Петровский Петровський Пятроўскі Piоtrowski Petrauskas

Малороссийские казаки в войнах XIX века (извлечение)

© 2010 г., А. И. Лисниченко (г. Киев),
© 2010 г., Н. И. Шило (г. Москва)

17 октября 1832 г. генерал-губернатор сообщил всем казачьим волостям, посёлкам и общинам о полученных от императора льготах: уменьшение оброка до трёх руб., а с 1832 г. – до четырех руб. с каждой ревизской души. До этого казаки Полтавской и Черниговской губерний выплачивали ежегодно государству налогов почти на 14 рублей. Но самым важным, что получили казаки, стало право на наследственное владение и продажу земли среди своего сословия, закреплённое именным указом Сената от 25 июня 1832 г. Более того, в случае чересполосицы казаки могли по разрешению казенной палаты, согласованному с военным губернатором, обменивать землю с помещичьей. Узаконивалось также право продажи спиртных напитков; военная служба ограничивалась 15 годами, причем ежегодно в солдаты бралось пять человек от тысячи казаков.

http://www.orluvka.h16.ru/iw08maloros2.html

Уважаемый Петровский, видел вашу запись, где Вы интересуетесь киевскими Петровскими. Вот, может быть Вам пригодится: источник "1906. Список дворян Киевской губернии, на 11 октября 1905 года"

http://dlib.rsl.ru/viewer/01003739125#?page=216

Всего Вам самого доброго!
Олег.

Зава́дка — село Калуського району Івано-Франківської області. Розташоване в північній частині Калуського району.

Історія

Історія нашої батьківщини в цілому, а поодинокі області, міста чи села зокрема, не мали щастя зберігати свої документальні архіви. Майже все пограбували вороги. Залишки документів і народні перекази, це те на чому доведеться в майбутньому відновляти історію поодиноких сіл чи міст. І саме на основі розповідей одного із жителів с. Завадки й побудована ця історія.

Згідно з народним переказом, землі, де нині Завадка, належали боярам Завадовичам, від яких і пішла назва села. Правда, був інший переказ, нібито село прийняло назву від того, що ще за княжих часів власники цих земель для оборони перед ворогами покопали в довколишніх лісах рови й позакопували острокіл, щоб тим робом спинити, в разі нападу, ворожу кінноту. Від цих «завад» і пішла назва села. Так чи інакше, одначе першу історичну записану згадку про село маємо з 1698 р.

Безперечно, село постало значно давніше, може ще в княжих часах. Відомо, що біля села були залишки «холерного кладовища» з 1594 р., а також руїни «Зеленого замку». Згідно з переказами, його знищила Батиєва татарська орда, яка за часів короля Данила в 1240-1241 рр. нищила і руйнувала Галицько-Волинську Державу — міста Стрий, Сколе, Лавочне, й ін. Крім «Зеленого замку» народний переказ згадує й про два «двори», які то мали знищити татари, а їхні руїни збережені до сьогодні. Так чи інакше, але конкретних даних про те, що село Завадка — власність бояр Завадовичів — ніде в документах не збережено, так лише каже народний переказ. Правдоподібно з тих же часів походить озеро, яке в наші дні майже зовсім заросло, залишивши маленький ставок. Крім тих двох дворів у Завадці було понад двадцять боярських родів.

Замок зносився над селом на південному узбіччі висотою 500 метрів понад селом, а далі тяглися старезні букові ліси. Тут же розкинулась низка древніх могил та монастирська церква.
Замок був обведений кам'яним валом, а зверху дерев'яним частоколом. Тому, що із трьох сторін замок оточували ліси, його названо «Зеленим замком». Під ним унизу були залишки якихось будівель — може боярські чи ремісничі садиби, а може будинки воїв.

За млином починався трохи що не кілометровий став. На сході тяглися в сизу даль дубові ліси, а на півдні потопали в каскадах соняшного проміння букові ліси. Починаючи з горішнього кінця села, тяглися аж до Підкарпаття колишні монастирські поля та ліси, бо недалеко від Завадки на Майдані був наш древній монастир. До нього належали села Завадка, Кропивник і Кадобна. Населення тих монастирських угідь не робило панщини, хоча трохи не половина села Завадки були «панські» і робили панщину аж до 16.IV 1848 р., коли то цісарським розпорядком її скасовано, про що і свідчить хрест біля церкви.

Годі сказати, яка доля стрінула жителів замку і тих дворів, а може й цілого селища, яке могло вигоріти дотла, не залишаючи жадного сліду. Невідома теж доля тих мешканців, а в селі сьогодні немає прізвищ Завадовичів. Скільки то можна сказати про древню історію цієї околиці та й самого села Завадки.
З новіших часів зберігся сумний свідок — холерне кладовище з 1594 р., коли вимерло половина населення від тієї пошести. Кладовище й досі існує на колгоспнім полі (колись панському), при дорозі, що веде до села Кропивник. Кладовище обведене ровом, заросле кущами, а посередині ріс мабуть столітній дуб, а перед ним високий, теж дубовий, трираменний хрест. На хресті була вміщена лямпада і ввесь час горіла льняна олія, кимось постійно доливана.

Церковця була збудована в 1723 р. і перенесена з Майдану до Завадки, де й простояла 145 літ, аж доки збудували нову. Для відзначення поставлено пам'ятник з датами, а зверху вміщено хрест старої церковці. Приблизно в той же час перебудовано дзвіницю, бо старенька мала понад двісті літ. Між чотирма липами поставлено хрест із датою скасування панщини, де відправляли Богослужби за здоров'я «найяснішого цісаря». Тут же треба згадати, що цісар зліквідував усі ці наші древні монастирі, деякі з них були православні, інші греко-католицькі, а монастирські землі на Підкарпатті замінено на т. зв. «релігійний фонд» чи віддано графам і дідичам. Митрополичі угіддя, з великою кількістю лісів у Калущині й Долинщині, віддано українській греко-католицькій митрополії. В Завадці був теж панський двір, який австрійський уряд передав у 1852 р., після панщини, дідичеві Комарніцькому, що, як сам він заявляв односельчанам, походив із «руського» роду, але кривдив народ, і коли він помер у 1903 р., громада за ним не жаліла. Інакший був його син Володимир (Владзьо). Він повністю зукраїнізувався, любив селян і радо помагав у потребі. Ще за життя батька він був залюблений і мав замір женитися з красунею, сільською дівчиною, але батько до цього не допустив. Змусив оженитися з якоюсь граб'янкою із с. Чертіж на Жидачівщині. Про те весілля з 1904 р. і до сьогодні кружляють легенди. Молода теж мабуть з древнього боярського роду, бо розмовляла доброю українською мовою.

Весілля було напрочуд гарне. Молодий мав біля себе прибічну гвардію з 12-ти козаків (строї випозичено із Львівського театру), а позаду їхала кавалькада весільних гостей. Коли валка доїздила в село, стріляли, як на Великдень, із рушниць, а все село гуртом зустрічало молодят. На т. зв. Гусаковому мосту була збудована привітальна брама і тут їх зустрічали хлібом-сіллю. Дитячий шкільний хор під орудою вчителя М. Дибуляка відспівав «Многая літа» і гості хлинули в двір. На другий день улаштовано гостину для селян. На подвір'ї розташовано столи й заповіджено, щоб кожний приніс свою миску і ложку. Тисячі народу гостили — їли, пили, а опісля була забава і танці. Це було справді княже весілля, якого село ще не бачило...

Новий дідич був хазяйновитий. Він повністю змодернізував господарство. Закупив нові, необхідні машини, як от жниварки, косарки, плуги тощо. Він же велів очистити віковічні ліси-бори, дозволяючи людям забирати дрова і ріщє. Він же віддавав косарям на спілку косити луки. Був головою громади і дуже опікувався школою. Вчитель Дибуляк зорганізував із учнів симфонічну оркестру, а пан закупив інструменти.
Та приходить кінець усьому — і доброму і злому, так було й тут. Стара дідичка, полька-шовіністка, по смерті чоловіка проживала в Кракові. Інші поляки під'юджували її проти сина, «затятого русина», вийшли родинні непорозуміння і пан був змушений продати двір жидові Слізенґерові з Кракова, а сам купив малий маєточок на Лемківщині. Після того інспекторові-полякові легко було перенести вчителя Дибуляка в іншу місцевість, в якесь «кацапське» село. До Завадки призначено іншого вчителя, який поза шкільною справою зовсім не цікавився громадським життям. Вкінці він оженився із одною вчителькою-полькою і змарнував собі життя.

Річ ясна, в таких умовах, завмерло все культурно-освітнє і національне життя села. Оркестра розлетілася, а музичні інструменти розкрадено. Навіть назву українець заборонено вживати в школі. Це було боляче, та вихованці Дибуляка були свідомими українцями і помимо заборон далі ширили в селі національну свідомість. Правда, були й перепони, в селі жило кілька бувших українських шляхецьких родин, що перейшли на польське, як от Шавраські, Яворські, Будзінські, Добрянські, Добровольські, Мотульські, Павловські, Петровські тощо — яких двадцять родин. Деякі з тих «поляків» були доволі багаті, панщини ніколи не робили, позаймали вищі становища в селі й околиці, і вони то погорджували, а то й утискали селян. Правда, після скасування панщини людей зрівняно — всі були вільні, деякі з тих родів повимирали, а більшість збідніла й навернулася до рідного пня.

