НЕЦЕВИЧ, NICEWICZ, НИЦЕВИЧ

В продолжение темы о Малишевских сообщаю Вам информацию из справочника "Правобережна щляхта. Кiнець 18 - перша половина 19 столiття".
Центральная ревизионная комиссия проверяла легитимность прав дворянства следующих Малишевских

Малишевськi п 1840 10 12 пгп
Малишевськi к 1840 12 10 тпг 1840 12 31 № 2475
Малишевськi п 1841 01 25 пгп
Малишевськi п 1841 01 29 пгп
Малишевськi п 1841 04 14 пгп
Малишевськi п 1841 05 30 пгп
Малишевськi п 1841 08 21 пгп
Малишевськi п 1841 12 19 пгп
Малишевськi п 1841 12 23 пгп
Малишевськi п 1842 02 21 пгп
Малишевськi в 1844 03 14 вгп

Кроме того, есть ещё
Малишенськi в 1842 02 19 вгп
Малишиєвськi в 1842 07 17 тпг 1843 05 30 №1436

Не буду описывать расшифовки, наверняка, Вы в курсе.

Получается, что подавляющее кол-во Малишевских из Подольской губернии. А из Киевской и Волынской всего лишь по одному.
Вот эти-то двое последних, исключительно по территориальному признаку, имеют ли право считаться первыми претендами на родство с Розалией Андреевной?
И только о деклассации киевских Малишевских Центральная ревизионная комиссия не смогла принять решение самостоятельно, направив документы во Временное Присутствие Геральдии.

Известно 21 поколение рода.
Ницевичи, Нацовичи, Нацевичи, НацэвічI, Нецевичи, Нециевичи, Нецевичi, Niecewicz , Nicewicz, Nicevic, Ружинские, Гедиминовичи

Расселение Ницевичей и Нецевичей.
В Польше: Мазовецкое воеводство. более 850 человек. Больше всего в Остроленке.
В Беларуси: Радунь, Нацевичи, Туров
В Литве: под Вильно (возле Вильнюса).
В Сербии: Нови Пазар, около 1000 человек.
В США: в 22 штатах, 203 человека.
В Украине:
1.Волынская губерния (Паридубы, Хотивель, Смидин, Выжва, Ксаверов, Барановка, Кольский, Малый и Большой Кривотин, Яменец, Новозелене, Абрамок, Емильчино, Новоград-Волынский, Коростень).
2.Подольская губерния: (Майдан-Вербецкий, Летичив, Кущивка, Шмирки, Чернява, Бубнивка, Зелене, Шендеровка).
В России.
В Казахстане.
В Германии.

Древо рода с установленным родством сейчас насчитывает 1755 персон. Известно три линии рода. Все они берут начало в Ковельском боярстве. В последующем члены первой линии переселились далее на восток по Волынской губернии, а члены третьей линии - в Подольсую губернию. По первой линии Рода многое в родословной восстановлено и в Древе именно представителей этой линии больше всего. Сегодня стоит первоочередная задача поиска предков по третьей линии Рода, многочисленные потомки которых являются уже выходцами из Подольской губернии. Цель- объединить известные сегодня отдельные ветки Подольских Ницевичей в одну и присоединить её к общему древу.
Часть информации здесь www.nicewicz.ru
Справа ссылки на сайты представителей фамилии разных стран мира и общих интернет-страниц.

https://old.maps.yandex.ru/?um...&l=map
карта расселения Рода

https://maps.yandex.ru/?um=P5M...&l=map


http://nicewicz.ru

http://ok.ru/nicewicz

http://nicewicz.net

http://nicewicz.com

http://nicewicz.pl

http://nicewiczfarm.com

http://nicewicz.livejournal.com

http://niecewicz.flybb.ru

http://foto-nicewicz.fotosik.pl

http://marknicewiczlaw.com

https://forum.vgd.ru/20/65825/

https://forum.vgd.ru/1238/11489/0.htm?a=stdforum_view&o=

https://forum.vgd.ru/45/66635/

https://www.facebook.com/pages...5433114610

Поділля. Окреме відгалуження третьої лінії Роду.



Коли настав час останнього (?) масового заселення великої території до того майже пустельних земель Правобережної України – наприкінці XYIІ, починаючи цей відлік з королівського дозволу 1684 р., та на початку XYIІІ століття – місця свого помешкання змінили, таким чином, члени усіх трьох ліній Роду Нецевичів. Загалом же старовинну місцевість Володимирського князівства покинуло тоді стільки народу, що річна кількість судових справ, які розглядав володимирський гродський суд, зменшилась за останні десять років XYIІ ст. принаймні у 5 – 6 разів !

Це суттєво скоротило ту (судову) фактологічну базу, на яку до цієї пори доводилося переважно спиратися при дослідженні родоводу Нецевичів, і призвело в декількох випадках до втрати зв’язків поміж окремими лініями Роду вже саме з початку XYIІІ століття, бо метричних книг костьолів (та церков) за те століття залишилося взагалі обмаль.

Цілком можливо, як один із найбільш вірогідних варіантів, що епопею того масового переселення розпочала в цьому Роді невідома нам особа, звичайно що не сама, яка походила саме з однієї із гілок його третьої лінії. Вона перебралася мешкати тоді до слободи Вербецький Майдан (зараз це – с. Майдан Вербецький, Летичівського району, Хмельницької області).

Бо саме в цій слободі з кінця XYIІ ст. почали згадуватися шляхтичі на прізвище Нецевичі [166], які вже у 1695 р. платили в Поділлі подимні та питейні і згодом в документах, що подавалися до Подільського дворянського депутатського зібрання, наголошували приналежність свого Роду до переліку “найдавнішої шляхти”, однак нажаль не надали конкретних вказівок якого саме герба він був [167]. Відсутність цієї інформації заважає ідентифікації їхнього відгалуження Роду з тим родом, історія життя якого викладена у цій розвідці.

Разом з тим означена невідома особа, а також інші, разом з нею або через деякий час після неї, перебиралася на землі, про які їй (їм) все було добре відомо, бо ті землі знаходилися зовсім неподалік від м. Летичів, якраз поблизу якого, всього тільки в 10 км, вже певний період часу жили її (їхні) кревні родичі із третьої лінії Роду. Ці родичі об’явилися там через вже декілька років після того, як старший син Яроша «молодшого» став підчашієм м. Житомира у 1659 р. [212].

Причиною появи їх там стало те, що невдовзі після номінації на підчашія той помер. Враховуючи сам факт існування тієї людини, та спираючись на історію життя його батька, є сенс проаналізувати декілька суттєвих додаткових обставин, які певним чином спроможні підтвердити висновок про добру інформованість за ті землі означеної вище особи та всїх її спільників.

По-перше, за своїми розмірами село Шендеровка в Корсунському старостаті виглядає аж занадто великою нагородою простому жолнеру, та навіть поважному панцирному військовослужбовцю, ніяких згадок про військові подвиги якого в історичних документах не залишилося. По-друге, ця далека східна козацька місцевість Правобережної України в середині XYIІ ст. постійно була зоною воєнних дій тих козаків, поляків, литовців та татар поміж собою, а згодом стала ще й зоною рейдів військ «старшого брата» (чи «сестри»).

Тому дарування там на ті часи якоїсь нерухомості на «безпечне проживання» окремій особі виглядає повним безглуздям. Зовсім інша справа – дарування самого того краю, що й було зроблено тоді королем на користь познанського воєводи Яна Ліщинського. По-третє, згаданий житомирський підчашій, «наймолодший» Ярош (Геронім) Нєцевич, знаючи все це, та враховуючи всі ті (кепські) обставини, наразі все одно покинув свою (західну) отчизну заради подальшого життя в новітній (східній) власності родини. Він так більше і не повертався до батьківської домівки, а згадки за нього у володимирських старостинських книгах взагалі відсутні, що цілком зрозуміло.

Існує разом з тим можливість запропонувати альтернативний варіант логічного пояснення усіх означених вище обставин, який однак буде вже спиратися на суттєве припущення: хоч згаданою, дарованою королем, власністю Яроша «молодшого» таки було село Шендеровка, але інше, ніж про це написано в документі [154].

Дійсно, таке інше село Шендеровка тоді існувало, і воно було менше за розмірами, ніж село в Корсунському старостаті, але головне – знаходилося те сільце тільки на 100 км південніше від м. Житомира, у відносно безпечних, з військового погляду, місцях вже не волинської, а подільської землі. При нагороді простого жолнера саме таким невеличким сільцем, земельний наділ якого однак не міг бути меншим сохи, ця королівська подяка виглядає наразі цілком зрозумілою. Разом з тим саме місце знаходження того сільця, на тлі усіх історичних подій середини XYIІ ст., також може розглядатися прийнятним, якщо король дійсно хотів дарувати його тим, «яким безпечне проживання положено, по отважним їхнім ділам жолнерським».

Нарешті сам факт проживання Героніма (Яроша «наймолодшого») Нецевича в тому подільському сільці та наявність там у нього родини можна визначити шляхом «вираховування» цієї родинної інформації, виходячи із ряду незаперечних генеалогічних свідчень. При цьому, що є у такому варіанті розгляду головним, стає зрозумілим яким саме чином, а також чому і коли, Рід бояр-шляхти Нецевичів почав переселятися на землі Поділля, та отримують цілком логічні пояснення деякі події, які там з ним в подальшому відбувалися.

На захід від означеного вище сільця Шендеровка, на відстані всього тільки 100 км, на березі річки Південний Буг, знаходилося м. Летичів – центр подільських земель відповідного повіту. Наприкінці XYIІІ ст. саме на тих подільських землях існувало село Черешеньки, де знаходився дедричний маєток двох рідних братів Нецевичів (Нечевичів), Онуфрія-Йосифа та Конрада-Йосифа-Константина [172].

Оскільки брати вже в 1782 р. згадуються у документах Люблінського коронного трибуналу [173], то роки їхнього народження найвірогідніше припадають на середину цього сторіччя. В такому разі принаймні один із тих братів прожив близько 70 років, бо він згадується у судовій справі 1817 р.. Разом з тим їхній батько Антон (Антоній) ще в 1710 р. одружився із Іоанною Ягодзинською [176]. Звичайно, виходячи із дітородного віку жінки, Іоанна ні в якому разі не могла стати матір’ю цим двом братам. Однак коли та с ким їхній батько Антон побрався вдруге – невідомо, як невідомі і будь-які інші подробиці його життя.

Між тим, якщо при згаданому «вирахуванні» виходити із звичайного віку першого одруження Антона, то без будь-яких зайвих зусиль можна вважати його власного діда Івана сином Яроша «наймолодшого», а розрахований та реальний роки народження його прадіда, Яроша «молодшого», в цьому разі цілком співпадають поміж собою.

Можливо, що саме той Іван Геронімович, з сином Федором та вже із онуком Антоном, був вимушений придбати собі маєток в селі Черешенки, після смерті свого діда Яроша «молодшого», яка сталася близько 1690 р.. Бо село Шендеровка було передано останньому лише «до живота», а потім воно знову впадало до диспозиції короля.

Однак Федір з часом таки повернувся до старовинної отчизни на заході Волині, мабуть наслідуючи там добра по своїй лінії Роду, досить таки суттєві, щоб для цього йому мало сенс покинути Поділля, і оселився там у м. Ковелі, а маєток в селі Черешенки залишив синові. Федір згадується у тому місті вже у 1712 р. [47], а 5 січня 1731 р., на позов ковельського кагалу, возний арештував у нього (в Ковелі) майно на суму в 1.000 пол. злотих [177].

Чоловік з прізвищем Нецевич, на ім’я Костянтин-Юзеф (Конрад-Юзеф), у 1783 – 1792 роках мав листування з графами Потоцькими [171]. Тим чоловіком наразі був згаданий вище трьохіменний Конрад-Йосиф-Констянтин Нецевич (Нечевичев). Відносно цього чоловіка є свідчення, записані до Дубинських контрактових книг, про невиплату ним 30.І.1794 р., посполу із братом, позики в 3.770 черв. злотих, взятих у 1793 р. під заставу їхнього дідичного маєтку Черешенки [182].

Але ще в 1792 р. той Конрад-Йосиф-Констянтин придбав, особисто собі, населений селянами маєток, досить таки великий за розмірами, і на початку ХІХ ст. він вже згадується як особа, що мешкає у селі Шмирки, Литинського повіту, Подільської губернії, та володіє там майже половиною села – 200 десятинами ґрунтів (зараз те село знаходиться у Волочівському районі, Хмельницької області) [47].

Цей чоловік в 1802 р. ще перебував на службі – підкоморієм та членом губернського трибуналу. Крім того, він був ще й асесором Заславської губернії. В 1817 р. подільський поміщик Конрад Нецевич, куратор малолітніх дітей померлого надворного радника Олександра Крижанівського, ще вирішував у земському суді справу про скасування його постанови за 1812 р. по відмові участі тому Крижанівському в якомусь конкурсі [174].

Його брат, двоіменний Онуфрій-Йосиф, мешкав на початку ХІХ ст. неподалік він нього, в селі Морозов, Ушицького повіту, Подільської губернії, де також мав населений селянами маєток, і був кенером Летичівського повіту. Спираючись на те, що Дім родовитої польської і литовської шляхти на прізвище Нечевич у 1786 р. був віднесений письменницькою «герольдією» Речі Посполитої до братерства герба Яніна [196], приналежність цих двох братів до згаданого братерства, а іншого варіанту не існує, за умови того, що то був таки їхній Дім, можна досить певно вважати цілком вірогідною. Це дозволяє розглядати їх як членів Роду Нецевичів, який досліджується в цій розвідці.

Обох братів було записано до І частини дворянської книги губернії рішенням Подільських дворянських депутатських зборів прийнятим ще 6.YI.1802 р., як дворян І розряду [175], оскільки обоє володіли великими маєткуми з селянами. Скоріше за все брати не мали чоловічих нащадків, оскільки подальшого документарного подовження цієї дворянської лінії не відбулося, а їхні маєтки вже до середини ХІХ ст. встигли побувати у декількох руках.

Деякі додаткові свідчення.

Протягом XYIІ – XYIІІ ст. згадують ще декілька осіб з прізвищем Нецевич, але будь-яких спогадів про гербові братерства, до яких вони належали, в документах не залишилося, а інколи навіть не вдається взагалі ідентифікувати тих осіб. Так наприклад невідомо, бо в судових документах не приведено імен, який конкретно Нецевич і з якої лінії Роду став чоловіком дочки Жигмонта Поступальского та Анни Ольжеровської із села Верби, Новоградволинського повіту у 1690 р. [178].
Та навіть відсутня можливість чітко ідентифікувати особу члена однієї з гілок саме цього Роду, яка перебралася мешкати на пустельні землі Лівобережної України наприкінці XYIІ ст., мабуть по тому, як ті землі Речі Посполитої було вже дозволено заселяти королем на умовах «слободи». Такий собі Самуель Нецевич на прозвисько (придомок) “Szolowski” був зазначений скарбником чернігівським у 1690 р. [47]. Спираючись на його ім’я, та зважуючи на часові обмеження, можна виказати гіпотезу про походження цього добродія від Симона Парамоновича, однак спеціально зазначаючи при цьому, що той Симон безумовно ще притримувався православного віросповідання.
Разом з тим, згідно з записів метричних книг Перевальського римо-католицького костьолу, Samuelis по прізвищу Szolowski, який притримувався (вже) латинського віросповідання, взяв 8.І.1682 р. шлюб із Урсулою Завадською. Обидва вони були мешканцями с. Овлочин, яке знаходиться на крайньому заході Волині [232]. Це село існувало буквально поруч, в якому кілометрі, від села Туричани, де князі Ружинські також мали багато маєтків. Однак цей князівський Рід, по його чоловічій лінії, скінчився ще в сорокові роки ХYІІ ст. і цілком не виключено, що його свояки Нецевичі мали можливість отримати в цій місцевості якусь нерухомість на свою користь та оселитися там вже після тих Ружинських. Як це між тим відбувалося конкретно – свідчень не маємо.
В ті ж самі часи, згідно записів означених метричних книг, 26.ІІ.1686 р. свідком шлюбу між мешканцями того села Овлочин виступав ще один чоловік на ім’я Самуель, з прізвищем Курцевич. Цей князівський Рід також мешкав споконвіку в с. Туричани, яке було його батьківщизною. Нам разом з тим залишається тільки наважитися «з’єднати» поміж собою якимось чином бажано усіх трьох вказаних тут однолітків, на досить рідке тоді ім’я Самуель, хоч виконати таке з’єднання без суттєвих заперечень доволі непросто.
Однак допомогти при цьому певним чином може той факт, що свідком шлюбу Samuelis Szolowski та Урсули виступав бурграф володимирський Михайло Любенецький. Нащадки його, та цілком певно що члени цього Дому, наразі перебралися мешкати (та правити) до Чернігівського воєводства мабуть одразу після оголошення там згаданої вище «слободи» у 1684 р.. Найвірогідніше разом із своїми найближчими друзями (командою), до складу якої якраз і входив той скарбник Самуель Нецевич на прозвисько (придомок) “Szolowski”. А знайомство та дружба поміж Домами Нецевичів та Любенецьких (Любенських) була досить таки давньою, бо Базиль Нецевич багато років служив товаришем панцерної роти, якою командував саме один із тих Любенецьких.
Наразі таке дружнє спілкування поміж цими двома Домами залишалося реальною подією в їхньому житті ще дуже довго. Дійсно, саме в чернігівський місцевості, вже в 1751 р., з двома особами на прізвище Нецевич, Ігнатом та Казимиром, увладнював справи войський чернігівський Ян Любенецький. Тяжко захворівши, він записав Ігнатові за багаторічну співпрацю на 300 пол. злотих ґрунтів дідичних та добра у своєму селі Роговичі. А на Казимира, якого він виховував з дитинства, та який ще “в літах недосконалих залишається”, теж було зроблено запис ґрунтів на 300 пол. злотих, передано йому коня та висловлено побажання, щоб той Казимир радився з деякими призначеними ним особами, та “не робив невірних виступів” [179].
Найвірогідніше, що ті троє згаданих Нецевичів, а мабуть ще й якийсь Козьма, про якого згадувалося у 1733 р. як про такого, що підписав елекцію з Волинським воєводством [47], становили єдине відгалуження цього Роду, всі особи якого постійно мешкали, разом та поряд з Любенецькими, вже саме у Чернігівському воєводстві. Фрагментарність згадок про осіб цього відгалуження Роду дозволяє лише визначити, що одним (першим ?) з її пращурів був саме Самуель. Чи доводилися Ігнат та Козьма йому синами – наразі невідомо, однак цілком можливо. За батька Казимиру міг бути Козьма, але це вже лише здогадка.
В 1797 р. у Лубенському полку, який квартирував в Пирятинському повіті, Чернігівської губернії, в Яблунівській сотні, служив військовим канцеляристом якийсь Михайло Несієвич (це пряме кириличне прочитання прізвища Neciewich, записаного по латині, тобто на польській мові). Він володів там добром у двох хуторах поблизу села Яблунівка: Чумацькому, Пирятинського повіту, разом з отаманом Конрадом Яновським та суддею Дмитром Дарацаном, і не маючому назви, Золотоношського повіту, разом з дружиною сотника бубновського, Базилевичевою [180]. Цілком можливо, що цей чоловік також мав певне відношення до чернігівського відгалуження цього Роду. Однак ніхто з нащадків цих осіб не звертався за отриманням дворянської достойності Російської Імперії в дворянські депутатські збори Чернігівської та Полтавської губерній, тобто всі започати ними відгалуження ліній цього (чи іншого, з тим самим прізвищем) Роду скоріше за все згасли.
Разом з тим можливість, що до розглядаємого в цій розвідці Роду могли мати якесь відношення окремі особи Полтавського полку, перелічені у комнутах 1649 та 1718 років, на прізвище Ниценко – взагалі малоймовірне, хоч воно таки цілком нагадує трансформоване, на український лад, прізвище Нецевич (Ницевич).
Подружжя Констанції Нецевич та Станіслава Могильницького, а також їхні нащадки, між тим не було зафіксоване у родоводах Дома Могильницьких герба Любич. Однак з тих родоводів відомо, що саме в згадані часи – наприкінці XYIІ та на початку XYIІІ ст. – існував таки член того роду на ім’я Станіслав Могильницький, підкоморій новоградволинський, який помер у 1729 р.. В родоводах Могильницьких герба Любич згадується, що він був двічі одружений, але там не було зазначено, що він мав дружиною жінку на ім’я Констанція. Та й взагалі цей чоловік буцімто постійно мешкав саме на сході Волині, як і багато інших членів цього Дома. Знайти зв’язок між обома згаданими Станіславами нам не вдалося, хоч переїзд Андрія Нецевича саме на схід Волині дає можливість над цією проблемою принаймні зосередитися. Тим більше, що якийсь Миколай Могильницький (другий син родини Констанції ?) був у 1747 р. земським возним чотирьох українських воєводств Речі Посполитої і саме за його участі було складено в той час документ з люстрації м. Овруч [72].
На завершення викладу фактологічного матеріалу повернемося ще раз до «повно розмірного» прізвища Nieciejowski, яке було використане по відношенню до розглядаємого Роду Нецевичів у документі 1619 р. [140]. Бо в 1747 р. якийсь Олександр, із «скороченим» прізвищем Ніцєвскі (Niciewski), з дружиною Катериною із Сваршевських народили в Польщі, в Пшемільській землі, сина Гаврила (Гавриіла). У певному на це віці Гаврила пішов служити до регіментації кінної кавалерії королеви Ядвіги і був там 14 років унтер-офіцером, після чого отримав чин підхорунжого та хорунжого.
Прізвище цієї особи на російській мові писалося та вимовлялося однак близьким до «повнорозмірного»: як Ницьевский, Нецеевский та Нъцеевский. Проживав цей чоловік, працюючи лісником у графа Браницького, наприкінці XYIII та на початку ХІХ ст., в Київській губернії, Радомишлевському повіті, Богуславській волості, у с. Тепличові, де буцімто володів ще й дедричним маєтком Крижанівський. Однак, не зважаючи на певну спорідненість прізвищ, детальний аналіз життя цієї особи взагалі не проводився, бо вона має буцімто цілком певну приналежність іншому гербовому братству, Сас, до якого жодна лінія досліджуємого в цій розвідці Роду Нецевичей не мала взагалі ніяких відношень. Тим більше, що в середині ХІХ ст. усі потуги київської губернської дворянської спільноти, згідно указу тимчасової присутності Герольдії №589 від 16.ІІ.1844 р., відшукати нащадків того Гаврила та його дружини Теодори із Палевських – трьох унтер-офіцерів імперського війська на Чорному морі, після осади Севастополя, не дали жодних результатів. Навіть за публікації належних об’яв у «Київських губернських відомостях» та річного очікування. Після цього їхня дворянська справа була зданою до архіву.
Між тим в роки першої світової війни командиром 81 піхотного запасного полку ніс службу полковник Нецеіовський Броніслав Робертович, який став капітаном ще у 1901 р., тобто народився близько 1870 р.. Він цілком міг бути правнуком згаданого вище Гаврила.

Третя лінія Роду. Герб Яніна .

