Strzelbicki, Стрельбицькі, Стрільбицькі, Стрельбицкие

Шістдесят вісім років пошуку

У подружжя Софії і Михайла Стрельбицьких упродовж двох років двічі гостював лелека. У 1922 році ощасливив їх донечкою Марійкою, а через рік — сином Петром. Та не судилося малятам довго купатися у любистку материнства. Волею Божою рано померла мама, і тоді братик з сестричкою повторили страдницьку долю юного Кобзаря, деякий час «малі і босі» зігрівалися теплом чужих сімейних гніздечок. Батько у пошуках кусня хліба ходив на заробітки, тож не мав змоги постійно перебувати з дітьми. Згодом громада передала Марійку і Петрика у притулок при Свято-Георгіївському скиті на Козацьких могилах у Пляшеві. Причому, згідно із записами, дітей прийняли сюди із різних сіл.
Тому, не з медом було тут вихованцям. Позбавлені материнської любові і батьківської опіки, вони перебували у затишному, але сиротливому світі. Щонеділі до Марійки і Петрика велосипедом приїжджав батько, пригощав їх гостинцями. Звісно, найбільше запам’яталися цукерки і ковбаса зі щедрих батьківських долонь.
Хтозна, як би склалася доля вихованців притулку, якби не пожежа на початку 30-х років. Тоді на дев’яту п’ятницю у Пляшеву з’їхалося море люду. Частина паломників зупинилася у притулку. Під час приготування їжі виникла пожежа, і вогонь його знищив. Відтоді діти перемістилися у приміщення, де нині розташований музей. В одній його половині мешкали монашки, в другій — вихованці притулку. Саме звідти вони ходили до школи в Пляшеві, де Марія Стрельбицька закінчила чотири класи. Місцева дітвора жаліла своїх однокласників із притулку і чим могла допомогала їм...
***
Згодом дівчаток із Козацьких могил відправили у пансіонат при Корецькому жіночому монастирі, а хлопчики залишилися на старому місці. Відтоді і розійшлися стежки-доріженьки Марії і Петра Стрельбицьких. Востаннє брат із сестрою бачилися у передвоєнному 1940 році. На той час Марія Стрельбицька уже перебувала у Млинові, і юнак із Перевередова запитав, чи не її родич навчається з ним на курсах трактористів у Рівному, прізвище котрого Стрельбицький, а ім’я Петро. Отоді й зустрілися брат із сестрою. Марія навіть познайомила його зі своїм хлопцем — Миколою Кудаком...
***
А батько осиротілих дітей «пристав» до жінки на прізвище Войнаровська, котра мешкала в одному з сіл Горохівського району на Волині. У неї було три сини, а з Михайлом Стрельбицьким народила ще трьох — Володимира, Сергія, Прохора. Щоправда, усі мали прізвище Войнаровські, бо ж батько перебував із жінкою у громадянському шлюбі. Михайло Стрельбицький був ставним, вродливим і високоосвіченим чоловіком, майстром на всі руки. Лише те, що вільно володів шістьма іноземними мовами, вже багато про що свідчить. Очевидно, привабливий мужчина подобався жінкам і, вони, звісно, прагнули до знайомства з ним. Однак, коли прибився до сімейного берега пані Войнаровської, то про всілякі походеньки довелося забути. Для прожиття сім’ї чоловік наймався на будь-яку роботу. Якось у післявоєнному 1946 році заробив в односельчанки півтонни пшениці. Щоправда, вона не поспішала розраховуватися. А на його закиди якось натякнула, що їй є кого годувати. Хтозна, може, ця жінка і звела зі світу Михайла. Зустрів він свій смертний час у коловороті післявоєнного розбрату...
***
Ще за життя батька Войнаровським надійшов лист від Петра з Німеччини. Видно, сповна сьорбнув хлопець остарбайтерівської баланди у німецькій неволі. Коли ж став вільним, написав до родини, чи знайдеться йому місце у батьківській оселі і чи ніхто не дорікне скибкою хліба. Пані Войнаровська з певних міркувань засекретила Петрову вістку із чужини, а лист заховала за образами у хаті. Минуть роки, будинок згорить, і лише перед дорогою у вічність жінка розкаже синам про зміст листа. З часом Володимир Войнаровський переповість цю сімейну одіссею Марії Кудак...
***
У 60-х — 70-х роках минулого століття пані Марія через Міжнародний Червоний Хрест намагалася відшукати загублені сліди брата. На жаль, безуспішно. Років 15-20 тому хтось із-за кордону телефонував у Малі Дорогостаї, намагаючись зв’язатися із Марією Кудак. Пані Марія припускає, що це міг бути брат Петро або ж хтось із його родини. Річ у тім, що сестра під час побачення у 1940 році з братом познайомила його з Миколою Кудаком — майбутнім чоловіком, виходцем із Малих Дорогостаїв. Отож, телефонував брат чи хтось інший — нині достеменно ніхто не знає. Очевидно, так і не вдасться з’ясувати першоджерело цього дзвінка. Хоча сестра сподівається на диво і, зрозуміло, на зустріч із братом чи його спадкоємцями...
***
Якось син пані Марії Леонід побував на Козацьких могилах і серед численних експонатів угледів Сповідну відомість, у якій знайшов прізвища мами і дядька Петра: мамі тоді було 5 років, дядькові — 4. Пан Леонід домовився про зустріч із працівниками музею і пообіцяв, що привезе маму. Слід зазначити, що родину Кудаків там люб’язно прийняли і представили документи, у яких зафіксовані прізвища брата й сестри. Зокрема, іменний список дітей, народжених у 1922 році, які перебували у притулку імені його блаженства Митрополита Діонісія при Свято-Георгіївському скиті на Козацьких могилах. До речі, пані Марія вважається народженою у 1924 році. Якби літ тридцять тому дізналася про дату своєї появи на світ Божий, то «зекономила» б два роки трудового стажу. Втім, вона ні на що не скаржиться і лише хоче відшукати сліди брата, загублені у європейських чи, може, американських селах та містах.
У Пляшеві неподалік місця, де згорів притулок, знаходиться хата Степаниди Клубок. Із нею спілкувалася млинівчанка. