НЕЦЕВИЧ, NICEWICZ, НИЦЕВИЧ

Добрый вечер!

Я занимаюсь поисками ветви горных инженеров Иваницких. Предположительно они из под Харькова, т.к. Борис Иванович Иваницкий учился в Белгородской семинарии, затем в Питере. От Бориса Ивановича могу прислать дальше всю информацию.

Из исследования архивных документов, проведенного В.С.Герасименко, известно, что происхождение фамилии связано с мужским именем Nas в Пруссии, которое звучало позднее как Нац. От него изначально образована фамилия Nasevich, написание и произношение которой по мере миграции рода на восток трансформировалось в соответствии с языковыми особенностями той или иной местности. В нынешних границах это такие страны как Польша, Литва, Беларусь, Украина, Россия.
Недавно стало известно, что аналогичная картина имела место и с фамилиями Пацевич, Пецевич, Пицевич, в основе которой находится мужское имя Пац.
Кстати, в литовской фонетике эти фамилии имеют вид соответственно Pacevičius ir Nacevičius. И они в нынешней Литве не редкость.

З їхньої точки зору, яка спиралась на постійне використання цими дослідниками історії виключно «русского языка», значна частина шляхетських родів мішаної основи вела своє пряме походження зовсім не від давніх русинів, а від різноманітних родів русів, або русичів, під якими вони розуміли ті прадавні роди, які “весь час” мешкали саме в цій місцевості. Тобто на величезній території, яка знаходилася поміж 490 та 520 північної широти і простягнулася там до 700 км на захід від Києва [14].
Розміри означеної території Правобережної України-Русі становлять зараз третину від розмірів земель усієї нинішньої України, таким чином вони досить таки суттєві. Ця територія була тоді навіть вполовину більшою, ніж землі, де на ту пору проживали племена древніх германців. Крім того, територія Правобережної України-Русі, як за своїми розмірами, так навіть трохи за формою, взагалі нагадувала собою острів Великобританія. Однак різниця поміж двома цими землями та їхніми народами постає не лише в наявності величезних морських просторів навколо острова Великобританії. Головна різниця в минулому завжди полягала у зовсім інших погодних умовах, забезпечених там Гольфстрімом, які біля того острова існували споконвіку та ще навіть в пору середньовіччя цілком дозволяли отримувати на його землях, при цьому цілком постійно, врожаї зернових хлібних культур досить високого на ту пору рівня зборів, «сам 5».
В дійсності, однак, спираючись на події порубіжної межи, ті імперські історики навіть серед названих ними родів руської основи мабуть в першу чергу мали на увазі роди російської основи, які, звичайно, таким чином могли бути названі лише в (їхньому) майбутньому. Це були ті (російські) роди, які встигли переїхати до Правобережної України-Русі, із свого Московського князівства (та навіть царства), протягом декількох десятиліть XYI ст., у часи правління там великого князя (царя) Івана IY Грозного. XE "ІY" Як відомо таких, вчасно емігрувавши і тому зберігши тоді своє існування родів було доволі багато, принаймні більше, ніж їх встигла вирізати, за вісім років своєї «активної діяльності» по створенню на землях їхньої минулої батьківщині так званої «Великої Росії», славнозвісна царська «опричнина» [15].
На думку стародавніх російських істориків, «проживаючи потім понад два сторіччя в Речі Посполитій», де загальна чисельність шляхти взагалі сягала у самому Польському королівстві вісьмох відсотків населення, а у великому князівстві Литовському чисельність тієї шляхти коливалася тоді від 3 до 6 % відносно загальної кількості усього литовського населення, шляхетні роди означеної (руської) основи в багатьох випадках, з часом, ополячилися та прийняли католицьке віровизнання.
Речь Посполита завжди проводила цілеспрямовану державну політику ошляховування всього свого суспільства, тобто політику створення у ньому чисельного прошарку вільних людей, і одразу військовослужбовців, як це раніше постійно відбувалося в великому князівстві Литовському. Таким чином у членів цих вільних родів, на думку стародавніх російських істориків, власна самовизначеність вже стала тоді безумовно цілковито подвійною: «gente Ruthenus, natione Polonus».
Наприкінці XYIІ ст. звичайно інакше вже не могло й бути, оскільки для усього населення Правобережної України-Русі ще й примусово було нав’язано сповідувати тоді взагалі штучно створене (вигадане) католицькою церквою для цієї території «віровизнання» – так зване уніатське. Фактично новостворене віровизнання було греко-католицьким, і хоч воно не чіпало, наразі, самої суті та засобів відправлення релігійних обрядів, до якого споконвіку звикло місцеве православне населення, але при цьому це віровизнання повністю сприйняло головні догмати католицької церкви відносно Святого Духа та Трійці, а ієрархи уніатів виявилися прямо та беззастережно підпорядкованими римському понтифікату.
Вже при самому акті «створення» уніатського віровизнання воно приназначалося тільки для використання у так званій «селянській» церкві, тому служби правилися там виключно для задоволення релігійних потреб головного прошарку її пастви, селян, колись православних віруючих. Внаслідок такого загалом усі сільські підневільні люди на ціле сторіччя поспіль стали “відторгнуті насильством” від своїх споконвічних релігійних уподобань церкви східного обряду. За допомогою релігійної складової суспільного життя їх стали тоді примусово асимілювати до соціуму панівної в Речі Посполитої католицької польської нації.
Однак жодних висновків відносно попередніх принаймні двох сторіч «всього часу» життя цієї території у великому князівстві Литовському, перепитій проживання там давніх шляхетних родів (прямої та проміжної) русь-литвинівської основи, а також, загалом, талану і долі самого литовського етносу в Україні-Русі, на додаток до етносу старовинних русів та етнічних росіян, ці історики не зробили. Між тим вже саме у давніх русь-литвинівських родів, починаючи із самого моменту їхньої «осілості» на українській території, стала в ХІY – ХYІ ст. активно відбуватися перша фаза формування української народності. Саме в цій народності склався тоді особливий характер і закріпилася та культура відносин, якими ще й досі цілком відрізняється від усіх своїх сусідів-слов’ян, в першу чергу поляків та литвинів (білорусів), але особливо від москвитинів, українська нація.
Головними чинниками при цьому стала наявність і постійне реформування власної руської (русинської) мови, яка згодом набула назви української, релігійні християнські православні уподобання кафолічної церкви східного обряду, цілком специфічне місцеве право, ще суто русь-литовської основи, та народні звичаї різноманітних прадавніх південних народів. Сукупно все це спромоглося створити першу, однак, наразі, найважливішу самовизначеність вже «осілих» тут шляхетних родів різного етнічного походження – національну, яка суттєво відрізнялася від тієї, з якою всі вони в свій час прийшли на цю землю.
Саме тоді українська народність перший раз «народилася на світ», згодом збільшивши свою загальну чисельність від 150 до 500 тис. осіб, а потім взагалі спромоглася відроджуватися ще двічі, коли проходила буквально через «голкове вушко», втрачаючи фізично значну кількість вже сформованого на новій національній основі українського суспільства, особливо в часи «революційних подій» середини ХYІІ ст..
Спочатку польські, про які згадано вище, тобто релігійні, а потім ще й російські прагнення до примусової асиміляції «української народності», для чого в імперські часи російська влада стала використовувати іншу, мовну складову суспільного життя, взагалі заперечуючи існування у «якоїсь там малоросійської народності» власної мови, та забороняючи відправляти на тій мові навіть православні церковні богослужіння, призвели тільки до багатовікової боротьби української нації за свою свободу і незалежність, яка, нажаль, ще й досі не завершилася.
Стосовно підвалин роду бояр-шляхти Нецевичів XE "Нецевичі, окремий рід", який завжди вважався русь-литвинівської основи, стародавні історики дійшли згоди про значну давнину його походження в Південно-Західній Росії (тобто в Правобережній Україні-Русі), і спираючись переважно на те, що він проживав там ще задовго до порубіжної межи, зарахували цей рід в перелік прадавніх боярсько-шляхетських (але все одно руських!) родів цієї місцевості [14].
Процеси, які керували колись розвитком суспільства, що мешкало в Правобережній Україні-Русі, та які запровадили формування із нього українського етносу, можна звичайно досконало з’ясувати лише тоді, коли стане достеменно відомою історія життя окремих його генерацій. Але за часів бездержавності українського народу, з метою розуміння вказаних вище процесів та можливості вірогідного тлумачення багатьох питань історії прадавнього українського суспільства, спочатку в «державі обох народів» – Речі Посполитій, а згодом у російській великодержавній багатонародній формації, в першу чергу набуває неабияке значення дослідження саме родоводів та історії життя, а точніше генеалогії, його не дуже чисельної еліти – найвідоміших та найвпливовіших прадавніх родів цієї території, особливо її феодальної верхівки. Бо історія, як наука – це, в першу чергу, саме встановлення безумовних фактів минулого, а вже потім їхнє належне (частіше однак довільне) тлумачення.
Звичайно, що тільки в другу чергу має сенс проводити аналогічні дослідження для прадавніх родів більш чисельної середньої ланки (української) шляхти того часу. І хоч з таких досліджень є можливість отримати інформацію лише по цілком обмеженому колу питань (особливо всесвітньої) історії, але оскільки одне з них – як саме йшло тоді формування багато чисельного середнього прошарку української нації, то такі розвідки обов’язково повинні виконуватися. Тим більше, що сам перелік елітних прадавніх родів Правобережної України-Русі вкрай обмежений для того, щоб зрозуміти яким чином тут з’явився «на світ» навіть клас великої національної буржуазії – верхнього прошарку української нації у ХХ ст.. Разом з тим тільки прискіпливо оглядаючи прийдешнє життя, та постійно спираючись на добре вивчене і зрозуміле минуле, можна уявити собі яких конкретно суспільних проявів слід очікувати від українського народу в майбутньому. Події київського майдану кінця 2013 – початку 2014 року все це цілком певно собою підтвердили.
Спочатку давні етнічні пруси, потім русь-литовські бояри, які поступово перетворилися на українську шляхетську спільноту, а вже згодом ополячені шляхтичі Нецевичі XE "Нецевичі, окремий рід" стали саме звичайною за своєю життєвою вдачею та середньою за достатком ланкою бояр-шляхти відповідних часів. Тому вони – безумовно прадавній рід тієї, в першу чергу саме середньої за достатком, української шляхти, також слушний об’єкт для вказаних історичних досліджень. Бо життя роду бояр-шляхти Нецевичів XE "Нецевичі, окремий рід", тобто бояр, які в усі попередні часи мали безсумнівні докази свого благородного походження, в цій генеалогічній розвідці взагалі вдалося простежити впритул до ХIY ст., а саму появу їхнього протопласти навіть до середини ХІІІ ст..
Це сталося можливим завдяки матеріалам литовської метрики та архівним документам Російського державного історичного архіву (РДІА) в м. Санкт-Петербург, Центрального державного історичного архіву України (ЦДІАКУ) в м. Києві, державного архіву Житомирської області (ДАЖО) в м. Житомирі, державного архіву Хмельницької області (ДАХмО), його філіалу в м. Кам’янець-Подільському, державного архіву Чернігівської області (ДАЧО) в м. Чернігів, державного архіву Волинської області (ДАВО) в м. Луцьку, державного архіву Київської області (ДАКО) в м. Київ, та державного архіву Херсонської області (ДАХерО) в м. Херсон. Початковий варіант цієї розвідки був раніше опублікований в [16].

Рід бояр-шляхти Нецевичів.

Звичайно що як в Речі Посполитій, а до того у великому князівстві Литовському, де в свій час мешкало багато поколінь роду Нецевичів XE "Нецевичі, лінія роду герба Нечуя", потомствене наслідування членами цього роду визначаючих саме вищий стан особи найменувань, якщо вони дійсно були «із роду суть бояре» – тобто землянин, боярин, боярин-шляхта, або шляхтич, ставало можливим лише при наявності фактичного наслідування там неабиякої земельної власності і безумовно свідчило про постійне збереження цієї власності кожним із наступних поколінь їхнього роду.
Нецевичі XE "Нецевичі, лінія роду герба Нечуя" мали на волинських територіях Червеної Русі принаймні сім місць помешкання («батьківщин») та володіли в кожному з них досить значними на давні часи землями. Згодом однак, зважаючи на усі минулі історичні події, нащадки цих давніх бояр-шляхти Нецевичів XE "Нецевичі, лінія роду герба Нечуя" роз’їхалися вже, кожен свого часу, по іншим теренам Волині та Подолії, де вони також продовжували володіти земельною власністю.
Взагалі сімейні прозвання у потомственому наслідуванні роди почали використовуватися в країнах Європи лише тоді, коли до їхнього постійного використання настали певні умови, а також ці прозвання виявилося цілком готовим та згодним сприйняти там прадавнє людське суспільство. Сімейні прозвання (прізвища), як і власні особові імена, були для середовища давніх людей лише певними язиковими та культурними універсалами, тому єдиного визначення ободвох цих термінів взагалі не існує [394]. А при заглибленні у досить праминулі часи сімейні прозвання (прізвища) взагалі ще не виступали для того середовища постійними універсалами, досить часто змінювалися, і навіть про наслідування familia саме по чоловічому коліну свідчать тільки, переважно, певні родословні розписи та герби шляхти, які наразі збереглися [338]. Зазвичай прадавні прізвища найчастіше були пов’язаними із історією певної території, на якій вони в свій час з’явилися, та згодом почали вже саме там широко використовуватися.
В українських пам’ятках ділової мови, грамотах ХІY – ХY ст., прізвища, в їхньому сучасному розумінні, з’являлися лише у тих осіб, які належали до суспільної верхівки місцевого прадавнього суспільства – князів, магнатів, власників великих земельних маєтків (тобто панів), землян, тощо. Бо лише їм доводилося виконувати у ті часи юридичні дії, які вже стали потребувати цілком чіткого (судового) визначення фізичної особи конкретного учасника подібних розборів [349].
Зважаючи на довгострокове наслідування членами багатьох поколінь роду Нецевичів XE "Нецевичі, лінія роду герба Нечуя" свого сімейного прозвання і старинного литовського визначення боярин, можна беззаперечно дійти висновку про давнє походження цього роду. Між тим для належних доказів свого походження в минулому рід таки мусив мати «на руках» певні документи і ті документи у нього раніше безумовно існували. Принаймні у 1663 році їх було особисто пред’явлено членами цього роду комісарам при виконанні останніми люстрації міста Ковеля, однак зберегти їх в часи середньовіччя бояри-шляхтичі Нецевичі XE "Нецевичі, лінія роду герба Нечуя" не спромоглися. Разом з тим навіть сам боярин Роман Юрієвич XE "Роман Юрієвич, засновник московської царської династії Романових " – засновник московської царської династії Романових , XE "Романови, царський рід" із ординського рода боярина Кобили, XE "" Кобила, ординські бояри, рід царської династії Романових не спромігся зберегти тоді належних документів про своє власне походження, внаслідок чого залишив цей (царський!) рід наразі «без фундаменту».
У відповідності до означеного про таке в законах Російської Імперії, та спираючись при цьому на безперечний документарне підтверджений факт володіння маєтком з кріпаками дідом та прадідом особи, яка подавала документи від згаданого сімейства Нецевичів XE "Нецевичі, лінія роду герба Нечуя"до російської імперської Герольдії, роду вдалося визначити у ХІХ ст. лише столітній проміжок часу, який надавав йому права російського дворянства. В решті решт це (конкретне) сімейство було записано в Імперії тільки до І частини книги дворянам Волинської губернії [1,2].
Разом з тим прізвище цих дворян латиницею, на польській мові, завжди мало в Російській Імперії подвійний запис, вже у відповідності до законів фонетики саме української мови місцевості, де Нецевичі XE "Нецевичі, лінія роду герба Нечуя" постійно мешкали на момент її приєднання до тієї Імперії – Necewich XE "Нецевичі, лінія роду герба Нечуя" та Neciewich XE "Нецевичі, лінія роду герба Нечуя". Ці записи використовувалися постійно в судових документах, складених у часи середньовіччя в Україні-Русі, а їхній запис латиницею в «остаточній» для цієї землі формі, ще взагалі згідно законів фонетики існувавшої раніше на цій землі старовинної русинської, яку зараз звуть староукраїнською, мови, був наступним – Nіecewich XE "Нецевичі, лінія роду герба Нечуя" та Nіeciewich XE "Нецевичі, лінія роду герба Нечуя". Наразі, жодне з цих чотирьох прізвищ, а також ще й чисельних «різновидів» його, в довідниках сучасних українських прізвищ взагалі не зазначене [349.
Але крім того, як вдалося встановити в наш час за архівними документами, до кінця ХІХ ст. дожили ще дві, доволі таки чисельні, лінії того самого роду шляхтичів Нецевичів, XE "Нецевичі, лінія роду герба Нечуя" причому пращури цих двох ліній також виступали раніше у Речі Посполитій мешканцями (різних) місцевостей Волині та Подолії [3,4]. Саме делініація, тобто уточнення окремих ліній цього роду, спочатку у часи середньовіччя, в Речі Посполитій, а вже потім, у ХІХ ст., в Російській Імперії, є одним з головних завдань цієї генеалогічної розвідки.
За архівними документами, члени принаймні двох ліній цього роду, в тому разі (російської) дворянської, не зважаючи на різні місця свого постійного помешкання, завжди добре усвідомлювали давнє родство і підтримували поміж собою певні родові стосунки принаймні до кінця ХІХ ст.. Разом із тим згадані дві (нові) лінії роду, з усіма своїми власними гілками, які згодом так і не були зараховані до (російської) дворянської спільноти, завжди належали в Речі Посполитій до іншого шляхетського братерства – герба Яніна. Члени цих двох ліній не спромоглися отримати підтвердження своєї дворянської достойності в Російської Імперії під час, та після завершення, діяльності Центральної комісії, Височайше заснованої в місті Києві для вирішення дій Дворянських Депутатських Зібрань Київської, Подільської і Волинської губерній (далі – Київської центральної ревізійної комісії) у 1839 – 1847 роках [5,6]. Оскільки Імперія у ті часи, на відзнаку від Речі Посполитої, взагалі не клопоталася ростом чисельності прошарку своїх вільних людей.
В заявах до губернських дворянських депутатських зборів, які члени цих двох (нових) ліній роду подавали у 1802 та 1814 роках, також були відсутні будь-які згадки про походження, родоводи, та історію життя їхніх пращурів раніше XYIІІ ст.. Все це для двох зазначених (нових) ліній роду, і їхніх наступних власних гілок, наразі залишалося невідомим – генеалогія взагалі усього роду Нецевичів XE "Нецевичі, лінія роду герба Нечуя" була відсутньою вже навіть для тих його пращурів, які жили у ХYІІ ст..
Нарешті, залишається тільки зазначити, що на 1.І.1850 р. жодної особи на усі наведені вище в записі латиницею прізвища Нецевичів XE "Нецевичі, лінія роду герба Нечуя" не було внесено департаментом герольдії у Польському королівстві до списку його шляхти (дворян). При цьому як таких, що існували на цій території ще «із самого початку часів», тобто до пори зникнення Речі Посполитої з мапи світу у 1795 році, потім як таких, що з’явилися в Польському королівстві до появи нового положення про дворянство у 1836 році, і нарешті як таких, що визначилися там в цьому стані департаментом герольдії королівства вже після оприлюднення нового положення про дворянство [213].
Однак необхідно окремо наголосити, що мова йде саме про шляхту (дворян) тієї польської території, яка залишилася в Польському королівстві вже після приєднання значної частини території Волині та Подолії минулої Речі Посполитої до складу земель Російської Імперії наприкінці XYIІІ ст. (це приєднання завершилося тоді у два етапи, а саме в 1793 та 1795 роках).
В Західній Європі – колисці прадавнього дворянства, в більшості її країн, ще у XІY ст. були призначені офіційні особи та створені спеціальні геральдичні установи, які мусили стежити за цілісністю та недоторканістю гербів їхнього дворянства. Але в давньому Польському королівстві, тобто Короні, та у великому князівстві Литовському, де головним свідченням (доказом) благородства шляхтича завжди вважалося лише володіння ним власним земельним наділом, саме з якої він ніс «шляхетську службу», довгий час взагалі не функціонувало державницьких департаментів герольдії, які б професійно опікувалися цією проблемою.
Мабуть тому своєрідну роль «приватних герольдій» цих двох країн Східної Європи мусили взяти на себе окремі неофіційні особи – головним чином письменники-історики, які проводили, кожен в свій час та «на свій смак», власні дослідження гербів шляхетських родів Речі Посполитої, користуючись при цьому як офіційними, так і суто приватними («інших осіб») свідченнями по цій тематиці. Саме свідчення давніх письменників-істориків, опубліковані ще за їхнього життя, досить часто поставали у ХІХ ст. єдиними підвалинами для складання генеалогії окремих шляхетських Домів департаментом герольдії (нового) Польського королівства, бо більш надійної інформації про таке взагалі на ті часи не існувало [355].
В XYIІІ ст. саме на територіях Волині та Подолії, які належали тоді до об’єднаної поміж собою в унію Корони та великого князівства Литовського – Речі Посполитої, існували і були відомі згаданим вище «неофіційним герольдіям» два окремі Дома натще родовитої там в ті часи шляхти, які саме носили досліджуєме в цій розвідці особове прізвище-найменування – Нецевичі XE "Нецевичі, лінія роду герба Нечуя".
Ними виступали Нецевичі XE "Нецевичі, лінія роду герба Яніна". герба Яніна, які на польській мові були записані стародавніми дослідниками польської герольдії як Necewicze,XE "Нецевичі, лінія роду герба Яніна" тобто, в україномовному прочитанні – Нечевич XE "Нецевичі, лінія роду герба Яніна", та інші Нецевичі XE "Нецевичі,окрема лінія роду" , герба яких в переліку тієї шляхти взагалі не було зазначено, які були записані там під прізвищем Nieciewski (тобто, у тому ж самому прочитанні – Нєцієвські) XE "Нецевичі,окрема лінія роду" [196]. Скоріше за все, однак, гербом Яніна насправді володів Дім шляхтичів на останнє з двох записаних прізвищ, Nieciewski XE "Нецевичі,окрема лінія роду" , як про таке цілком певно свідчать результати проведеної генеалогічної розвідки.
При цьому прізвище шляхтичів з іншого Дому, Neczewich XE "Нецевичі,окрема лінія роду" , також походить від наведеного вище прізвища Nieciewski XE "Нецевичі,окрема лінія роду" , та й взагалі до конкретних записів польської і литовської «приватних герольдій», які, нагадуємо ще раз, зовсім не були офіційними (та професійними) державними геральдичними установами, існує дуже багато запитань та нарікань. Взагалі за тієї давньої пори, геть в усіх країнах Східної Європи, записи особових прізвищ настільки постійно змінювалися писарями, що у Московському царстві в 1685 році було навіть видано особовий царський указ, яким писарям таке фактично дозволялося робити (при цьому зазначено – «не ставити їм це у безчестя») [338].
Проведені в цій розвідці ретроспективні дослідження історії життя прадавніх пращурів шляхтичів Нецевичів XE "Нецевичі, окремий рід" , протягом чотирьох сторіч поспіль, показали, починаючи той зворотній відлік із середини ХІХ ст., що для двох (нових) ліній роду герба Яніна (Поле в полі) та лінії роду герба Нечуя (Пень, або Колода) всі пращури тих ліній, які жили на початку XYIІІ ст., безумовно знаходились поміж собою у тісних родинних стосунках, тобто належали до одного сімейства (familia).
Згідно ж документів XYIІ ст. виявилося, що ще більш давні пращури усіх трьох ліній роду були поміж собою вже просто досить близькими родичами. А по документам, які стосувалися життя зовсім прадавніх пращурів цього роду, що жили у XYI ст., було однозначно визначено наступне: засновниками трьох окремих ліній цієї династії, саме на початку того сторіччя, постали троє рідних братів – нащадки боярина Радунського Андрія Нецевича XE Нецевич Андрій, боярин Радунський" . Однак ця подія, а також отримання трьома братами герба шляхетського братерства Яніна, мали місце ще у великому князівстві Литовському, на давній (але проміжній) батьківщині цього роду, тоді як дійсні прадавні пращури Нецевичів XE "Нецевичі, окремий рід" безумовно походять ще із прусських земель.
В проведеній розвідці вдалося дослідити генеалогію рода Нецевичів XE "Нецевичі, окремий рід" починаючи від ХІІІ ст. в усі буремні віка середньовіччя, при проголошуваних тоді істориками постійних набігах на територію Правобережної України-Русі татар і турок, та за «революційних подій» епохи Богдана-Зиновія XE " Хмельницький Богдан-Зиновій, гетьман українського козачого війська " . Її вдалося безперервно відстежити через досить чисельні події недоїдання (голодування), та інколи жорстокого голодування прадавнього суспільства цієї території. А ще через морові негаразди, що в ту пору часто визначали сумну долю багатьох шляхетських і селянських українських родів, які мешкали на цій землі, та згодом таки зникли. Оскільки, наприклад, чотирирічний жорстокий мор 1283 – 1286 років, коли засновники досліджуємого роду вже перебралися із Пруссії до земель Литви, призвів, крім значної втрати самого населення великого князівства, ще й до того, що «на Русі, та у Ляхів, а також у Татар – ізомре все, коні, і скоти, і овца, все ізомре, не осталося нічегоже» [393].
Деякі моменти означених подій будуть розглядатися в цій розвідці як цілком окремі суспільні явища, однак, наскільки дозволяють знайдені документи, вони будуть також аналізуватися з точки зору їхнього конкретного впливу на долю окремих гілок роду самих бояр-шляхти Нецевичів.

Походження роду.

В результаті проведених досліджень родоводу та окремих розвідок з подій життя прусських пращурів бояр-шляхти Нецевичей XE "Нецевичі, окремий рід" з’ясувалося, що (проміжні) підвалини цієї династії перемістилися в свій час на територію Чорної Русі, а саме у Підляшшя, в південно-західну частину старовинного Полоцького князівства. Ця місцевість з початку ХІІ ст. була підпорядкована великому Галицько-Волинському князівству. Згодом цю Чорну Русь захопили північні сусіди, литовці, які потім знову передали її «до рук» Галицько-Волинського князівства, але вже у середині ХІІІ ст. вона постала цілком невід’ємною частиною великого князівства Литовського.
Чорна Русь, або ще Середнє Понімання, вбирала до свого складу значні частини віленської, гродненської та чернігівської земель, починаючи від лівих притиків річки Німан, та простягаючи потім свою територію аж до річки Свислочь. Саме із чернігівської землі бере свій початок річка Німан-Русь, і всі землі її водозборів у місцевих, в тому разі етнічно литовських за своїм походженням племен, серед яких переважали аукшайти, споконвіку йменувалися тільки єдиним словом «русь». Однак про походження особової назви самої місцевості Чорної Русі якихось певних думок у нинішніх істориків не склалося.
На переламі тисячоліть територію нинішньої Білорусі переважно населяли племена скандинавських готів, а також чисельні племена західних та східних балтів. Всіх цих балтів у прадавньому суспільстві цих земель переважно «виставляли на світ» різноманітні племена кельтів – галів, раків, кимрів, кривичів. Саме із місцевими племенами кельтів відбувалася, в свій час, асиміляція емігрувавших на цю землю західних слов’ян-русь, внаслідок чого на ній з часом виявилася створеною окрема нація русь-литвинів, відомих зараз як білоруси.

Після коронації братанича князь Вітовт XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " залишив власні родинні землі та відійшов у еміграцію. Він набрав прусське військо в Німеччині і декілька років поспіль намагався оволодіти землями етнічної Литви, хоч помітних успіхів в цій компанії не досяг. Ситуацію, однак, докорінно змінили в 1392 році дві визначні події – захоплення найманим прусським військом Вітовта XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " кріпості Вільно та шлюб його доньки із новим Московським князем. Король Ягайло (Владислав ІІ) XE " Ягайло (Владислав ІІ), великий князь литовський і король польський " , який на ті часи вже встиг втратити свою молоду дружину, польську королевну, дуже добре розумівся на монархічних шлюбах та тонкощах обумовленої подібними матримаріальними подіями середньовічної політичної гри. Він вмів досить досконало використовувати, звичайно на свою користь, ті сприятливі обставини, які при цьому виникали.
В результаті, задля досягнення миру і злагоди в номінально об’єднаній державі, та особливо для безумовного припинення міжродинних сварок, Ягайло (Владислав ІІ) XE " Ягайло (Владислав ІІ), великий князь литовський і король польський " в 1392 році замінює на посаді намісника великого князівства Литовського свого рідного брата князем Вітовтом Кейстутовичем XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " , тобто своїм братаничем. Згідно головних умов складеної поміж цими особами Острівної угоди, землі Литви, Білорусі та України, в тому разі Волинь, які залишалися надалі удільними володіннями Польського королівства, мусили лише допомагати війську короля в воєнні часи. А в усьому іншому (політичні) дії їхнього нового королівського призначенця, який був одразу проголошений при цьому великим князем литовським «до живота», Вітовта Кейстутовича XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " , були визначені цілком вільними.
Узгодивши такі дії з польським королем, новий управитель великого князівства Литовського, притримуючись власних планів відносно безумовного існування того князівства, одразу почав укріплювати підпорядковану йому державу, як внутрішньо, так й ззовні. Він виявився вельми серйозним реформатором і свої головні зусилля спрямував на посилення та централізацію великокняжої влади, задля чого суттєво зменшив кількість уділів і створив окрему литовську грошову систему. Взагалі зміни порядків в цій державі, які були введені тоді князем Вітовтом XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " , згодом були наголошені нащадками «нормативними».
У великому князівстві Литовському Вітовт XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " з самого початку свого правління почав позбавляти столів найвпливовіших литовських князів, власних кревних родичів, зовсім не спиняючись при цьому навіть перед їхнім фізичним знищенням. А князям зі столами у невеличких князівствах, особливо молодим, він взагалі ніколи не давав змоги там міцно «осісти», мабуть щоб у майбутньому не виникало якихось достойних конкурентів його власній великокняжій владі.
Внаслідок цього більша частина удільних литовських князівств була перетворена Вітовтом XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " на звичайні провінції, для керування якими було призначено відданих йому особово намісників та урядників. Для наведення і підтримки належних порядків в підпорядкованому йому великому князівстві Литовському Вітовт XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " неодноразово використовував війська. Одночасно, демонструючи власну непохитну політичну волю, він послідовно захоплює у татаро-монголів всі землі Поділля, які перетворює на ленні володіння Корони. Вітовт XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " також кардинально вирішує на ті часи питання із приналежністю великому князівству Литовському цілого ряду земель, які знаходилися на кордоні із князівством Московським.

Переселення роду на Волинь.

Звичайно, що в кожному з нових місць підпорядкування мусила залишатися, тобто «осідати», якась боярська спільнота. Вона створювала там місцеві дружини і становила головну опору влади князя Вітовта XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " . Між тим наміснику великого князівства Литовського було конче необхідно мати ще й велике регулярне військо, щоб отримати можливість виконати амбітні плани підкорення південних земель України-Русі на узбережжі Чорного моря, та навіть плани оволодіння Кримом, шляхом всілякої підтримки там власного кандидата на ханство. Бо у 1396 році до лав війська Вітовта XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " , та взагалі до помешкання на землях великого князівства Литовського, переходить зі своєю ордою хан Тохтомиш XE "Тохтомиш, ординський хан" , розбитий перед цим на річці Терек військом Тамерлана (Тимура) XE " Тамерлан (Тимур), видатний воєноначальник " .
Можливо саме тому, в 1398 році, Вітовт XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " навіть проголосив себе «королем Литви» і мусив належним чином в своїй наступній державній політиці поводитися. Однак здійснити ці свої амбітні плани Вітовт XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " не спромігся, оскільки у 1399 році, в битві з татарами на річці Ворскла, литовське військо зазнало жахливої поразки, втратило дуже багато вояків і велику кількість служивих князів, в тому разі із правлячого Дому Яггелонів XE " Ягеллони, литовська династія" . Після такого розгрому Вітовт XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " навіть був вимушений отримувати, на вже приєднані ним тоді до Литовського князівства південні українські землі, де раніше жили пращури татаро-монголів, окремий ярлик від ханів Золотої Орди. А його мрії про об’єднання під своєю владою всіх земель східної України-Русі взагалі довелося облишити.
Наразі всі ці дії князя Вітовта XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " у південних землях України-Русі ніяким чином не зачіпали життя людей на волинських землях (минулих) Белзського і Хелмського князівств, які вже стали на ту пору «законним» польським володінням. Спокій панував також і в прикордонних з тими князівствами землях великого князівства Литовського. Взагалі, на початку ХY ст., минуле Белзське князівство налічувало в своєму складі шість повітів: Белзський, Бузський, Сокальський, Грабовецький, Любачівський і Городельський. Однак лише белзським і любачивським князем йменувався тоді Земовіт ІY Земовітович XE " Земовіт ІY Земовітович, князь белзський " , який тримав свій стіл в тих землях. Оскільки два повіта минулого Белзського князівства взагалі належали на ту пору іншим князям, і Земовіт ІY XE " Земовіт ІY Земовітович, князь белзський " постійно за них боровся, хоч всі його чисельні претензії на ці повіти королем ніколи не задовольнялися.
Значна частина земель цих двох повітів лежала на лівому березі річки Буг, де споконвіку проходив кордон великого князівства з Короною. Тобто обидва лівобережних белзських повіта фактично знаходилися на землях великого князівства Литовського. Зрозуміло що принаймні один із них, Городельський, приналежність якого, державна (литовська!) та особова (конкретно – великокняжа), підтверджується наявними офіційними документами, ніяким чином не міг бути переданим польським королем Земовіту ІY XE " Земовіт ІY Земовітович, князь белзський " . Бо в 1412 – 1413 роках цей повіт на державних литовських землях був підпорядкованим особисто великому князю Вітовту Кейстутовичу XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " , і фактично поставав тоді його повною власністю, принаймні «до живота».
Повітове містечко Городло знаходилося усього за 20 км від головного міста у Володимирському князівстві, Володимира (нині місто Володимир-Волинський). Воно стояло на березі річки Буг, тобто лежало прямо на кордоні поміж споконвічними землями Корони і великого князівства Литовського. А в головне місто цієї землі, Володимир, вів тоді великий та цілком упорядкований меридіанальний тракт (гостинець) із литовського міста Берестя, відомий ще як «зимовий» або «старий торговий шлях», який повсюди проходив неподалік від кордону поміж цими двома країнами. Один раз означений старовинний торговий тракт навіть перетинав той державний кордон, на Любольмсько-Ратненському виступі, в землях якого він проходив через місто Ратно, оскільки на визначних торговельних шляхах, в додаток до митниць, завжди мусили стояти ще й великі міста, а потім він знову повертався звідти в землі Литовського князівства.
Гостинці зазвичай тяжили до існувавших річкових вододілів, особливо на рівнинних болотистих землях Полісся, тому вони були там мало чисельними, а цей битий шлях взагалі проходив всюди лише по її природньому пограниччю з Волинню. Шляховий примус, права складу та митної системи цілком пояснюють консервативність напрямків тих старовинних гостинців [416]. Цей торговий тракт, відомий ще як «Вітовтов гостинець», йшов у південних землях великого князівства Литовського через поселення Поліське, Вижву, Смидін та Паридуби, після яких він вже прямо спускався на південь, до земель так званої «місцевості Ружино» [366].
Єдиний на ту пору західний литовський упорядкований торговий тракт, який перетинав усю болотисту територію Полісся, був прокладений ще в ХІY ст., бо поселення Смидін, через яке він проходив, вже безумовно існувало в період з 1362 по 1392 рік. Воно було підпорядковано тоді київському князю Володимиру Ольгердовичу XE "Володимир Ольгердович, київський князь," та вже мало спорудженою Микільську православну церкву. Звичайно, що поселення Вижва, про яке перша письмова згадка датована 1508 роком, існувало ще значно раніше, бо воно стояло на (єдиному) мостовому перетині того гостинця через річку Вижівку. Потім означений торговий шлях зберігався та діяв в цій місцевості принаймні впродовж наступних 300 років поспіль [367].
Звичайно що ніяких карт або «кроків» проходження того гостинця в цій місцевості ніколи не існувало та й взагалі де він реально міг там проходити можуть свідчити лише (нинішні) мостови перетини. Однак оскільки в минулому село Паридуби було меншим за розмірами, ніж сучасне, а будь-яка дорога, яка проходила скрізь нього, безумовно мусила вести там до церкви, то існує ще одна можливість визначити де ж проходив той гостинець. Бо церква в селі Паридуби збереглася й донині, а вже після неї, найвірогідніше, гостинець йшов прямо на південь до гори Стакор (висота 220), куди зараз виходить в цій місцевості дорога Ружин – Миляновичі – Годовичі. Тобто саме вона є реальним подовженням того гостинця, бо у напрямку на південь прямо скерована до міста Володимира.
Згідно документів ХYІ ст., цей торговий гостинець отримав в свій час також цілком окрему власну назву, «Вітовтова дорога» [368]. Таке найменування свідчить, що князь Вітовт XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " мабуть приділяв цьому єдиному на заході Литовського князівства торговому шляху через Полісся дуже велику увагу і особово опікувався забезпеченням його належного функціонування. Підвалини такого ставлення князя до цього сталого маршрута торгового сполучення заклали, мабуть, жахливі події 1399 року. Однак реально опікуватися цим гостинцем князь Вітовт XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " почав вже тільки після Грюнвальдського ристалища, коли в залишені тоді практично беззахисними землі Володимирського князівства відбулася ніщивна навала орди кримських татар. Вірогідно саме після цієї події, яка продемонструвала необхідність належного захисту далеких окраїнних земель князівства, цей стратегічний шлях і було забезпечено належною постійною охороною.
Цілком можливо, що охорону цьому гостинцю було надано саме наприкінці 1410 року, коли польський король Владислав ІІ (Ягайло) XE " Ягайло (Владислав ІІ), великий князь литовський і король польський " приймав у Ковелі чеських послів, які запропонували йому одягнути ще й чеську корону [417]. Звичайно, що з нагоди минулої татарської навали охорона короля була тоді суттєво посилена, а після його від’їзду із Ковеля частина цієї особової охорони була «осаджена» в тій місцевості для постійного нагляду за цим магістральним шляхом.
Задля цього в усі поселення, через які він проходив, були «осаджені» литовські бояри-шляхта, які, скоріше за все, виступали членами військової дружини самого великого князя Вітовта XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " . Оскільки цей старовинний торговельний шлях не лише йшов із родинних земель самого великого князя, але й відігравав на ту пору ще й значну роль у виконанні його далекосяжних політичних планів. Бо він виходив із земель Литовського князівства та вів прямо до містечка Городло, де у 1413 році мав відбутися сейм, на якому послами була прийнята так звана Городельська унія, яка зберегла окреме від Корони та постійне існування литовського князівства.
Вважається, що у місто Городло, на той сейм, литовські бояри мали право прибувати тільки в тому випадку, якщо вони особову, або принаймні їхні кревні родичі, мали певні військові заслуги в минулій Грюнвальдській битві. Подібний відбір «близьких» бояр, які після цієї битви почали займати важливі керівні посади у великому князівстві Литовському та з певним успіхом робили там політичну кар’єру, був своєрідною подякою Вітовта XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " згаданим особам за досягнуту ними перемогу в тій «битві народів» [379].
Звичайно важко собі уявити, що бояри-шляхта із бойової дружини самого Вітовта XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " , які були «осажені» ним для належної охорони стратегічного шляху сполучення поміж спорідненими країнами, могли взагалі якимось чином уникнути участі в тій Грюнвальдській битві. Принаймні «Грюнвальдський хрест за заслуги» в нинішній Польщі таки отримували на 550-річчя цієї битви саме нащадки бояр, які в свій час були «осажені» Вітовтом XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " у городельській місцевості Волині.
Городельська унія, загалом, підтвердила положення Кревської, але їхні головні ідеї, в обох випадках, залишилася переважно лише «записаними на бумазі». Однак найголовніше, що відбулося тоді в Городлі для князя Вітовта XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " , який раніше вже був наголошений довічним правителем великого князівства Литовського, це те, що сейм відновив велике князівство як цілком автономне політичне утворення. Звичайно, управитель великого князівства Литовського скоріше за все доволі постійно користувався західним стратегічним шляхом, тобто згаданою «Вітовтовою дорогою», в пору кількарічної підготовки Городельського сейму та взагалі у наступні часи, тобто принаймні ще двадцять років поспіль.
«Осадження» литовських бояр-шляхти в поселення вздовж гостинця, на землі, які тоді особову належали великому князю Вітовту XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " , одночасно вирішувало питання забезпечення належної хазяйської діяльності в цій окраїнній землі великого князівства Литовського – Червеній Русі. Бо саме хазяйським питанням став в першу чергу опікуватися там, після Грюнвальдського ристалища, князь Вітовт XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " . Скоріше за все боярин Ігнатій Нецевич XE " Нецевич Ігнатій" з родиною був «осаджений» ним у декількох поселеннях вздовж «Вітовтої дороги», в волинській місцевості Червеної Русі, для її постійного захисту та «держання», саме наприкінці 1410 року.
А в південні землі «місцевості Ружино» були «осаджені» тоді кревні родичі самого великого князя Вітовта XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " , які походили з двох різних гілок правлячого Дома Яггелонів XE " Ягеллони, литовська династія" , заснованого в свій час князем Гедиміном XE "Гедимін, великий князь литовський" – від братів Наримунта XE "Наримунт, син Гедиміна, литовський князь" та Коріата XE "Коріат, син Гедиміна, литовський князь" , його стриїв. Саме таким чином пращури усіх зазначених в цій розвідці родів опинилися мешканцями земель минулого Галицько-Волинського князівства, однак вже доволі пізніше строку його дійсного існування. При цьому слід зазначити, що означена Володимирська Русь, тобто її вояки, починаючи з 1413 року, постійно приймала активну участь у всіх доволі чисельних війнах, які майже усе своє життя постійно вів великий князь Вітовт XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " .
Після об’єднання південної частини території Галицько-Волинської Русі з Короною населенню цієї землі були даровані в 1387 році всі польські шляхетські привілеї та права, в тому разі і права на безумовну спадщину родинних маєтків [18]. Між тим на північній частині її земель, в Волині, які утримували за собою нащадки Дмитра-Любарта XE " Дмитро-Любарт, син Гедиміна, князь," , продовжувало діяти лише стародавнє спадкове литовське великокняже право – «до волі та ласки господарської» [360]. Цей разючий контраст права і безправ’я, який виник в ті часи на суміжних територіях України-Русі, коронної, яка знаходилась в Галичині, та великокняжої, яка знаходилась в Волині, невдовзі призвів до того, що наприкінці ХIY ст. маси збіднілих і знедолених великокняжою владою литовських дружинників, бояр, князів, та навіть панів, разом із родинами, потягнулися на багатющі землі південної Галичини, та навіть сусідньої з нею Подолії, де маєтки надавалися їм польською владою на умовах повного вотчинного права.
Ще в середині першого тисячоліття нашої ери експансія слов’ян-русів придунайської Рутенії на північний схід Європи призвела до заселення Галичини, де тоді ще мешкали переважно кельти, її власним народом, тобто русинами. Їх йменували там також рутенами або рутенцями, але в часи існування Австро-Угорської Імперії взагалі стали вважали в ній споконвічними українцями. Згодом, після асиміляції із місцевими племенами, та наступної татаро-монгольської навали, тільки територія Галичини залишалася батьківщиною тих прадавніх слов’ян-русинів. В наш час нащадків слов’ян-русів називають в Галичині переважно гуцулами, але в їхньому власному середовищі ще збереглася пам’ять про особову назву того народу, який наразі був їхніми давніми пращурами – русини-рутени.
Звичайно, що мовою спілкування слов’ян-русинів був один з давніх діалектів слов’янського язика. На іншому його діалекті розмовляли поміж собою тоді поляки, які почали масами перебратися мешкати в Галичину вже після приєднання її до Корони. Бо у ХІY та ХY ст. людей в тій Червеній Русі взагалі було ще досить обмаль, і цю землю посилено намагалися в ту пору колонізувати, переселяючи сюди, окрім поляків, ще й німців та угорців, а також залюбки приймаючи там постійно емігрувавших з великого князівства Литовського русь-литвинів. Звичайно, що євреї-торговці «емігрували» на цю землю цілком самостійно.
Таким чином особи спільноти великого князівства Литовського, переселені в часи Вітовта XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " у цей край, в тому разі бояри-шляхта Нецевичі XE "Нецевичі, окремий рід" , таки мусили були володіти слов’янським язиком. Скоріше за все таке взагалі не становило для цих осіб будь-якої проблеми, оскільки один з його діалектів був рідним загалом для усіх русь-литвинів. А давні різновиди (діалекти) слов’янського язика були поміж собою тоді ще настільки спорідненими, що ніяким чином не заважали міжплемінному спілкуванню.
Мабуть внаслідок всіх цих причин, навіть не зважаючи на те, що саме на галицьких землях закінчувалися набіги кримських татар на Україну-Русь – по кожному із трьох шляхів того горя, згадані русь-литвинівці залюбки сюди емігрували. Тільки чи були ці набіги татар дійсно самим великим горем цієї землі, зважаючи на періодичні 12-річні цикли голодування тут геть усієї наявної тоді людської спільноти – окреме питання. Голодування при цьому навіть досить часто, аж три рази на сторіччя, досягало в ту пору рівня жорстокого голодомору. Торкатися усіх його аспектів в цій розвідці не передбачено, як і не передбачено в повній мірі аналізувати в ній тотальні наслідки голодоморів та різної етіології чисельних на ту пору морів для наявного населення.
Між тим наслідки досить частих тоді епідемій різних хвороб, з яких особливо відчутними для прадавнього суспільства за людськими втратами поставали чума та холера, інколи були взагалі жахливими. Так чумний мор середини ХІY ст. «викосив» на території Європи від третини до половини населення геть усіх її держав, навіть населення (окремого) острова Великобританія. «Великий мор» мав місце в європейській місцевості, і завдав великої шкоди населенню Польщі та Литви, також у 1360 – 1362 та у 1426 – 1427 роках. Тому наслідки деяких морових подій, які відбивалися в долі досліджуємого в цій розвідці роду, таки будуть, певним чином, розглядатися в належних для такого місцях.
Виголошена литовцям трохи згодом формальна заборона – “не бігати туди-сюди протягом 10 років”, яку було ухвалено на з’їзді споріднених держав-сусідів у фортеці Ковно в 1404 році, суттєво мало що могла змінити і потік мігрантів до земель Корони взагалі ніколи не вщухав [18]. В результаті велика спільнота шляхетних русь-литвинівських мігрантів згаданих часів, які спромоглися отримати від Корони маєтки та вотчини, назавжди залишилася мешкати в землях західної Подолії та Галичини, де згодом перетворилася на їхнє постійне шляхетське, назване вже лише потім дворянським, населення.
Між тим цю спільноту мігрантів на початку ХY ст. також суттєво поповнила ще й сама влада великого князівства Литовського, коли почала проводити політику колонізації загарбаних нею на той час земель України-Русі. В цих землях тоді цілеспрямовано створювався цілком слухняний великокняжій владі стан «осілих» військовослужбовців – майбутнє місцеве дворянство. Власне суто псевдо національні нащадки цієї давньої, дворянської або шляхетської, не так це вже й важливо, спільноти, стали через півтора сторіччя переважною частиною першої генерації української, але ще литовської та прусської основи, шляхти Речі Посполитої в цих землях. Однак цілком невідомим залишається питання скільки ж тоді в дійсності існувало північних мігрантів, які потім назавжди «осіли» на землях Правобережної України-Русі.

Прадавні маєтності роду.

У Володимирському повіті члени всіх трьох ліній роду спочатку оселилися на тих ґрунтах, які потім належали до королівського Ковельського маєтку, що свого часу був утворений з земель, які лишилися по королеві Боні Сфорці Арагонській XE " Бона Сфорца, королева, дружина Жигмунда І" . Саме в часи порубіжної межи цей маєток було віддано владою “на пожиттєве держання” князю А. М. Курбському XE "Курбський Андрій Михайлович, князь" [7]. Однак, оскільки маєток становив державний земельний резерв, князь Курбський XE "Курбський Андрій Михайлович, князь" не мав ніяких прав розпоряджатися його ґрунтами – він не міг їх продавати, ставити в залог чи відписувати, хоч наразі і поводився з тим маєтком як зі своєю власною вотчиною. Згадане обмеження майнових прав цього «ковельського князя» ще раз було підтверджено королем на вальному з’їзді 23.ІІІ.1581 р.. Саме тому, по закону, усім новим мешканцям означеної місцевості отримати там ґрунти можна було тоді лише у тимчасове володіння, або в оренду.
Між тим з певної нагоди протягом усього XYIІ ст., незважаючи на те, що ці землі після князя Курбського XE "Курбський Андрій Михайлович, князь" знову стали королівським стольним маєтком, декілька поколінь нащадків згаданих вище трьох ліній роду шляхтичів Нецевичів XE "Нецевичі, окремий рід" ґрунти, на яких вони оселилися, весь час використовували згідно законів вотчинного права: відписували, спадкували, дарували, продавали, а крім того ще й докуповували до них нові ґрунти у повну свою власність. Про таке робилися належні вливкові записи в документах відповідних судів, частина яких наразі залишилася записаною у гродських та земських володимирських старостинських книгах [8, 9]. Тобто ті ґрунти безумовно належали там членам цього роду саме на правах постійної власності.