Варто теж згадати, що в часи Першої світової війни, в період окупації Галичини московськими військами, російська наукова експедиція приїхала в село досліджувати старовинну могилу (можливо, ще з У-го століття до Христа). Викопали зверху могили триметрову яму і знайшли декілька мосяжних ручок від мечів, узяли дві скриньки землі й повезли із собою. В той же час, у жовтні 1914 р., поїхали на «Зелений замок» і теж вели там розкопки. Чи знайшли щось — невідомо, бо нікого там не допускали.

Згадуючи про Першу світову війну, треба сказати, що чимало нашого люду, включно з о. Рудавським, забрано до табору в Талергофі, інших, що боролися в рядах Української Галицької Армії — інтернували поляки після війни. Перегодя, вже за польської влади, теж натерпівся наш народ, включно з тричі проклятою пацифікацією.

Ще треба згадати, що в Завадці було раніше аж три корчми, але з ростом національної свідомости, з розвитком кооперації корчми самі зліквідувалися, а їх місце зайняла кооператива, читальня «Просвіти» і наша рідна церква. Вчителі — згадуваний уже Дибуляк, а перед ним В. Сімків, що вже 1901 р. виступив із своїм шкільним хором, та йому не судилося довго вчителювати. На донесення інспектора-поляка, після вакацій, його перенесено із Завадки невідомо де.

У 1890 році в селі було 204 будинки і 1396 мешканців та 11 будинків і 77 мешканців на довколишній території (1374 греко-католики, 43 іудеї, 42 римо-католики, 11 інших визнань; 1385 українців, 77 поляків, 11 німців), була гуральня і однокласова школа. У 1920-1930-х рр. діяли аж дві читальні «Просвіти». З другої половини ХІХ століття до 1944 року в селі працював великий лісопильний завод, який згорів внаслідок інтенсивних бойових дій.

Яка доля с. Завадки після Другої світової війни — добре всім відомо — така ж, як і доля всієї України під московським комуністичним чоботом. Сьогодні Завадка має біля 1700 людей і місцевій сільраді підпорядковані села Болохів та Степанівка. Річ ясна, із заграбованих земель створено колгосп ім. Кірова. Крім збіжжя поширена годівля скоту. Є в селі восьмирічна народна школа і дитячі ясла. Село національно свідоме, хоча в 30-х роках декілька збаламучених юнаків належало до таємного гуртка КПЗУ. Чимало народу згинуло, або у війні, або на Сибірі, а декому пощастило виїхати на Захід і тепер живуть у вільному світі з вірою «що прийде день, і прийде та година, коли воскресне наша Україна»...

https://uk.wikipedia.org/wiki/...%BE%D0%BD)

— 213 —

ДЕЛО
о подсудимом Недоросле из Шидеевских
шляхтичей Юстине Петровском.

Для хранения в Архиве
Шидеевского замка.


— 214 —

— 215 —
Настоящее сообщение д. ч. архивной комиссии А. Н. Авиновой представляет, несомненно, бытовой интерес, оно указывает на занятия, в часы досуга, богатого помещика, каким был Андрей Федорович Лукьянович. Начал он службу в 1781 г. сержантом Измайловского полка и служил с перерывами до 1812 года. Георгиевский кавалер. В 1818 году был пермским губернатором, с 1821 года в той должности в Симбирске. Вышедши в отставку, в 1830 году поселился в своем имении. Скончался в 1846 году. Печатается с сохранением орфографии подлинника.
Ред.


Комиссия военного суда по
1-му От-делению
с. Шидеево 1830 г. Сен-тября 2-го. По приказанию действительного Статского Советника и Кавалера Лукьяновича, обладателя Шидеевского замка и поместий Семеновки, Войновки, Журавки и иных, Шляхтич Юстин Петровский отдан 2-го сентября 1830 года под военный суд за побег из столицы, похищение и утайку некоторых вещей и продуктов, за невоздержанность в горячих напитках и за возникший в нем Юстине Петровском дух своеволия и неповиновения к старшим. Презусом оной комиссии назначен Поручик А. Лукьянович; членами: Тит. Сов. Сапега, юнкер Логофетов и депутат от Шидеевского дворянского сословия Губ. Сек. Савелий Цезарский, за Аудитора Я. Лукьянович. Для усовещувания его, Юстина Петровского в откровенном и чистосердечном сознании в своих преступлениях повелено присутствовать во время допроса Священнику села Землянок Самуилу Сокологорскому. Комиссия военного суда во время первого своего заседания имевшего быть 3-го сентября 1830 года учинила Юстину Петровскому нижеследующие допросные пункты:

— 216 —
1) Правда ли, что он, вышереченный Юстин Станиславов сын Петровский, бежав своевольно из школы и, проживая на поруках в г. Полтаве у действ. Ст. Сов. Лукьяновича — оказывал в продолжении всего этого времени дух неповиновения против старших себя и либеральный образ мыслей, во время разговоров и суждений до того, что не только штаб и обер-офицеров но даже и генерал-майоров не иначе именовал как своим братом?
2) На него же, Юстина Петровского падает сильное подозрение в утайке нижеследующих вещей — как то — чубука с янтарным мундштуком, сигарочницы роговой в серебряной оправе, черкесского пояска с серебряной пряжкой, сделанной заморскими мастерами; в похищении во время поездки знаменитого потомка польского воеводы Сапеги, Станислава Сапеги, — с важными депешами во владетельное поместье Циглеровку — нижеследующих предметов: пороху, бекасиной дроби, искусно-очиненного пера и им же сломано ружье заморской работы.
3) Не смотря на все увещания предается неумеренному употреблению по своим летам, рейнских, равно как и хлебных вин, упившись которыми произнес однажды следующие слова: "эти шутки чем нибудь да кончатся" — понимая всю важность этих слов, мы ничему другому сие приписуем, как строптивости его духа и либеральному образу мыслей.
4) Пойман был он, Юстин Петровский в юнкерском мундире им еще не заслуженном, одним обывателем села Шидеева, по дороге к землянкам, и кроме этого появился неоднократно в обществе в военном офицерском сюртуке.
5) Во время обеденного стола имевшего быть 2-го сентября 1830 г. в селе Шидееве, он, Юстин Петровский будучи в нетрезвом виде насмехаясь над офицерами Черниговского мушкетерского полка причинил досаду и огорчение старшей сестре своей заменяющей ему место матери.
6) Вечером того числа во время играния музыки криком и козлогласным пением своим заглушал музыку, мешал играть оной и тем приводил музыкантов в вящий соблазн за что хотя и был вынесен на руках из гостиной, но обещал и впредь шуметь и во всем противоречить.

— 217 —
7) Во время поездки 31 августа на охоту за перепелками верхом на лягавой собаке, дианке, разбил ее на правую переднюю и левую заднюю ногу.
Комиссия военного суда учинив допросные и обвинительные пункты Юстину Петровскому — потребовала от него объяснение и буде можно оправдание на вышеизложенные пункты.
Ответные пункты Юстина Петровского.
1) Почувствовав сильное и непреоборимое желание вступить в военную службу, хотя бы солдатом, я в ту же минуту, если не перестал заниматься науками, но упражняясь ими только по самолюбию. По приезде же в столицу моего родственника, заменяющего мне место отца Станислава Сапеги — я прибегнул к нему с решительным и неотступным требованием, чтобы взял меня из школы и зачислил рядовым в украинский Уланский полк. Несмотря на все благоразумные с его стороны убеждения, я настоял на своем и сентября 16-го 1829 г. вышел из школы и 1-го ноября того же года проживал у него вышереченного Станислава Сапеги на поруках, в продолжении коего времени я пережил свои желанья, разлюбил свои мечты и узнав, что ничто не ново под луной — бежал 1-го ноября из столицы в Полтаву; до Чернигова — с комиссионером нетрезвого поведения и склонным к дебоширству, а от Чернигова до Полтавы с буйным уланским ротмистром, который и приучил меня к буйству, нетрезвости и неповиновению к старшим. Будучи напитан эгоизмом и таковыми примерами я не хотел уступить никому во время прожития моего на поруках в поместьях и дачах дейст. Ст. Сов. и Кав. Лукьяновича и в таковом умоизступлении, почитав всякого обер и штаб-офицеров своим братом, в чем соболезнуя сердечно каюсь.
2) Думая что черешневый чубук с янтарным мундштуком забыт в Шидееве родственником моим Станиславом Сагетой и полагая, что это вещь не важная, я не сносясь об этом с ним, взял чубук себе на временное прокурительство. Будучи еще в школе и, зная что в скором времени избавлюсь от оной, я желал приучить себя ко всем тяжким и начал с курения цигарок,

— 218 —
но боясь сопротивления моего родственника, я тихонько унес у него цыгарочницу, пользовался ею до побега моего из столицы и по возвращении его вышереченного Сапеги в г. Полтаву для вступления в законный брак — возвратил ему оную в целости. Потеря вышереченного пояска есть несчастный случай, а не намерение, то я и не сомневаюсь в великодушии моих судей. На счет пороху бекасиной дроби и искусно очиненного пера, то по следствию виновными оказались не я, а Елисей Васильев и отрок Сережа, за что они были наказаны в конюшне телесным образом, а я в знак своей невинности и вашему понуждению к страху его Елисея Васильева, аки своего камердинера сверх телесного наказания нанес ему своеручно два удара.
3) В неумеренном же употреблении венгерских и хлебных вин, то сознаюсь чистосердечно, что сие чинено было мною и не по врожденной склонности, но единственно дабы показать свое молодечество и дать почувствовать, что я уже не ребенок, а Нежинского конно-егерского полка лихой юнкер.
4) Подав просьбу об определении моем на службу; я употреблял все усилия дабы позволено мне было от сестры моей сделать себе юнкерскую форму, но не получив на оное соизволения, я воспользовался приездом юнкера Логофетова, тайным образом взял у него мундир и, почитая это мало важным, облекся в оный и от восхищения пошел прямо по землянской дороге, дабы показать себя Василию Андреевичу Прокофьеву, но за ветряными мельницами, быв внезапно схвачен, посланным за мною Гаврилом водовозом и представлен в гостинную.
5) Будучи в отроческих летах и имея твердую память, я был свидетелем, что некоторые из Черниговского полка офицеров были не равнодушны к сестре моей Софии Станиславовне до такой степени, что во время прогулки над оврагом, готовы были жертвовать своей жизнью, но ею же от того были удержаны. Не полагая чтобы сии чувства были сохранены в продолжении столь долгого времени, не в обиду сестре моей, я в веселом расположении духа причиною коего была: шипучка, мадера и наливка, без умыслу исполнил оное происшествие.

— 219 —
6) Привыкнув к свободной и беспрепятственной жизни, я полагал, что таковой поступок мой во время играния музыки, аки сходный с обыкновенным поведением моим не будет вменен мне в вину.
7) Получив позволение от родственника моего С. Сапеги взять с собою на охоту собаку его Фамму,а вместе с этим поручение от А. А. Лукьяновича смотреть за его собакой Дианкой; отправляясь 31 августа на охоту, я взял с собой обеих собак, но как весьма долгое время не получал соизволения ездить верхом, то я осмелился припомнить манежную Езду на Дианке. Испортить же ее я не мог, доказательством тому служить то, что едва я проехал несколько шагов без шпор, тропом, как был ее хвостом сброшен со спины, от непривычки быть под верхом и вероятно убегая опрометью домой, она чем либо повредила себе ноги.
А по справке оказалось, что недоросль из Шидеевских шляхтичей Юстин Станиславов сын Петровский учинил побег из столичного г. С.-Петербурга, не достигнув познания наук чрез что лишался прав на получение аттестата и подверг себя тягчайшему бремени вступив первоначально в службу нижним чином; оказывал неповиновение и своевольство против старших себя, во время проживания на поруках, в поместьях и дачах дейст. ст. сов. и Кав. Лукьяновича похищал разные вещи, вел невоздержную жизнь и предавался пьянству и буйству; присвоивал себе юнкерскую и офицерскую форму, им незаслуженную; делал насмешки в столь важном и близком к сердцу предмете, каково сердечное расположение питаемое его сестрою к имени Черниговского мушкетерского полка, носящего мундиры и по сие время; вел себя в некоторое время недобропорядочно, за что из благородной компании и превосходительных особ вынесен был на руках и сверх всего этого в умоисступлении ездил верхом на лягавой собаке тропом. А законами повелено морского устава гл. 48-й пунк. 24, за таковые поступки лишать шляхетского звания, на месте преступления прогнать шпицрутенами сквозь 1005 раз и аркибузировать.
Приказали: хотя комиссия военного суда и находит преступление шляхтича Юстина Петровского важными, но в уважение молодости и сердоболия сестры его Софии Станиславовны,

— 220 —
которой вероятно здоровье потерпело бы в случае обвинения брата ее по всей строгости законов; чего ради комиссия военного суда по вышеизложенным причинам уважительным определяет: 1) лишив его шляхетского звания, воспретить употребление всех крепких напитков, впредь до повеления, 2) наказать его келейно разложив на голубом ковре и дав ему 25 ударов по мягкому месту. Экзекуцию сию призвесть во внутренних апартаментах оной комиссии.
Юнкер Лагофетов.
Станислав Сапега.
Ксаверий Цесарский.
Александр Лукьянович.
Верно: скрепил за аудитора Н. Лукьянович.
РЕЗОЛЮЦИИ.
Представленное ко мне от комиссии военного суда дело о подсудимом недоросле из шляхтичей Юстине Петровском мнением полагаю: хотя комиссия военного суда за столь важные преступления приговорила его Юстина Петровского к телесному наказанию 25-ю ударами; дать ему 12 ударов произведя экзекуцию таким точно порядком, как и в заключении объяснено: сверх сего, кроме одной рюмки мадеры в день, ни до каких спиртуозных и крепких напитков не допускать. Уверен будучи, что сие умеренное и на снисхождении к его летам основанное наказание, послужит к вящему его исправлению. Но как комиссия военного суда упустила из виду, назначив ему Юстину Петровскому 25 ударов по мягкому месту, упомянуть должно ли сие произвести в одеянии или без оного, то, поставляя сие на вид оной комиссии дабы на предбудущее время, в столь важных случаях, была осмотрительность, предлагаю исполнить назначенное мною телесное наказание, ради сбережения одежды подсудимого, без оной и сверх сего повелеваю оной комиссии учинить прием курительных свечек, или в случае недостатка оных — порошков из кладовой, под ведением Любови Андреевны находящихся.
Экзекуция должна быть окончена к 10 часам утра.
Дейст. Ст. Сов. А. Лукьянович.
4-го Сентября.