Ілля (згідно оригінального запису – Хилія, тобто, по польському, Ільяш) Нецієвич, мабуть що один з останніх представників вже саме українського, виходячи з часу помешкання та кількості прожитих на цій землі поколінь, однак безумовно що литовського за походженням Роду, дуже заможний «війт села Паридуби», згадується лише в єдиному документі 1568 р. [23], де його називають слугою князя А.М Курбського та дворянином. Зазначимо, що на такій саме посаді у князя в ті часи перебувала також і його найдовірливіша особа – Іван Келемет, війт ковельський, тобто війт Ковельської волості. Взагалі війт безумовно є головою саме волості, нижчої адміністративної одиниці в державних литовських маєтках, однак з якою конкретно волостю мав справу, та керував нею, «війт села Паридуби», яке належало до волості Ковельської, з’ясувати не вдалося.
В згаданому судовому документі мова йшла про крадіжку у Іллі земським возним з поплічниками 4 свиней та 7 корів, які, однак, були ще зовсім не останньою живністю, що належала тому сільському війту, бо війт, маючи «дорізаними» 2 лани оброблюваних земель, тримав окреме стадо свійської худоби, звідки її і було поцуплено.
Цілком вірогідно, що Ілля міг мати нащадків. Бо в селі Паридуби, при нападі на нього у 1575 р. ватаги слуг князя Вишневецького, суттєво постраждав, отримавши рублені рани руки, а крім того три рани на голові, ще один місцевий мешканець і слуга князя А.М.Курбського, та можливий член того українсько-литовського Роду, принаймні особа з таким самим прізвищем, як у «сільського війта» – Федко Нецієвич [127].
Але згодом в тих краях подовжувало вже своє існування тільки «власне» литовське відгалуження згаданого вище українсько-литовського Роду – гілка Радунських бояр Нецевичей (Нацовичей), яка завершувалася в Литві, у порубіжну пору, згідно «попису» 1567 р., «отчічем» Павлом Яновичем Нацовичем. Після переїзду цієї особи, разом з дітьми та литовським гербом Рода «Нацевичей і Нецевичей» на Волинь, там розпочалася пора багаторічної праці знову таки боярина Павла Яновича, вже під прізвищем Нецієвич, на трохи значнішій, ніж сільський війт, посаді – урядника однієї з трьох волостей, які князь А.М.Курбський отримав в Смидінський землі Ковельського старостату. Таким чином Павло Янович став одним із 44 бояр Володимирського повіту, а та посада, яку він зайняв, цілком беззаперечно свідчила, що діюча влада вважала його тоді потомственним дворянином, який мав земельну власність саме в цій волості.
Та його праця розпочалася в «місцевості Ружино» вже принаймні у 1580 р. [34,35], і в ту саме пору ця гілка Роду Радунських бояр починає поступово успадковувати там добра та ґрунти села Паридуби. На додаток до цього саме означена гілка (лінія) Роду забезпечила також їхнє успадкування, в певній частині, і особами з першої лінії Роду. Скоріше за все що одна з тих гілок Роду успадковувала тоді ґрунти саме в селі Паридуби, а інша – в фольварку Паридубському. Ці два сусідні поселення мабуть були майже рівними за розмірами по своїм земельним ресурсам, бо вони платили однакові податі Короні, які різнилися поміж собою ледь на 10 %.
Третя гілка (лінія) Роду також успадковує добра та ґрунти в місцях інших дідин та отчин мабуть саме в той час вже докорінно згасаючого українського Роду і в результаті отримує в Ковельській волості чи не 2 % всіх її орних ґрунтів. Наведене вище, між тим, означає, що члени декількох сімейств на прізвище Нецієвич мали (точніше – повинні були мати) багато років постійні та тісні стосунки із князем А.М. Курбським, і були, таким чином, його слугами із найближчого боярського оточення. Крім того, всі вони ще мали також тісне спілкування з іншими сімействами, що мешкали тоді в «місцевості Ружино» - принаймні родинами Додеркало та князів Ружинських, саме у яких розпочинав в свій час ту свою урядницьку службу Павло Янович.
Надалі подовжили там гілку тих Радунських бояр, як годиться, три сини Павла. Земянин Гаврила (зрідка – Габриєль) Нецієвич, скоріше за все старший син (його прізвище ще писалося також як Нецеєвич та Нецъвич), успадкував суттєву частину набутків батька – принаймні дім, добра та частину ґрунтів сімейства в селі Паридуби, і його доля постала для нас добре відомою. Між тим доля його брата Левка, «підданого його королівської милості», який також мав осілість у Ковельському королівському маєтку та згадується в єдиному документі 1586 р., постала зовсім невідомою, бо нащадків той не залишив. Досить невизначеною постала також доля третього брата, Парамона, найвірогідніше молодшого, який теж успадкував частину родинних набутків в селі Паридуби. Скоріше за все саме Парамон наслідував siedzibe (тобто – резиденцію) по батькові, бо він завжди називався в документах боярином того села і декілька десятків років обіймав ту саму посаду, що й батько – урядника старости ковельського.
Між тим відомо тільки, що цей чоловік дожив принаймні до 1624 р., коли він згадується як учасник «наїздів» на смидінських підданих, разом з тим старостою, у позивній до них обох судовій справі з державцем Смидінським [128]. Парамон мав родину та спромігся виростити принаймні одного сина, Сидора, про якого є згадка в [129]. Сидір мешкав в тому селі Паридуби ще у середині ХYІІ ст. і був тоді слугою, а точніше помічником, пана Андрія Чаплича-Шпаковського, державца староства ковельського. Цей державець між тим мав родича, в ті часи вже єпископа Луцького та Острожського, Йосифа Чаплич-Шпаковського. Раніше останній багато років був ігуменом (та архимандридом) Мелецького православного монастиря і коадьютором попереднього єпископа цієї парафії, князя Афанасія (Олександра) Пузіни. Таким чином сам державець, його помічник Сидір, а також батько і стриї останнього безумовно що притримувалися православного віровизнання. Немає жодних сумнівів, що Павло Янович і його діти, а потім ще й онуки, отримували свої імена за православними святцями. Подальша доля Сидора і цієї гілки Роду залишилася, наразі, невідомою.
Крім того, цілком вірогідно, брати ще мали й сестру на ім’я Мисковець. Вона була одружена з Григорієм Хотівльським і 24 листопада 1629 р. її родина записала до старостинських книг умови «спільного користування» певного добра та ґрунтів в селі Хотівль саме з родиною Гаврила. Згодом ці умови було ще раз підтверджено нащадками Мисковни нащадкам Гаврила у 1657 р.
Наприкінці ХYІ ст., за надто вже врожайних років його останнього десятиліття («сім років тучних»), в Смидінській землі, але невідомо де конкретно, існувало ще й якесь «дворище Нецевичей», на додаток до маєтків Гаврила та Парамона – чи не маєток Левка, чисельно населене тоді дуже войовничими особами. Спроба дворянина його королівської милості по справах судових увійти до того дворища закінчилася тим, що з нього вискочила юрба в два десятка чоловіків та добряче того дворянина і супроводжуючих його осіб побила, а одного з них навіть замордувала до смерті [130].
В ті давні часи військова служба платників податків з наданої їм землі, або з землі, яка вже знаходилася в їхньому постійному володінні, була, принаймні в молоді роки, обов’язковою для всіх бояр-шляхти. Мабуть що за тієї військової служби, ще при королі Стефані Баторії, Гаврила виявив себе дуже справним жолнером. Бо за військові заслуги Гаврила, «які він нам, королю, будучи в війську нашім під Смоленськом, виказав», вдячність вже наступного короля, Жигмонта ІІІ, трансформувалася у вигляді передачі йому «доживотного права посполу з дружиною» на 5 волок ґрунтів в селі Паридуби, де саме його сім’я мешкала [131].
Та невідома подія у війську під Смоленськом, про належне визначення якої не забув навіть наступний король, звичайно мала місце у 1579 р.. Між тим, щоб мати певний військовий досвід для виконання тих визначених дій, Гаврила мусив знаходитися в тому війську і набувати той досвід ще принаймні рік по тому, тобто він цілком міг приймати участь в компанії під Полоцьком. Скоріше за все так і було, та саме там відбулася його перша зустріч із родичем, згаданим в попередніх розділах цієї розвідки членом першої лінії Роду Миколаєм Нецевичем, поруч з яким він потім мешкав та загалом провів багато десятків років свого життя.
