російське підданство сербських військових Генералу нашему генералу губернатору Киевскому князю Ивану Юрьевичу Трубецкому</font><br>Секретные дела //<br>Божией милостию Мы Петр Первый император и самодержец всероссийский Генералу нашему<br>и генералу губернатору Киевскому князю Ивану Юрьевичу Трубецкому. Уведомились мы из вашего<br>присланного известия от 13 маия что сербин маеор Иван Албанез отправленной ради призыву в<br>службу нашу офицеров и рядовых сербян писал к вам из Серебрии от 5 маия что пришло к нему еще<br>болши десяти человек офицеров и протчих в том числе один полковник и тем всем даны отнего<br>подлинныя наши привилегии, другим же копии иподорожныя розданы. Итребуете вы нашего Указу<br>когда те призванныя в службу нашу приезжать будут. А о своих рангах цесарских и протчих данных<br>им патентов не обявят таким жалованье (наш...) производитли, також и о (...) которые з женами (...)<br>приезжать. И мы повелеваем // вам когда те принятыи отнего маеора Албанеза внашу службу с<br>привилегиями и сподорожными будут приезжать и тем пока будут их люди и хотя кто исполковников<br>или подполковников зберет своих людей пополовине полка, то тогда им давать полное жалованье; А<br>между тем давать офицерам выехавшим полковником маеорское, маеорам порутческое жалованье,<br>протчим чин по чину потому примеру. А о поселении котория выедут с фамилиями и тех селить<br>попрежнему нашему указу, толко того смотреть дабы их селение было ближе к великороссийским<br>городам. А что будет у тебя в том чинитца отом имеете нам доносить.<br>Дан в Москве Маия 23 дня 1724 Ивану Юрьеву<br>Петр (...)<br>ЦДІАУК. – Ф. 59. – Оп.1. – Спр.76. – Арк. 3, 4-4 зв.<br><br><font color="red">Додаток № 3<br>1729 р., травня 5. – Донесення майора гусарського полку І. Албанеза в Київську губернську канцелярію з проханням про прийняття на службу гусар В. Стоєва та С. Савича В Киевскую губернскую канцелярию</font><br>Доношение<br>Прибыли в Киев из Сербской земли сербы капитан Илия Маркович да при нем два человека<br>один сербин адругой булгарин аимянно сербин Волча Стоев булгарин Стоян Савич желающия в<br>службу Ея Императорского Величества в наш гусарской полк которые ис Киева подорожние<br>писанною в Киеве 29 числа апреля сего 1729 году за подписанием руки его превосходителства<br>господина генерала маеора и киевской губернии вице-губернатора Штока явились у меня в Варве<br>сего текущего 3 числа маия обкоторых жолнерах истинствуя что они люди молодые и к службе Ея<br>Императорского Величества быть годные которых бы по указу Ея Императорского Величества в<br>вышеозначенную службу повелено было принять а об вышеозначенном капитане я неведом был ли<br>он капитаном или нет, нотокмо обявил мне не знаю какую подорожную которую я присем<br>доношении отбрав от него посылаю а особливо что поприсланному по Ея Императорского<br>Величества Указу из Верховного Тайного Совета к его светлости гдну и гдну генералу фельтмаршалу<br>и кавалеру князу Михайлу Михайловичу Голицыну в котором повелено содержать гусарской полк<br>комплектом в числе шестисот чинов а понеже у нас нет и остаютца // в гусарском полку полное число<br>обер афицеров и котором хотя и достоверное имеют свидетельство обретающихся при нашем полку<br>афицеров которые с ним живали и признавать ево за (капита...) но то и моя принять без указу