— 221 —
Хотя вчерашнего числа и последовала от меня резолюция, коею я, сколько мог облегчил участь подсудимого Юстина Петровского и назначил ему дать 12 ударов сего числа в 9 ½ часов утра, но как день сей — есть день радости, а не печали — день тезоименитства знаменитого потомка Воеводы Сапеги Станислава Сапеги, который кроме знатной породы своей и личными достоинствами и приверженностью ко мне, к дому моему, и к чадам моим — заслужил наше доброе к себе расположение. При том оказал не маловажную услугу, находясь при мне, во время путешествия моего в Кременчуг, в должности Гофмаршала. При возвращении же в поместья мои посреди обширной степи, в ненастную погоду, на разостланной бурке, не щадя сил и здоровья своего, споспешествовал истреблению лимбурского сыра, жаркого и разных крепких напитков. Не могу при сем забыть и близкой родственницы подсудимого Софии Ст. Петровской, которая с младенчества своего находясь в доме нашем, всегда оказывала нам свою приверженность, успокаивала меня и род мой споспешествовала дипломатическими переговорами к браку знаменитого потомка князя Сапети — Станислава Сапети с владетельного принцессой Вознесенской и иных поместий и этим самым возвысила род свой и род наш; сверх того была воспитательницей детей моих, ныне присутствующих членами в оной комиссии, над подсудимым меньшим ее братом Юстином Петровским.
Все сии уважения заслуживающие обстоятельства — убедили меня отменить вовсе телесное наказание и разрешить ему, Юстину Петровскому для сегодняшнего торжественного дня употребление вина и спиртных напитков. Объявив ему сию милость мою остаюсь уверенным, что причины, понуждающие меня к таковому милосердию, послужат к вящему его исправлению. При сем предлагаю оной комиссии обязать его Юстина Потровского подпискою в том, что он постарается изгнать из головы своей либеральные вольтерьянские мысли, не будет впредь делать pas oт sublime au ridicule, а вести себя скромно, трезво и добропорядочно. Препровождая при сем дело подсудимого Юстина Петровского, вместе с собственною резолюцией моей, надеюсь что и членам оной комиссии неизгладимы из памяти,

— 222 —
оказанные им услуги ею Софией Станиславовной Петровской во время нахождения их в летах Ермилюшки, которым она заменяла место г-жи Эренкрайц. Не сомневаюсь что и они купно со мною, в глубине сердец своих разделяют мои чувства в отмене наказания законами определенного. А потому и предлагаю членам оной комиссии прекратить всякое по сему действие, не разоблачать его из одежды, не переносить заседаний своих из флигеля в бильярдную; оставить без внимания все охотничьи замыслы, отрядив токмо урядника Гаврилу Биденка для наблюдения над появившемся в дачах наших лютым неприятелем, но в день сей его же сотвори Господь, предаться всем веселию зельному. О таковой воле моей дать знать немедленно по егермейстерской части — Степану Калинченко, по части интенданской — Василию Ганзию, по части шталмейстерской — Ивану Спиридонову. Возлюбленной же дочери моей Любови Андреевне выдачу порошков и курительных свечей прекратить.
Действ. Ст. Сов. А. Лукьянович.
С. Шадеев 1830 г.
5 сентября.


Сообщ. А. Н. Авинова.

Публикуется по изданию: Труды Полтавской Ученой Архивной Комиссии. Издано под редакцией действительных членов комиссии: И. Ф. Павловского, А. Ф. Мальцева, Л. В. Падалки и В. А. Пархоменко. Выпуск пятый. Полтава. Электрическая типография Г. И. Маркевича, Панский ряд. 1908.
Проект осуществлен совместно с Государственным архивом Полтавской области к 110-летию со дня основания Полтавской ученой архивной комиссии.
Сканирование и перевод в html-формат: Артем и Борис Тристановы.

http://www.histpol.pl.ua/ru/kultura/muzyka?id=8580

Петровские
в источнике:
«В.М.Заруба. Козацька старшина Гетьманської України»

ПЕТРОВСЬКИЙ Андрій Леонтійович. Народився 1720 р. На службі у ВЗ з 1757 р. Значковий товариш Лубенського полку (1757-1784). 1 січня 1784 р. відправлений у відставку у званні військового товариша. Одружений (1777) з донькою сотника Івана Кучера Февронією (1743 р. н.). Жив і помер (після 1801) у Городиші (Градизьку).

ПЕТРОВСЬКИЙ Андрій Стефанович. Син Стефана Петровича Минківського-Петровського. Народився 1658 р. Служив у ВЗ з 1675 р. Взяв участь у відсічі Другого Чигиринського походу турецької армії візира Кара-Мустафи (1678). Сотник Лубенського полку (1689), їздив у складі посольської делегації до Москви. Сотник Городиської сотні Лубенського полку (1694-1700). Полковий осавул Лубенського полку (червень 1700 р. - квітень 1717 р.). Знатний військовий товариш (1718— 1724). Бунчуковий товариш (1724-1743). У 1735 році звільнився зі служби «за крайньою старістю і хворобами». Помер у Городищі (до 1751), де й був похований. Склав детальний опис («сказку») своєї служби у ВЗ з 1678 р. до 1713 р. Шваґер лубенського полковника Василя Савича. Брав активну участь в усіх військово-політичних акціях (походах та контрпоходах) кінця XVII - початку XVIII ст.: Чигиринських, Кримських, Азовських, Дніпровських походах, у Північній війні.

ПЕТРОВСЬКИЙ Антон Петрович. Син батуринського священика. Сотенний отаман. Значковий товариш Ніжинського полку (1781). Мав синів Петра та Василя. Донька Гафія заміжня за військовим товаришем Кролевецької сотні Іваном Івановичем Діяковським (1735-1762).

ПЕТРОВСЬКИЙ Василь (Петрович). Онук І. Куцевича-Минківського. Ходорківський сотник (1654-1659). Посол на сейм у травні 1659 року. Паволоцький полковник (1663).

ПЕТРОВСЬКИЙ Василь. Значковий товариш Стародубського полку (з 1769). Шляхтич. Герб «Ґоздава».

ПЕТРОВСЬКИЙ Григорій Леонтійович. Народився 1715 р. Значковий (до 1785 р.) та військовий (1786 у відставці) товарній Лубенського полку. Одружений з донькою військового товариша Івана Граб’янки Марією (1716 р. н.).

ПЕТРОВСЬКИЙ Григорій Петрович. Народився 1719 р. На службі у ВЗ згадується з 1736 р. в Сосницькій сотенній канцелярії. Сотенний писар Сосницької сотні (1748-1756). Сотенний писар Понорницької сотні (1756-1751). Значковий товариш Чернігівського полку (1761-1767). Військовий товариш (1767-1784). Бунчуковий товариш (1784-1787). З дружиною Варварою мали синів Василя, Івана, Никифора і доньок Тетяну та Параску.

ПЕТРОВСЬКИЙ Дмитро Юхимович. Народився у 1750 році. Служив колезьким канцеляристом. Одружився з Ганною Василівною Лисенко.

ПЕТРОВСЬКИЙ Іван. Військовий товариш Стародубського полку (1717).

ПЕТРОВСЬКИЙ Іван. Бунчуковий товариш. Помер перед 1757 роком.

ПЕТРОВСЬКИЙ Іван. Канцелярист Другої Малоросійської колегії. 1783 року мешкав у Мглині. Одружений з донькою колезького канцеляриста Матвія Матвійовича Марією.

ПЕТРОВСЬКИЙ Іван (Петрович). У 1755 р. поступив на службу до Другого компанійського полку сотенним старшиною (1755-1770). Полковий писар Третього компанійського полку (1770-1774). Полковий обозний Другого компанійського полку (1774-1776). З 28 квітня 1776 р. капітан російської армії. Учасник російсько-турецької війни 1768-1774 рр. 30 квітня 1778 р. звільнився зі служби. Помер перед 1784 р.

ПЕТРОВСЬКИЙ Карпо Стефанович. Син Стефана Петровича Минківського-Петровського. Значковий товариш Лубенського полку на початку XVIII ст.

ПЕТРОВСЬКИЙ Леонтій Андрійович. Молодший син А. С. Петровського. Городиський сотник (1726 -1735) Лубенського полку. Двоюрідний брат бунчукового товариша Федора Васильовича Савича. Помер у Кримському поході в 1735 р. Похований в Городиші.

ПЕТРОВСЬКИЙ Лука (Степанович ?). Народився перед 1665 р. У 1687 р. перебував на посаді військового канцеляриста, - його підпис стоїть під Коломацькими статтями. За два роки по тому (1689) супроводжував гетьмана І. Мазепу у поїздці до Москви. Полковий писар Переяславського полку в 1687 р. та впродовж 1692-1706 рр. У 1706 р. потрапив під Ляховичами (де Переяславський полк був розбитий) до шведського полону, з якого повернувся лише в 1711 р. Сотник Першої полкової Переяславської сотні (1712-1715). Володів селом Скопці. Одружений першим шлюбом (напевно, до полону) з донькою переяславського полкового судді Івана Берла Іриною. Помер на уряді в 1715 р. Тесть Олександра Бахчевського та Стефана Петровича Максимовича. Ймовірно, син Стефана Петровського (Лубенського), котрий, одружившись з Іриною Іванівною Берло (онукою Якима Сомка), переселився до Переяслава.