Ця передача прав на 5 волок ґрунтів в означеному селі була тоді, мабуть, максимально можливою для Гаврила (земляною) нагородою там, бо ще у 1556 р. із 30 ланів того села 23 лани вже були зайняті 23 боярами з родинами, 2 лани займав піп, 1 лан був «дорізаний» війту, а ще 1 лан «тримала» корчма. Та як би то не було в дійсності на той час з вільними ґрунтами в тому селі, така досить швидка та суттєва вдячність короля була в ті часи значною та щирою винагородою жолнеру за його належну військову службу.
Гаврила був одруженим двічі. В першому шлюбі, коли він саме отримав від короля зазначені вище ґрунти, його дружиною була Софія Богушівна [131], яку було вбито 3 липня 1602 р., при розбійному нападі на його дім ватаги ротмістра Симона Харлинського [132]. Ця родина не спромоглася мати по собі нащадків. Після смерті Софії, вже в досить солідному, близькому до 45 років віці, Гаврила одразу побрався вдруге, взявши за себе молоду (та багату!) Раїну Ребелинську [133]. Батьками цієї дружини були Мартін Ребелинський і Раїна-Марія Федорівна Стакоровська [134], яка в своєму першому шлюбі була за князем Михайлом Федоровичем Ружинським. Зазначимо, що в часи, коли дочка Раїна народилася, її багатому батькові, на правах отчизни, взагалі належала чи не половина великого села Ружино.
В другій родині Гаврила на початку ХYІІ ст. на світ з’явилися двоє синів – Ярош, згодом названий в Роду «найстаршим», та ще один Ярош, який наразі залишився в Роду «молодшим». Крім того, в родині були ще дві дочки, Доротка та Геленка (Галшка) [135]. Скоріше за все що первісток Гаврила народився в цій родині трохи раніше, ніж Ярош, згодом названий в Роду «старшим», первісток Іоанна Нецевича та княжни Глуші (тобто – Галші) Ружинської, а другий з синів – пізніше цієї події. Але в суто сімейних судових справах саме родини Гаврила його первістка Яроша звичайно йменували лише «старшим» (або Геронімом). Між тим використання в родових стосунках тих чітко ідентифікуючих згадані три особи «іменувань» відбувалося зовсім не завжди і це обумовлює певну плутанину поміж трьома Ярошами при проведенні розвідки цілого ряду документів та при тлумаченні окремих подій тих часів. Зазначимо також, що дружина Гаврила скоріше за все дала одній із своїх доньок ім’я саме на честь згаданої княжни: по-перше, родички по своїм стрийченим братам та сестрі, по-друге, сусідки по місцю помешкання, а по-третє, і це цілком можливо головне, її близької подруги, з якою вони, разом та поруч, ростили своїх дітей-одногодків.
Можливо, що малолітня Доротка сконала близько 3 липня 1614 р. від тяжких ран, які отримала при нападі на дім Гаврила в селі Паридуби ватаги Василя Поряднича Зацистовського та його зятя Івана Дубинського [135]. В такому разі згадану календарну дату для Гаврила треба розглядати дійсно як «чорну».
Цю справу нападу, за якої була ще спричинена «шкода» на 300 пол. злотих полям та дому Гаврила [136], сторони владнали поміж собою лише у лютому 1621 р., коли за власні рани, за рани двох доньок, отримані при нападі на них у пущі Хотівльський, а ще на компенсацію заподіяної «шкоди», Гаврила отримав від кривдників 5 золотих монет [137].
Гаврила мав міцне здоров’я і прожив довге життя, чи не всі 80 років. І так сталося, що скоріше за все близько 1622 р. у нього з’явився ще один, вже третій – але позашлюбний – син, двоіменний Миколай-Кршистоф. Батько одразу визнав сина і виховував його, разом з іншими синами, у власній родині посполу з дружиною. Однак найчастіше цього сина в родині називали лише по православному – тобто просто Миколаєм [138,139].
Саме в лютому 1622 р. Гаврила поклав перед володимирським земським судом лист від короля Жигмонта ІІІ, з його особовим підписом, до якого була прикладена велика королівська печатка, що дозволяв йому передати колись отримані від того короля 5 волок ґрунтів в селі Паридуби своєму первісткові, старшому синові Ярошу (названому в листі Геронімом) «до живота», за те, що «той завжди виказував та виказує належні послуги батькові» [131]. Цей лист «уступлєнія права» був наданий Гаврилі ще на вальному коронному сеймі в Варшаві 1 лютого 1619 р. [140], але три роки чекав свого часу.
Таке запізнення із зверненням до суду цілком могло статися тому, що Гаврилі доводилося чекати поки син досягне віку annus discrentionis. Мабуть ті 19 років виповнювалися Героніму (Ярошу «найстаршому») саме на початку 1622 р., що цілком збігається із строком, коли відбулося весілля його батьків і він міг бути зачатий. Всі інші діти в цій родині вірогідніше за все були чи не погодками, принаймні обидві доньки в 1614 р. виявилися вже настільки цілком самостійними дівчатками, що залюбки ходили з іншими дівчатками до пущі та навіть носили прикраси, наразі золоті.
Гаврила розпочав свою військову службу скоріше за все тоді, коли його батько став на Волині урядником та отримав там ґрунти, тобто у 1580 р.. Бо саме «за криваві заслуги, значні послуги королю та Речі Посполитій в походах проти Москви та інших, а також посполитому рушенню», і вже потім за військові заслуги під Смоленськом, він був нагороджений тими 5 волоками ґрунтів. Той Гаврила, «прозиваючий себе» Нецієвичем, мав ще й сільське прозвисько Плотніранич [141], тобто можливо що був вправним теслярем (по російські та старобілоруські – «плотником»). Однак в першу чергу він був сином та братом багаторічних урядників старости ковельського, тобто вже за походженням був членом родини багатих людей і, вірогідно, сам поставав цілком забезпеченим добродієм. Мабуть саме тому головним його заняттям було лихварство. Тим більше, що багата, по другому своєму чоловікові, теща ще й постійно дарувала родині молодшої дочки нові великі добра: так в 1610 р. вона передала їй третину маєтку в селі Ружино, яка коштувала 1.000 пол. злотих [142], а в 1612 р. – ще один маєток в тому селі, який було оцінено в 400 коп литовських грошей [143].
Гаврила ссужував досить великі гроші під заставу нерухомості. Наприклад він, мабуть що на прохання своєї дружини, під заставу частини села Ружино, дав у 1608 р. строком на рік її стрийченому брату Григорію Михайловичу князю Ружинському 26 золотих монет. Однак оскільки невдовзі князь Григорій помер бездітним, за цей борг треба було вже розраховуватися його спадкоємиці, стрийченій сестрі дружини, Федорі Михайлівні княжні Ружинській та її чоловікові Золтану Тиницькому. Розрахунок по займу цих осіб повинен був мати місце 9 травня 1612 р. [134], але він не відбувся, і Гаврила ще деякий час «тримав» закладену частину села Ружино, а родичі його дружини – її стрийчені з різного боку брати та сестра – постійно грабували цей маєток: так в 1612 р. вони «наїхали» на нього, все там на дворі поламали, спустошили комору, пограбували майно та навіть розтрощили труну, що її зробив (собі ?) Плотніранич. Треба однак зазначити, що Раїна та Гаврила таки спадкували якусь маєтність в селі Ружино по її стрийченій сестрі у 1620 р. [144], в розрахунок за той давній борг.
Звичайно доля лихваря завжди була не зовсім спокійною, бо чужі гроші в ссуду залюбки брали, а власні кошти повертати, та й ще в належний термін, не дуже прагнули та поспішали. Справи розрахунків по тим ссудам розглядалися в такому разі у судах і сторона заємника, яка їх програвала, мала змогу в ті часи добряче «зганяти зло» саме на лихвареві. Так зробив Василь Поряднич Зацистович, програвши свої фінансові справи ще у 1613 р., коли на Гаврилу було переписано за борги половина його ґрунтів дедічних [145]. Саме він в наступному році керував ватагою, яка напала на урочище між Паридубами та Зеленцами, де «моцно згвалтовала» його доньок та ще двох молодих дівок інших бояр, і навіть відібрала у всіх тих дівок їхні золоті прикраси [136]. При цьому, як вважав возний, розбираючи наслідки того «наїзду», від отриманих важких поранень Доротка скоріше за все не одужає [135]. Дійсно, жодної згадки про цю особу більше знайти не вдалося і по батькові вона не спадкувала.
Між тим через півтора місяця «наїзд» цієї ватаги повторився, причому в вижовій пущі урочища Хотівльського було порубано тоді багато дерев [146]. Зацистович геть ігнорував позови до суду і в ніч з 28 на 29 грудня 1615 р. ще раз «наїхав» на Паридуби: були порубані гумна Гаврила, а його самого було тяжко побито («рани йому сині позадавав»), розміри завданої тоді «шкоди» сягали 200 пол. злотих.
Суд і на цей раз визнав всі вимоги Гаврила про компенсації слушними і навіть дозволив йому, для скорішого відшкодування збитків, при відсутності потрібної суми грошей у відповідача, забрати «під себе» усі маєтності того Зацистовича [147].
Брати Суходольські з ватагою з того самого приводу вдерлися в дім та світлицю Гаврили, залізли в його комору, творили несообразне, трощили, громили, а потім ще й поцупили багато коштовних речей, в тому разі золотих, шаблі і таке інше. Сталося таке 22 липня 1618 р. [148]. Кожного разу при цих нападах вже старечого Гаврилу тяжко били, а він тікав з дітьми до бору і опісля того довго хворів. В таких випадках до суду по захист та відшкодування збитків зверталася його дружина Раїна, якій теж перепадало при тих «наїздах» шишаків (в 1618 р. – шість). В земельному та гродському судах такі справи однак розбиралися на багатьох засіданнях і тягнулося це доволі довго – чи не по 5-7 років [137,149].
Звернемося тепер до аналізу літератури [150] та джерел [151] з даними «виказів про подимне» в трьох повітах Волинського воєводства Речі Посполитої, записи про які вперше мали місце у 1629 р.. З тих документів беззаперечно випливає, по-перше, що все своє свідоме життя Гаврила мешкав саме в селі Паридуби, а по-друге, що він не вмів писати та мабуть взагалі не знався грамоті. В тому самому році вальний варшавський з’їзд з невідомої нам нагоди ще й відібрав у нього майже усіх підданих, однак що це конкретно означало і про яку кількість відібраних підданих йшла мова – свідчень не маємо.
В результаті в селі Паридуби, яке налічувало тоді загалом 94 «дими», тобто мало по 3 «дими» на один лан, наразі – по одному «диму» на волоку, у Гаврила залишилося тільки 4 «дими». А в селі (Пустий) Хотівль, яке налічувало лише 4 «дими», він володів усіма тими «димами», але зовсім не всіма ґрунтами того села. Скоріше за все їх було там (аж) два лана. Між тим на острові Хотівль загальна площа доброї землі була удвічі більшою.
Що конкретно означав той “дим” – достеменно невідомо, дослідники переважно схиляються до думки про те, що він був просто помешканням однієї селянської сім’ї в одній селянській будівлі, тобто дерев’яній хаті, критій соломою або очеретом, з загальною кількістю осіб в ній – від 6 до 7, при одному дорослому робітникові чоловічої статі на сім’ю. Дійсно, за чисельними розвідками дослідників ХІХ ст., той лан був спроможний прогодувати до 35 осіб, тобто буцімто у два рази більшу кількість мешканців, ніж налічувати ті три «дими». Однак такому певним чином заважало трьохпілля і менша врожайність зернових культур в середньовіччя, тобто старовинний лан забезпечував продуктами харчування лише вдвічі меншу від зазначеної вище спільноту. Це однак цілком окреме питання і воно досить таки дискусійне.
Таким чином, без тих підданих, яких відібрав в нього з’їзд, у Гаврила в кожному із означених двох місць хазяйнування залишилося вже надто мало робітників, конче необхідних для обробки там 5 і 6 влок орних ґрунтів. Бо за 3 тижні ярових весняних засівів четверо пахарів не встигали обробити навіть площу, яка б сягала в кожному з тих місць хазяйнування хоч би й однієї влоки, та також лише по влоці існувала можливість провести в обох тих місцях засіви під озимину. Тобто половина наявного у Гаврила орного ґрунту просто повинна була в ті часи заростати будяками.
Між тим у 1629 р. інших володарів «димів» з Роду Нецевичів в тих трьох волинських повітах не було виказана. Це одразу дозволяє зробити висновок, що урядник Парамон скоріше за все на той час вже сконав, бо «прирізаного» за посаду ґрунту навіть у війта вже цілком вистачало для окремого нарахування того податку.
Тому в 1631 р. Гаврила Нецевич (саме так!), тобто особа з третьої лінії, був записаний єдиним від Роду в реєстр платників податів, як за село та острів Хотівль, так і за частину села Паридуби [151]. В той час він платив за свою власну особу, 5 волок ґрунтів, а також за 4 челядці та підданих, загалом аж 7 пол. злотих [183]. Згідно ще давнім феодальним приписам, подоляни, волиняни та інші мешканці цієї території мусили вносити до скарбу з кожного лану по 4 гроша і по 2 корча вівса та жита. В ці часи один краківський корч, взагалі міра хлопська, становив 26,26 літра сипучого зернового продукту і повністю відповідав старовинній мірі великого князівства Литовського. Згодом, на російській території, остання перетворилася в звичний зараз пуд, при вагових розрахунках згаданої міри на ячмінне зерно.
Однак поряд з Гаврилом там багато років мешкала ще й родина «москвитина» з першої лінії Роду, яке також «тримала» в цьому селі (чи у суміжному з ним фільварку) частину добра та ґрунтів українсько-литовського Роду, отриманих ще від Павла Яновича (або разом з ним), загалом також чотири «дими». Між тим оскільки сам «москвитин» Миколай помер до 1629 р., а його син, кузен Гаврили із першої лінії Роду, Іоанн Нецевич, змінив свою військову діяльність на духовну і став священиком, то він нічого Короні не мусив виплачувати, а його власні чоловічі нащадки, які вже знаходилися на той час при військовій службі, взагалі не повинні були особову розраховуватися з тими податями. Аналогічна ситуація мала місце також в другій лінії Роду, де на той час залишався в живих лише один «літ не маючий» Теодор, який ще взагалі не повинен був платити ті податі. Так тому і сталося, що загальна сума усіх тих податків від усього цього великого Роду, який мав багато земельних угідь, сягала в ті часи лише 7 пол. злотих.
А 20 січня 1634 р. Раїна Ребелінська, дружина Гаврила Нецевича (саме так!), в ту пору «на смертній постілі лежачого», від свого та чоловіка імені, та в узгодженні з родиною Геленки Нецевичівни і Яна Наґорського, звернулася до суду з проханням призначити по ньому сімох душоприказників, прізвища яких були нею названі і судом записані [152]. Цілком можливо, що смерть Гаврила, не зважаючи на його досить похилий вік, все ж була передчасною, бо влітку 1633 р. цю людину, вже в котрий раз, а також родину його дочки, було жорстоко побито ватагою пана Стефана Облановського, який ще й пограбував тоді його домівку та забрав собі вози, і до суду з цього приводу знову мусила звертатися Раїна [153]. Чоловік Геленки в 1634 р., вже в першому поданні до суду після смерті Гаврила, був названий, як і належить, її опікуном, оскільки з точки зору закону про отримання дружиною спадщини по батькам таке мусило мати місце. Однак є також певні підстави вважати, що вона на той час могла бути ще (вже) також тяжко хворою особою.
Неписьменний Гаврила мав таки багато грошей, та до останніх днів життя спромігся проводити досить вдалі фінансові операції, саме довершення яких і було довірено родиною тим сімом душоприказникам. Останні з успіхом це доручення виконали, оскільки до родини небіжчика не було згодом висунуто жодного позову. Між тим саме призначення душоприказників, та відсутність узгодження їхніх осіб з синами Гаврила свідчить скоріше за все про те, що дорослі діти вже перебували тоді далеко від дома, на військовій службі, а Миколай ще не встиг досягти межи дорослого віку.
Принаймні по відношенню до Яроша «найстаршого», законного володаря 5 волок ґрунтів в селі Паридуби, таке можна безумовно стверджувати, бо саме умовою тієї «передачі прав» на землю від батька до сина поставала панцирна військова служба останнього королю. Мабуть його рідний брат, Ярош «молодший», також виявився на тій службі добрим жолнером, бо існує документ [154], яким виказується «шанобливість королівська найзаслуженішим людям рицарським, яким безпечне проживання положено, по отважним їхнім ділам жолнерським». Цим документом Героніму Нецевичу і Олександрі Молодецькій, дружині його, було подаровано село Шендеровка, в старостві Корсунськім (?) лежаче – «до останнього дня життя, або поки з них хтось жити буде». Документ було видано 8 травня 1659 р., а підписали його король, королівський канцлер та гетьманський підкоморій. Взагалі ця місцевість була козацьким краєм і отримання жолнером винагороди саме там дозволяє зробити припущення, що свою військову службу Ярош «молодший» проходив в королівському реєстровому козацькому війську.
Для визначення дійсного «рівня шанобливості» того подарунка від короля «простому вислуженому жолнеру», а саме окремого села, земельні наділи якого були ніяк не меншими, ніж соха (400 десятин), а цілком можливо становили навіть дві сохи, є корисним проаналізувати суспільний стан особи, яка володіла тим селом раніше. Його попереднім володарем в документі був зазначений староста Корсунський, воєвода Шендеровський та Переяславський, ясновельможний Олександр Коніцепольський. Відсутні, нажаль, будь-які документи, де було б зазначено суспільний стан того Героніма Нецевича, однак безумовно він мусив бути не лише вправним жолнером, щоб мати змогу отримати від короля надто вже високу винагороду – рівня воєводської!
Разом з тим, і це питання буде розглядатися в наступному розділі, існують певні сумніви відносно місця знаходження означеного села саме у старостві Корсунському, не зважаючи на усі конкретні записи про таке в документі про його дарування [154]. В тому ж 1659 році Корсунське староство було передано, з усіма його селами, до рук познанського воєводи Яна Ліщинського, який пізніше став великим канцлером литовським. Він же, в свою чергу, передав це староство коронному обозному Самюелю Ліщинському [131]. Однак в наступних документах Корсунського староства не залишилося жодної згадки про те кому ж тоді передав те (велике !) село Шендеровка, яке знаходилося на крайньому сході території Речі Посполитої, Ярош «молодший», бо продати дароване йому лише «з полним правом животним» він не мав ніякої змоги, а кидати таке добро напризволяще було не прийнято.
Разом з тим сам Ярош «молодший» безумовно що залишився мешкати із своєю родиною на заході Волині, і більше, мабуть, ніколи не покидав тих земель задля військової служби. Саме там, вже в поважних літах, оскільки навіть те село він отримав у віці не менше ніж 55 років, Ярош «молодший» у липні 1662 р. записує своїй дружині Олександрі Молодецькій вено на 2.000 пол. злотих [155]. І саме там, вже в зовсім похилому віці, він помер, останнім із братів Гавриловичей, близько 1691 р. [52].
Відсутність дітей на батьківщизні Роду по смерті їхнього батька, та міцне фінансове становище родини, загалом підтверджує той факт, що в 1642 р. їхня 60-річна мати, отримавши по Раїні-Марії бабину – Федори Самороківни Хреновської – спадщину, записала її на свого «стрийченого брата» (наразі – кузена) Мацея Старковського, а не передала своїм синам або родині дочки [156]. В цьому документі удову Раїну Ребелинську було записано як Ґабріеловоє Ніцеєвичевоє.
Кожен з дітей Гаврила, які добре зналися грамоті, отримав після батька у спадщину чималі суми грошей. Бо родина одного з братів Ярошей (найвірогідніше – «молодшого») спромоглася мати двір, дім та ґрунти зовсім в іншому місті, ніж члени загалом усіх трьох ліній цього Роду, а саме в селі Головня, де у пращурів взагалі ніколи не існувало батьківщизни [158]. Однак одразу потрібно звернути увагу на ту обставину, що «подимні», на відміну від батька, за село Хотівль Ярош «найстарший» вже не платив, тобто те хотівльське добро, яке беззаперечно залишалося у цього Роду «в руках» принаймні до кінця сторіччя, перейшло до рук його молодших братів.
Загальна площа орних земель, які могли знаходитись в користуванні у мешканців сіл Паридуби та сусіднього Седлища, становила 90 волок. В 1556 р. вони були зайняті майже усі, бо в тих селах по одному лану (3 волоки) мали 23 боярина, однак в 1663 р., після всіх чисельних «визвольних» війн, наявні мешканці села Паридуби займали вже лише 12 волок ґрунтів (6 бояр), 2 волоки мав піп, 1 волоку корчма і 5 волоками (110 га) володів Ярош «найстарший». Та чи він їх обробляв, бо це більше ніж один квадратний кілометр орної землі, тоді як кінь за весняну толоку «підіймав» лише 4,3 десятини (4,7 га), а підданих у вже підстаркуватого Яроша «найстаршого» взагалі було дзуськи, бо він взагалі не платив «подимні», невідомо. Все інше між тим було там тільки пустими землями та заросло будяками [10].
Таке сталося мабуть внаслідок дуже голодних десяти років на початку ХYІІ ст. («сім років пісних»), багаторічних воєн Богдана-Зиновія, трьохрічної епідемії чуми 1651 – 1653 років, а ще внаслідок кричущої обезлюдненості України після об’єднання її із «старшим братом» (чи «сестрою») і неодноразових каральних рейдів військ останньої на Правобережну Україну. Однак в 1674 р. Ярош «найстарший» продовжував виплачувати в цьому селі, з власної особи, за 5 волок ґрунтів та за чотирьох підданих, а це менше, ніж мав мешканців один «дим», загалом ті самі споконвічні 7 пол. злотих [160].
Крім суттєвої фінансової спадщини Гаврила ще залишив синам міцне здоров’я та довголітній строк існування на цій землі. Принаймні всі троє братів були живими у 1663 р. [139,161]. Ярош «найстарший» в цей час неодноразово звертався до Люблінського коронного трибуналу і залюбки їздив, за багато сотень кілометрів, на засідання цього найвищого апеляційного суду. А коли у когось з тих Ярошів у 1683 р. на ринку в м.Ковелі поцупили кобилу з возом, то він сам спромігся знайти це добро в селі Хотівль і зробив з хитником належну судову розправу [162].
Свідчень про події життя Миколая-Кршистофа залишилося, на жаль, обмаль. Можна лише цілком напевно стверджувати, що принаймні у 1663 р. він мешкав в селі Хотівль, де його батько мав велику за розмірами власність, яку цей син, скоріше за все, спадкував. Крім того, якщо довіряти виказаним в суді свідченням двох осіб з першої лінії Роду про те, що вони пам’ятають із розповідей цього Миколая-Кршистофа, прожив той аж ніяк не менше ніж 60 років.
В жодному з документів належних старостинських книг нажаль не збереглися згадки про конкретних нащадків родин цих трьох братів, які у всіх них безумовно що були, бо на місцях батьківщизни цієї лінії Роду залишилися мешкати і підтримували над тісні родинні стосунки поміж собою та з членами інших ліній Роду досить багато родин з характерними прізвищами Нецевич та Нецієвич, і осіб з родовим ім’ям Ярош.
Існує однак певна можливість «вирахувати» принаймні одного з синів Яроша «молодшого». Бо через місяць по тому, як останній отримав згадане вище село Шендеровка, 11 червня 1659 р., підчашієм м.Житомира був номінований такий собі Геронім (Ярош) Нєцевич, прізвище якого писалося ще й як Neczeni. Вірогідно що саме цю, за всіма ознаками старшу дитину, названу на свою честь, батько одразу «делегував» на схід Волині, ближче до своєї нової власності, питання про дійсне місцезнаходження якої буде розглядатися у наступному розділі, щоб та мала можливість постійно за нею наглядати та використовувати на свою користь. Доля однак виявилася до цього Героніма не дуже схильною, бо він помер значно раніше від батька – ще 7 травня 1667 р., у віці близько 40 років [212]. Нажаль це все, що наразі відоме про цю людину.
В 1661 р. Ярош “старший” Нецевич та його дружина Аполонія Мотовідловна зробили Ярошу “молодшому” та Миколаю-Кршистофу (!), вливковий запис ґрунтів та добра в селі Хотівль [163]. В суді ці свої дії вони обумовили виконанням доручення, яке було їм надано ще у 1651 р. (?) Андрієм Левонтовичем Хотівльським [164]. Це доручення Андрій Левонтович давав Ярошу «старшому» в повній угоді ще з трьома своїми братами, позашлюбними синами Левона, нащадків по жодному з яких не залишилось. Сама суть справи того дарування мабуть полягала у тому, що їхній власний батько був не тільки підданим [151], але ще й родичем братів Нецієвичей. Можливо, що Левон доводився останнім кузеном, бо Мисковиць Нецевичівна була у шлюбі з Григорієм Хотівльським. І оскільки ще 1629 р. ця родина з якоїсь нагоди (неможливість вчасного повернення взятої позички?) наголосила, що належні їй землі в селі Хотівль є спільною власністю саме з родиною Гаврили Нецієвича [139], те доручення Андрія Левонтовича таки мало сенс і цілком зрозуміле.
Досить заможні, брати Нецієвичі, вже всі троє, увладнавши справу про спадкування тих ґрунтів в суді у 1663 р. [139,161], вирішили однак їх поміж собою не розділяти – мабуть таки мали ґрунтів доволі і в інших місцях, але оскільки підданих (їм належало на Волині лише по 4 “дими” в Паридубах та Хотівлі) для обробки тих ґрунтів було у них обмаль, брати одразу оформили їхню оренду. В документі цієї угоди троє братів вже писалися на той час як Нецевичами, так і Нечевичами [163]. Однак ще під прізвищем Нецієвичі брати були згадані в документі про люстрацію м.Ковля 1663 р., як такі, що показували комісарам права - документи, якими дарувалися на вічні часи їхнім пращурам землі в Хотівлі князем Сангушком наприкінці ХY ст., що згодом, в 1548 р., було ще й підтверджено королевою Боною [10].
Треба однак зазначити, що мова в 1663 р. йшла про пред’явлення прав саме на весь острів Хотівль і великі землі в тій місцевості (лан та два полулани), які згідно судовим документам про спадщину 1692 р., весь час безумовно належали членам іншої, а саме першої, лінії Роду [53]. Насправді братам Нецієвичам, родини яких мешкали в селах Головня та Городищі, в Хотівлі фактично належало лише те добро та ґрунти, якими володів їхній батько, та про яке їм зробив в 1661 р. вливковий запис Ярош “старший”, тобто лише те, що переписала в 1629 р. у спільну власність з їхнім батьком тітка Мисковиць із своїм чоловіком.
Коли сплинув час і двоє з братів Нецієвичей – Ярош “найстарший” та Миколай-Кршистоф - померли, їхній брат Ярош “молодший” дав доручення виконати вливковий запис ґрунтів та добр Хотівля, що їх йому та братам в 1661 р. записав Ярош “старший”, і розпорядником яких він чомусь став після смерті обох своїх братів, на користь сина останнього, Базиля Нецевича. В процесі з’ясування його міркувань в цій справі постає слушне питання – а чи то просто не роз’їхались вже до того часу майже усі дорослі особи третьої лінії Роду, онуки трьох синів Гаврила, по пустельним на той час землям Правобережної України, які саме тоді було дозволено заселяти на правах 30-річної “слободи”?
Бо чорноземи тих земель, як свідчили події кінця XYIІІ ст., гарантовано забезпечували значно ліпші врожаї, навіть при поганих погодних умовах, ніж субпіскі та кремнеземи Ковельського повіту, де на родину обов’язково треба було мати цілу волоку орного ґрунту, а головне – старанно весь його обробляти та щорічно давати йому багату органічну підкормку (“назем”), для чого ще й потрібно було утримувати велику кількість бидла рогатого (по 6 голів на десятину, або ціле стадо на волоку). Крім того, «добрі» землі чорнозему завжди потребували для засіву хлібних зернових у 1,5 – 2 рази менше насіння, ніж «худі» субпісчані, в осередненому їхньому розрахунку на соху (400 десятин або 437 га).
Зробив таке доручення Ярош “молодший” ще до 1691 р., бо саме в тому році загалом всі родичі з третьої лінії Роду, власники частини добра села Хотівль, вже згадуються у судових документах тільки як померлі [52,58]. З інших невідомих нам міркувань юридичне право виконати те доручення було надано чомусь не менш старому, ніж він сам, стриєві Базиля, Миколаю [9,45]. Внаслідок вчасного виконання останнім цього доручення наприкінці XYIІ ст. вже саме у членів першої лінії Роду – чотирьох рідних братів і їхнього п’ятого, стрийченого брата, синів Яроша “старшого”, зосередилася доволі значна доля ґрунтів та нерухомості сел Хотівль і Паридуби (не менше ніж 10 волок, тобто близько 220 гектарів орної землі), а також добра і ґрунтів в інших місцях, наприклад в селах Головня та Городище.
З якої нагоди таке зробив Ярош “молодший” – достеменно однак невідомо, бо в третій лінії Роду існувало таки доволі багато власних нащадків, які ще навіть залишилися тоді з якоїсь нагоди мешкати на споконвічній батьківщизні Роду. Принаймні там існувала родина Яроша Нецевича та Анастасії Гулістовської, в якій було четверо дітей – сини Андрій та Теодор, а також дочки Маріанна та Теофілія. Саме цих чотирьох дітей опікував в 1708 р. Базиль Нецевич в селі Городищі [66]. Прості розрахунки свідчать, що цей Ярош міг бути тільки онуком, і швидше за все саме “молодшого” з братів Ярошей Гавриловичів (Нецієвичей). З дітей цього Яроша-онука відома лише доля Маріанни, яка пішла за Андрія Мислінського, мала та виховала принаймні шістьох синів, одному з яких, Яну Романовичу-Мислінському (саме так!), дарувала належні їй ґрунти в селі Мисліни у 1750 р., коли була вже тяжко хворою, мабуть що на сухоти [165]. Її сестра Теофілія та брат Андрій були живі ще у 1726 р., коли виступали позивачами в судовій справі про розподіл добра с.Ласкова [114]. Нічого більше однак про цих двох та їхнього брата Теодора невідомо. Найвірогідніше, що ця гілка третьої лінії Роду згасла ще у XYIІІ ст.
Можливо однак, що на батьківщизні залишилося тоді вже вкрай недостатньо народу, щоб була можливість старанно обробляти усі належні третій лінії Роду худі субпісчані землі Ковельського повіту, і саме це спричинило згадане рішення Яроша “молодшого” про зворотну передачу земель Хотівля членам ще досить людної на той час першої гілки Роду. Немає ніяких сумнівів, що в третій лінії Роду існували також родини інших онуків братів Нецієвичей. Однак про жодну з них записів в метричних книгах костьолів Ковельського та Володимирського деканатів за XYIІІ ст. не залишилося.
Однак мабуть саме в одній з таких родин, яка свого часу перебралася мешкати на нові землі Волині, згідно документів (з гербом Яніна!), що подавалися у 1802 р. до Волинських дворянських депутатських зборів, був на початку XYIІІ ст. син на ім’я Іван з прізвищем Нецевич, який народився вже на тій новій батьківщизні Роду [4]. Він одружився із Анною, походження якої невідоме, і ця родина спромоглася виховати єдиного сина, також на ім’я Іван. Цей Іван Іванович 22 січня 1747 р. обвінчався в Заславському приходському костьолі з Олександрою Салтиковою. Їхня родина мешкала тоді в селі Топорищі, Заславського повіту, і саме там в ній у 1766 р. народився дуже пізній син Олександр, єдиний, якого батьки спромоглися виростити та виховати. Олександр Іванович взяв 1789 р. шлюб з Анастасією із Радомських, яка народилася в 1774 р. Ця родина виховала також єдиного сина Антона, який народився в ній 1790 р. Родина Антона залишилася однак невідомою і свідчення про його нащадків відсутні.
Трьох останніх членів цього відгалуження третьої лінії Роду було записано до І частини дворянської Родової книги Волинської губернії згідно рішень її дворянських депутатських зборів № 816 від 1. ХІІ. 1802 р. Доволі вже старий Олександр та Антон залишалися ще живими у 1840 р., і подавали документи в Київську центральну ревізійну комісію, яка своєю постановою виключила їх із дворянської Родової книги губернії, оскільки ніяких доказів їхнього дворянства, на думку цієї комісії, взагалі не існувало [6]. Рішення комісії Олександр з Антоном не оскаржували.