не могу<br>(...) капитаний чин но долженствую писат (...) в высоки генералитет и оттуда (уне...) Указом что<br>повелено будет а по (получен...) Указа о том Киевогубернская канцелярия будет от меня известна а<br>повышепоказанным именам тем двум человеком сербину и булгарину которые обявляют что стем же<br>капитаном в гусарских полках служивали, повелено было Указом Ея Императорского Величества<br>обретающемуся приполку нашем закомисара капитану господину Енцыну приездные денги также и<br>впред, за порцы и рацы, когда оне заслужат выдавать как и протчей их братьи служителям гусарского<br>полку иотом овсем Указом Ея Императорского Величества что повелено будет.<br>О сем доносит гусарского полку маиор Иван Албанез<br>Маия 5 числа 1729 год<br>Варва<br>ЦДІАУК. – Ф. 59. – Оп.1. – Спр. 194. – Арк. 1-1 зв.<br><br><font color="red">Додаток № 4<br>1729 р., червня 10. – Копія ордера київського генерал-губернатора Шверіна майору гусарського полку І. Албанезу про зарахування граничар, що прибули, до 6-ї роти Сербського гусарського полку</font><br>Копия.<br>Высокородны господин маэор<br>Сего июня 9 дня получил я отего высокопревосходителства господина генерала фон Вейзбаха<br>Указ вкотором выражено минувшагоде маия 12 дня получил его высокопревосходительство от вас<br>два доношения; первое якобы прибыл к вам из сербской земли капитан сербин Илья Маркович<br>здвемя человеки жолнеры которой намерен быть в службе Ея Императорского Величества вооном<br>гусарском полку при котором сообщена поданная вам о прибывших вновь изза границы иноземцах<br>разных нацей Степана Павлова стоварыщи которые имена втой челобитной показаны и просили<br>убопределении их в службу Ея Императорского Величества в помянутой гусарской полк в жолнеры<br>против которых доношений того де маия 23 дня писано от его высокопревосходительства с<br>требованием резолюцы к его светлости господину генералу фельтмаршалу и кавалеру князю<br>Михаилу Михайловичу Голицыну челобитная послана и сего ж июня 3 дня (...) получен указ в<br>котором выражено ежели выехавшей капитан Маркович пожелает быть за комплектом и без<br>жалованья впредь до убылова капитанского места то и велеть принять понеже посправке с<br>присланним от генерала маеора и киевского вице губернатора Штока репортом во оном гусарском<br>полку обер афицеров нине состоит посодержанию Ея Императорского Величества Указу которым<br>велено полк гусарской содержать в шестисотном числе полной комплект он ежели не желает быть<br>закомплектом и безжалованья тоб ехал куда хочет априбывших сним капитаном Марковичем двух<br>человек жолнеров так и по присланой вышеозначенной челобитной аимянно // цесарской нацыи<br>булгарина Степана Павлова да тоей ж нации словитина Матиаша Жишпаха Иосифа Григорьева<br>мултянина Мину Михайлова нацыи ливонской Федора Иванова булгарина Степана Иванова<br>Белгородца приказать принять и дать вам указ чтоб вы вышеписанных так и впредь которые будут<br>выезжать и порепортам вашим велено будет принимать хотя протчие роты и не вполном комплекте<br>писать в шестую роту которая имеет быть учреждена повышеписанному Указу, чего ради и<br>состоящихся наваканцы для приему и учреждения той шестой роты капитана порутчика и вахмистра<br>счислять а без указу и в ундер афицеры вы гдн маеор не производили и ваше благородие изволите<br>быть известны и исполнять как вышеупомянутой Указ повелевает неотменно; и реченной капитан<br>Маркович пожелает ли быть до ваканцый закомплектом безжалованья или нет о том нас репортовать<br>а выезжих в службу ипоопределении учинить им присягу и прислать к нам привышеписанном о<br>капитане Марковиче репорте неукосня; а с тем июня 10 дня 1729 года<br>Уподлиного подписано тако Шверин<br>ЦДІАУК. – Ф. 59. – Оп. 1. – Спр. 194. – Арк. 12-12 зв.<br><br><font color="red">Додаток № 5<br>1729 р., червня 29. – Донесення майора гусарського полку І. Албанеза до Київської губернської канцелярії про бажання болгар, молдаван та угорців, які прибули з Австрії та Туреччини, заступити до російської служби</font><br>В Киевскую губернскую канцелярию<br>Доношение<br>Сего июня 14 числа 1729 году явились у меня в полку гусарском пришедшие вновь из<br>заграницы иноземцы разных нацей аименно турецкой области булгаре Александр Самсонов Павел<br>Алексеев Яков Романов да цесарской нацеи венгерской породы Георгий Александров Федор Петров<br>Андрей Афанасьев мултянин которие желают быть в службе Ея Императорского Величества в<br>гусарском полку в жолнеры и осколко оные люди молодые и в службе Ея Императорского<br>Величества в гусары быть годные и прежде сего при полках служивали; того ради дабы Указом Ея<br>Императорского Величества повелено было означенных вновь пришедших иноземцев в службу Ея<br>Императорского Величества в гусарской полк жолнерами принять и записать по Указу в шестую роту<br>и по принятии оных приездные по Указу денги обретающемуся при полку нашем за комисара гдну<br>капитану Петру Володимерову повеленоб было выдать и Указа Ея Императорского Величества ис<br>Киевской губернской канцелярии об оных что повелено будет.<br>О сем доносит гусарского полку маеор Иван Албанез<br>Июня 29 дня 1729 году<br>Варва<br>ЦДІАУК. – Ф. 59. – Оп. 1. – Спр. 194. – Арк. 13.<br><br><font color="red">Додаток № 6<br>1729 р., вересня 1. – Донесення майора гусарського полку І. Албанеза до Київської губернської канцелярії про угорців, молдаван та болгар, що присягли на вірність російському престолу</font><br>В Киевскую губернскую канцелярию<br>Доношение<br>По Указу его высокопревосходителства господина генерал лейтенанта барон фон Шверина,<br>первому пущенному из Кременчуга прошедшаго августа 28 дня а я получил 31 числа сего 1729 году<br>вкотором повелено вновь желающих в службу Ея Императорского Величества чужоземцов в<br>гусарскии полк почелобытной их определить в жолнери иввечну Ея Императорского Величества<br>службы привесть к присаги а привевши бы их к присаги оную прислать кего высоко<br>превосходителству аименно болгарина Осипа Мартынова болгарина ж Павла Васильева болгарина ж<br>Иакова Романова венгерина Георгия Александрова венгерина ж Феодора Петрова да венгерской же<br>породы Ивана Григориева мунтянина Андрея Афа // насиева да в повторителном же Указе писанному<br>из Переясловла 28 прошедшего августа више показаного году а я получил тоя ж августа<br>вишеписанаго 31 числа, в котором велено таки по челобытной и по свидетелству желаещего в службу<br>Ея Императорского Величества болгарина Александра Самсонова в гусарский полк в жолнеры ж<br>написать иоверности в службы Ея Императорского Величества привесть к присаги а привев к<br>присаги тако ж прислать к его высокопревосходителству оного