ПЕТРОВСЬКИЙ Максим Пилипович. Син П. А. Петровського та У. О. Дмитрашко-Райчі. Народився в Городищі (Градизьку) 1731 р. Служив з 1755 р. в Лубенській полковій канцелярії копіїстом та канцеляристом (1755-1759). Значковий товариш Лубенського полку (1759-1763). 16 грудня 1763 р. призначений сотником Городиської сотні (1763-1784) Лубенського полку на батькове місце. Бунчуковий товариш (1781-1786), майор (1784). Депутат дворянського зібрання. Значний земле- та душе власник. Одружений (1766) з донькою лубенського полкового осавула Карпа Значка-Яворського Євдокією (1743 р. н.), їхня донька Ганна була дружиною Андрія Лук’яновича Са
мойловича. Помер у Городиші перед 1803 р.

ПЕТРОВСЬКИЙ Матвій Пилипович. Син П. А. Петровського та У. О. Дмитрашко-Райчі. Народився 1739 р. На службі у ВЗ з 1759 р. Городиський сотенний отаман Лубенського полку (1776-1784). Військовий товариш при відставці (з 1 січня 1784). Мав брата Якима і жив у Городищі.

ПЕТРОВСЬКИЙ Микита. Військовий товариш (1782). З дружиною Анастасією (донькою священика) жив у Глинському повіті.

ПЕТРОВСЬКИЙ Микола Лукич. Полковий писар Переяславського полку (1709-1711).

ПЕТРОВСЬКИЙ Никифор Григорович. - Син Г. П. Петровського - чернігівського канцеляриста. Сотенний отаман Чернігівського полку (1783).

ПЕТРОВСЬКИЙ Олексій Миколайович. Наказний сотник Бубнів-ської сотні Переяславського полку у 1736 і 1738 рр. Полковий канцелярист.

ПЕТРОВСЬКИЙ Петро Лукич. Син переяславського полкового сотника Луки Петровського та Ірини Берло. Займав уряд полкового хорунжого Переяславського полку (1712— 1717). Військовий товариш (1774).

ПЕТРОВСЬКИЙ Пилип Андрійович. Народився 1705 р. Старший син сотника та полкового обозного Лубенського полку А. С. Петровського. На службі у ВЗ згадується з 1725 р. в Г'ілянському поході як бунчуковий товариш (1725-1741). 18 вересня 1735 р. дістав універсал ГВК на звання бунчукового товариша (1735-1741). Впродовж 1739 - 1740 рр. не служив через хворобу. Сотник Городиської сотні Лубенського полку (1741-1763). Після Василя Кулябки призначений полковим обозним Лубенського полку (1763 1776). Одружився з донькою Олексія Дмитрашка-Райчі та Анастасії Забіли Уляною (першим шлюбом). Другим шлюбом - з донькою Я. Н. Сахно-Устимовича Параскою. (За іншими даними першу дружину у 1732 р. звали Марфа Мусіївна, а другу з 1749 р. Уляна Петрівна). Близький родич (брат) сумського полкового обозного Василя Лук’янова (помер до 1762) та сумського полковника Романа Івановича Романова (ймовірно, по матері). Мав синів Максима, Матвія та Якима - лубенських полкових старшин. Помер перед 1785 р. у Городищі, де й похований.

ПЕТРОВСЬКИЙ (Минківський, Попович) Степан (Стефан) Петрович. Народився близько 1640 р. Син Петра Івановича Минківського, онук паволоцького полковника Івана Куцевича-Минківського. Залишився сиротою в малих літах і від місцевих жителів дістав прізвище Петровський, яким писався уже і в зрілому віці. Мешкав у містечку Городище. Служив полковим канцеляристом у Лубенському полку. Полковий осавул Лубенського полку (1671; 1676). Наказний лубенський полковник (1676; 1677; 1687). Військовий товариш Лубенського полку (1672-1683) під гетьманським бунчуком. Сотник Городиської сотні (1687). Учасник Чигиринських та Кримських походів. Заслужений товариш військовий (1691). Помер наприкінці 1696 р. в Городищі. Брав участь у усіх військово-політичних акціях останньої чверті XVII ст. Мав синів Андрія та Карпа.

ПЕТРОВСЬКИЙ Федір (Карпович). Сотник Лубенського полку (1752).

ПЕТРОВСЬКИЙ Федір Олексійович. Полковий канцелярист Переяславського полку (1742-1766). Військовий товариш (1766-1767). В абшиті (1775).

ПЕТРОВСЬКИЙ Яким Пилипович. Молодший син П. А. Петровського. Народився 1754 р. На службі у ВЗ з 1769 р. полковим канцеляристом. Значковий (1769-1783) та військовий (1783-1786) товариш у Лубенському полку.

В.М.Заруба. Козацька старшина гетьманської України.
forum.genoua.name/viewtopic.php?pid=50345#p50345

Заруба В.М. Козацька старшина Гетьманської України, (1648 – 1782): персон. склад та родинні зв’язки / В. М. Заруба. – Дніпропетровськ.: ЛІРА, 2011. – 931 с.