Розглянемо далі яким саме чином це у прямому сенсі «диво» могло тоді мати місце. Дослідження цієї справи виглядає взагалі досить простим, бо в існуючих до нашого часу документах про люстрацію міста Ковля 1663 року є беззаперечні письмові свідчення комісарів про те, що бояри Нецевичі XE "Нецевичі, окремий рід" таки мали тоді на руках споконвічні «грамоти на володіння» цими ґрунтами, які їм дарував, буцімто, князь Михайло Сангушко (Ковельський) XE "Сангушко Михайло, ковельський князь" , скоріше за все в останню чверть ХY ст.. Потім це дарування, після того, як князі Сангушко вчинили у 1543 року обмін свого Ковельського маєтку на маєток королеви Бони, ще й підтвердила їм сама королева, XE " Бона Сфорца, королева, дружина Жигмунда І" в пору перевірки нею майнових документів своїх (нових) державних підданих, у листопаді 1548 року [10, стор. 34].
Разом з тим є всі підстави вважати, що згадана грамота князя Сангушка XE "Сангушко Михайло, ковельський князь" була лише копією більш давніх дарчих документів, якими вже споконвіку володіли бояри Нецевичі XE Нецевичі, окремий рід" . Просто видачею таких грамот мешканцям цієї місцевості, в цю пору ще цілком «підданим господарським», він свого часу «закріплював» за собою ті поселення Ковельського та Володимирського повітів, які потім таки отримав в дарунок від великого князя Олександра XE " Олександр Ягеллон, великий князь литовський і польський король" [10].
Згаданою вище грамотою, писаною кирилицею на окремому русь-литвинівському діалекті старовинної русинської мови, яка зараз отримала назву старобілоруської, цим боярам-шляхті Нецевичам XE "Нецевичі, окремий рід" дарувалися в особову власність, на вічні часи, два окремих маєтки неподалік Вижви, які знаходилися поряд один з одним – Острів та Хотівель. А також один лан та два полулани, тобто загалом 6 (литовських) влок, що становить у нинішніх одиницях виміру площі близько 132 га, орної землі ще й поміж містських ланів містечка Вижви.
При обов’язковому виконанню з цих отриманих в свій час у власне повноправне користування земель обов’язкової у великому князівстві (васальної) державної повинності, яка завжди повинна була виконуватися – панцирної військової служби. Але, крім цього, самому Ігнатію Нецевичу XE "Нецевич Ігнатій" також були підпорядковані біля Вижви дві прикомірки Ковельської та Володимирської митних комор, які знаходилися на торговому гостинці поблизу від мостового перетину через річку Вижівку, можливо навіть на наданих йому землях [416]. Таким чином він одразу мусив виконувати там ще й митні функції.
Взагалі у великому князівстві Литовському існували державні повинності двох видів – воїнські повинності, дійсні для цілком вільних людей, тобто бояр і бояр-шляхти, які лише мусили нести ту (васальну) службу з маєтків, якими вже володіли, або які їм владою надавалися, навіть тільки «до живота», власним коштом, та тяглі повинності, які діяли вже тільки для осіб підневільних.
В ті прадавні часи ленне володіння, приназначене для виконання з нього панцирної служби, становило у Польському королівстві, в тому разі на землях Волині, саме два лани орного ґрунту. Тобто переселені на початку ХY ст. в цей край, як його постійні землевласники, члени Роду Нецевичів XE "Нецевичі, окремий рід" навіть формально постали в ньому панцирними військовослужбовцями.
Однак в ту давню пору земельну власність своїм підданим на підвладних волинських землях, які досить часто переходили, принаймні у другій половині ХІY ст., від однієї держави до іншої, там могла надавати, окрім королівської польської, ще й великокняжа литовська влада. В останньому випадку розміри тієї повної (або цілої) “служби” для кожного із переселених туди, в першу чергу, членів бойової дружини, або навіть самого “двору” великого князя литовського, зовсім не зважаючи на їхню конкретну військову спеціалізацію, завжди виявлялися дещо більшими – принаймні 10 влок, тобто три лани орного ґрунту (217,5 га) [193].
Дійсно, перший із переселених туди (русь-литовських) бояр-шляхтичів Нецевичів, на ім’я Ігнатій XE " Нецевич Ігнатій" , засновник окремої гілки цього роду вже на землях Волині, на додаток до згаданих ланів Вижви і місцевості Хотівля, де він мав два наданих йому особову маєтка, таки отримав ще дещо нерухоме у селах Городищі, Мизові та Паридубах, які також знаходилися неподалік від містських ланів Вижви. Особливу роль відігравали тоді саме Паридуби, які лежали на «Вітовтому шляху» при його перетині з окремим гостинцем, що вів від Ковеля до Любольма і далі до Хелма. Взагалі північна місцевость Волині з плином часу виявилася підпорядкованою, принаймні із 1412 року, великому князю Вітовту XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " , але згодом частина її все ж була приєднана до складу земель Городельського повіту, Бельзського воєводства, Речі Посполитої [363].
Таким чином, на початку ХY ст., земельна власність шляхтичу Ігнатію Нецевичу, XE " Нецевич Ігнатій" першозасновнику цього роду на землях Волині, безумовно була надана від великого князя литовського, а сам він був підданим великого князівства та членом військової дружини князя Вітовта XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " . Іншу земельну власність саме в цій місцевості, але вже на схід від Вижви, отримали тоді ще й (можливі) родичі цього засновника роду, принаймні прізвище осіб, які на ту пору оселилися там, також походило від особового імені Нац (Нец).
Звичайно, що бойова дружина великого князя включала до свого складу (лише) знаних вояків, переважно із осіб «першого розряду» литовського князівства, якими в ті прадавні часи завжди вважалися його князі та бояри – певний аристократичний прошарок стародавнього східноєвропейського суспільства. В такому разі означений переселенець таки мусив належати до вищої когорти тієї аристократії, тобто стародавніх князів і бояр, або взагалі знаменитих своїми (військовими) заслугами перед суспільством громадян, яким найменування (звання) боярин у ті часи зазвичай ставало вищою нагородою, однак при цьому тільки прижиттєву.
Разом з тим цей переселенець, зважаючи на постійне наслідування усіма його нащадками найменування (звання) боярин, окрім того, що належав до бойової дружини знаних вояків великого князівства Литовського, перебував ще й кревним членом окремого роду потомствених бояр, тобто старовинної русь-литовської шляхти. Звичайно що всі литовські бояри, будь-якого (прадавнього) родового походження, завжди володіли, або принаймні повинні були постійно поставати власниками, хоч би тільки «до живота», цілком певними земельними наділами.
Приналежність бояр-шляхти Нецевичів XE "Нецевичі, окремий рід" до старовинного боярського роду конкретно підтверджує документ, який було складено ще у 1420 році [189]. А в досить буремному для обох держав 1440 році, події якого будуть розглядатися у окремому розділі цієї розвідки, боярин Ігнатій Нецевич XE " Нецевич Ігнатій" ще й отримав для тих наданих йому земель підтверджуючий привілей від угорського та польського короля Владислава ІІІ Варнского (Варненьчика) XE " Варнский, Владислав ІІІ польський король" [380]. Однак цей привілей лише підтверджував Ігнатію XE " Нецевич Ігнатій" минулі права володіння його родом землями в Волині, які йому були надані ще великим князем Вітовтом XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " , у часи правління попереднього короля Владислава ІІ (Ягейло) XE "(Владислав ІІ (Ягейло), польський король " .
З часом боярин Ігнатій Нецевич XE " Нецевич Ігнатій" розділив отримані ним на Волині земельні ґрунти («боярську службу») поміж членами наступного покоління власного роду, тоді ще русь-литовського, однак безумовно що прусського за своїм походженням. Ними були його сини, яких в родини існувало принаймні троє, а ленним володінням панцирника, яким ця особа виступала в війську великого князівства Литовського, тобто його ленною «службою», він залишив собі тільки означені вище землі Вижви, Остріва та Хотівля.
Хоч з часом все змінювалося, і згідно вже більш пізньої інструкції 1552 року з кожних 10 влок наявного у землевласників ґрунту до коронного війська необхідно було виділяти тоді одного вершника з конем, але сам ленний наділ панцирника в цій інструкції наразі залишився незмінним. Тому на початку ХYІ ст. бояр-шляхтичів Нецевичів, XE "Нецевичі, окремий рід" володарів найбільших за розмірами ланів містечка Вижви та місцевості поблизу Хотівля, в тій отриманій ще засновником їхнього рода на Волині земельній власності, таке нововведення взагалі обходило.
Між тим належних для сільськогосподарського використання орних ґрунтів у великому князівстві Литовському вже стало тоді не вистачати, і тому, згідно нової інструкції, для служби мечника передбачалося нарізати лише по 3,0 влоки, для служби стрільця по 1,5 влоки, а для служби жолнера – взагалі призначалося нарізати тільки одну влоку, але найкращого орного ґрунту (в середньому це становило, для задоволення особових потреб родини такого військовослужбовця, 21,8 га).
У великому князівстві Литовському шляхта «бідна та убога» мусила особову з’являтися на військову службу, з усім належним для цього облаштуванням та озброєнням, за власний кошт, а та, яка взагалі не мала у своїй власності 8 селянських «дворів» – повинна була озброюватися лише «по стану і можливості своїй». Разом з тим вісім селянських “дворів” повинні таки були обов’язково виставляти до війська одного добре озброєного вояка верхи, “сам”, а двадцять “дворів” – добре облаштованого вершника, ще з одним ратником, які мусили виступати до того війська вже принаймні на двох конях.
Таким чином вони повинні були виконувати вже інший (вищий) державний литовський військовий обов’язок, який мав тоді спеціальну конкретну назву, “1 кінь”. В ті часи у Московському князівстві так само облаштованого вояка верхи повинні були виставити до війська 120 – 150 селян. Іншим власним особовим найменуванням добре озброєного вояка верхи, яке постійно використовувалося на ту пору у багатьох країнах Центральної Європи, було визначення їх як лицарів, або шевальє.
Необхідність, та можливість, несення панцирної військової служби верхи, “сам”, згаданим вище володарем земельних “служб” на Волині, шляхтичем Ігнатієм Нецевичем, XE " Нецевич Ігнатій" взагалі не викликає жодного сумніву [380]. Дійсно, шляхтич Нецевич XE "Нецевичі, окремий рід" таки виявився товаришем роти панцерної, в полку Василя із Жиндрана Косціолковського XE " Косціолковський Василь, із Жиндрана, полковник " , принаймні у 1420 році, про що існує конкретна письмова згадка в документі, текст якого наразі зберігся [189]. Саме походження та зміст цього документа аналізуються в окремому розділі цієї розвідки.
Разом з тим затвердження майнових прав Нецевичів XE "окремий" на володіння землею в Волині королевою Боною XE " Бона Сфорца, королева, дружина Жигмунда І" однозначно свідчить, що ті бояри-шляхта (Нецевичі XE "Нецевичі, окремий рід" ), які перебралися на Правобережну Україну-Русь із Русь-Литви лише за часів порубіжної межи, та стали в ній розпорядниками згаданих вище ґрунтів, дійсно були кревними нащадками попередніх землевласників цієї місцевості – вояків по званню і братів по зброї, які безумовно належали до когорти литовських бояр-шляхти ще за часів Вітовта XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " , Владислава ІІІ XE " Варнский, Владислав ІІІ польський король" та Казимира ІY XE "Казимир ІY Ягеллончик, великий князь литовський, згодом польський король" [11]
Вказані ґрунти, та ще дещо нерухоме в селах Городищі, Мизові та Паридубах, з самого початку постали повною власністю прадавніх пращурів цього Роду, та скоріше за все саме вони і становили «батьківщину» того засновника рода, який оселився на цих землях на етапі другого, керованого тоді владою, переселення сюди литовської шляхти.
Згодом на цій новій батьківщині подовжувала досить довго існувати вже суто українська, або в дійсності тоді ще руська, гілка цього русь-литовського, та за своїм походженням прусського роду, яка згасла наприкінці ХYІ ст.. Однак саме з неї, в слушний для цього час, повели своє походження її кревні (бокові) родичі, вказані вище литовські бояри Радунські. Про тих, вже знову русь-литовських, бояр Нецевичів XE "Нецевичі,окремий рід" , із прізвищем, саме написання та промовляння якого відповідають діалекту русинської мови, яким користувалися тоді в Україні-Русі, тобто в Волині та в Києві, існують конкретні документи, які свідчать, що вони з’явилися в землях Русь-Литви ще у середині ХY ст. [12].
Таким чином їхні пращури, щоб мати змогу носити прізвище, в повній мірі притаманне фонетичній вимові саме прадавніх мешканців України-Русі, тобто русинів, повинні були отримати «батьківщину» та оселитися в Волині ще принаймні на покоління раніше того терміну – саме в часи правління великого литовського князя Вітовта. Ця історична особа ще відома як Юрій, згідно православному, та Олександр, при наступному, і кінець кінцем остаточному, її католицькому христіанському хрещенні. Обидва ці хрещення були прийняті князем Вітовтом XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " , кожен в свій час, за належної для цього нагоди.
Звичайно що згодом, вірогідніше за все вже наприкінці ХY ст., мало місце повне пом’якшення усіх голосних в прізвищі членів суто української гілки минулого русь-литовського роду, внаслідок чого воно досить часто набувало в ту пору своєї «остаточної» (староукраїнського мовного діалекту) форми – Нецієвич XE "Нецієвичі, окремий рід" . До такої ж самої «остаточної» форми трансформувалися тоді на землях Правобережної Україні-Русі й інші прізвища (цупкої) пруської основи, наприклад – Мацієвич XE "Мацевичі, окремий рід" та Пацієвич XE "Пацевичі, окремий рід " [13].
Є певний сенс нагадати, що в Західній Римській Імперії, згідно капітуларію 807 року, особову з’являтися до війська, щоб нести там пішу військову службу, мусили лише ті особи, у володінні яких знаходилося тоді не менше ніж по 3 гуфи землі, тобто у середньому 23 га. І саме такою ж самою кількістю землі мав нагоду, мусив і повинен був володіти піший жолнер королівського польського війська – ще аж через 700 років по тому!
Тобто тільки ця споживча норма орної землі, за тих прадавніх, багато сотень років незмінних та цілком примітивних умов ведення сільськогосподарського зернового хлібного виробництва, мала змогу забезпечити необхідну кількість продуктів споживання для окремої родини жолнера. При цьому не лише при постійно досить невисоких рівнях отримуваного тоді з неї хлібного зернового, але й за цілком помірних зборів усіх інших видів сільськогосподарського врожаю. Бо ще у YІІ ст., не тільки в самій Римській Імперії, але навіть на значно північніших від неї територіях земель Польщі та Галичини, підсічно-вогневий засіб розчищення нових сільськогосподарських ділянок вже був припинений. Тому тоді з’явилася необхідність у постійному догляді за наявними у землевласників цих місцевостей земельними наділами, та у використанні на цих наділах органічної підкормки, так званого «назему», щоб існувала можливість забезпечити належну щорічну родючість їхніх ґрунтів.
В Західній Римській Імперії військову службу верхи повинні були нести, у місцевому підрозділі, вже тільки виключно заможні її землевласники, які мали у своєму володінні суттєво більші за площею наділи орної землі. При цьому потрібно одразу зазначити, що в тій Імперії для війни в інших, досить віддалених, місцевостях взагалі ніколи не призивалося до реально діючого війська більше ніж 1/6 частина військовослужбовців із будь-якого її місцевого підрозділу. Оскільки лише таку їхню кількість можна було відволікти тоді від виконання щорічних сільськогосподарських робіт, проведення яких було конче необхідним для забезпечення самого існування того прадавнього суспільства. Інакше на певній частині тих земель взагалі не було б кому проводити важкі сільськогосподарські роботи, які геть усі виконувалися тоді виключно вручну, при цьому дуже примітивним та малопродуктивним сільськогосподарським знаряддям, і мало б місце голодування принаймні частини суспільства [307].
Таким чином, згідно положенням згаданого капітуларія, у Польському королівстві та великому князівстві Литовському верховий панцирний військовослужбовець виступав вже цілком заможною людиною, тобто він обов’язково мусив володіти там суттєвою земельною власністю. І той панцирник таки завжди був в цих двох країнах цілком заможною особою, милістю свого короля або великого князя. Тобто він безумовно поставав там членом феодальної верхівки їхнього прадавнього шляхетського суспільства, а в великому князівстві Литовському найчастіше йменувався боярином, тобто володарем наслідуємих земельних угідь, взагалі не зважаючи на його дійсне в ньому суспільне становище.
Шляхетська служба в давні часи означала свободу від усіх інших повинностей. Тобто вільний служивий боярин поставав цілком вільною людиною. Однак те становище, в якому він реально перебував тоді у великому князівстві Литовському, потребувало від нього інколи виконання навіть цілком певної васальної залежності, тобто необхідності виступати на війну по першій вимозі свого суверена, великого князя, однак подібне служіння мусило займати в нього не більше ніж 40 днів на рік. Таке залежне від великого литовського князя становище, безумовно, принижувало гідність потомствених бояр-шляхти, і фактично переводило їх в стан напівшляхтичів (або так званих владик).