Самсонова присягу и повише<br>означенным указом о вышеписанных восемь человека в гусарский полк приняты и в шестую роту<br>написаны и оверной Ея Императорского Величества впредь в службы к присяги приведены сего<br>сентября 1 числа которим бы Указом Ея Императорского Величества ис Киево Губернской<br>Канцелярии повелено было обретавшемуся при полку на- // шем за комисара капитану господину<br>Петру Володимерову из Гусарской Сумы приездние денги по пети рублов против их братии выдать а<br>о присланих от его высокопревосходителства указов точные копии присем доношении в Киевскую<br>губернскую канцелярию посилать и о том Указом Ея Императорского Величества что повелено<br>будет.<br>Гусарского полку маеор Иван Албанез<br>Варва<br>Сентября 1 числа 1729 году<br>ЦДІАУК. – Ф. 59. – Оп. 1. – Спр. 193. – Арк. 3-3 зв., 4.<br><font color="red"><br>Джерела та література</font><br>1. Шевченко Ф.П. Серби і болгари в українському козачому війську XVII–XVIII ст. // Питання історії та культури слов’ян. – К., 1963. – Ч. І.<br>2. Российский государственный архив древних актов (далі – РГАДА). – Ф. 86. – Оп. 1, 1699 г. – Д. 1.<br>3. Гусары // Военная энциклопедия: В XVIII т. / Под ред. К.И.Величко и др. – СПб., 1912. – Т. VIII.<br>4. РГАДА. – Ф. 86. – Оп. 1, 1708 г. – Д. 1.<br>5. Балканы в международной жизни Европы (XV–XIX в.в.) / Г.Л. Арш, В.Н. Виноградов, И.С. Достян,<br>Е.П. Наумов // Балканские исследования: исторические и историко-культурные процессы на Балканах. – М., 1982. – Вып. 7.<br>6. РГАДА. – Ф. 86. – Оп. 1, 1715 г. – Д. 1.<br>7. РГАДА. – Ф. 86. – Оп. 1, 1714 г. – Д. 1.<br>8. Полное собрание законов Российской империи (ПСЗРИ). – СПб., 1830. – Т. VІІ: 1723 – 1727 гг.<br>9. Кабузан В.М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губернии) в XVIII – І пол. ХІХ века (1719 – 1858 гг.). – М., 1976.<br>10. РГАДА. – Ф. 9. – Оп. 1. – Д. 16.<br>11. Политические и культурные отношения России с югославянскими землями в XVIII в. (Документы). – М., 1984.<br>12. РГАДА. – Ф. 20. – Оп. 1. – Д. 38.<br>13. Центральний державний історичний архів (м. Київ) (далі – ЦДІАУК). – Ф. 59. – Оп. 1. – Спр. 76.<br>14. ЦДІАУК. – Ф. 59. – Оп. 1. – Спр. 75.<br>15. ЦДІАУК. – Ф. 59. – Оп. 1. – Спр. 96.<br>16. ЦДІАУК. – Ф. 59. – Оп. 1. – Спр. 98.<br>17. ЦДІАУК. – Ф. 59. – Оп. 1. – Спр. 136.<br>18. Соловьев С.М. История России с древнейших времен: В 15 кн. – М., 1963. – Кн. Х (Т. 19-20).<br>19. ПСЗРИ. – СПб., 1830. – Т. ХLIII: Книга штатов. – Ч. I: Штаты военносухопутные с 1711 по 1801 гг. – Отд. I: 1711–1762 гг.<br>20. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського (ІР НБУ). – Ф. “Балканистика”. – Оп. 1. – Спр. ІІ-1687..<br>21. ЦДІАУК. – Ф. 59. – Оп. 1. – Спр. 193.<br>22. ЦДІАУК. – Ф. 59. – Оп. 1. – Спр. 175.<br>23. ЦДІАУК. – Ф. 59. – Оп. 1. – Спр. 194.<br>24. ЦДІАУК. – Ф. 59. – Оп. 1. – Спр. 203.<br>25. ЦДІАУК. – Ф. 59. – Оп. 1. – Спр. 202.<br>26. Байов А. Русская армия в царствование императрицы Анны Иоанновны. Война России с Турцией в 1736–1739 гг. Первые три года войны. – СПб., 1906.<br>27. ПСЗРИ. – СПб., 1830. – Т. ІX: 1733–1736 гг.<br>28. Скальковский А.А. Опыт статистического описания Новороссийского края. – Одесса, 1850. – Ч. I: География, Этнография и Народосчисление Новороссийского края.<br>29. ЦДІАУК. – Ф. 1413. – Оп. 1. – Спр. 9. hgv Sun, 17 Jun 2018 21:47:41 +0300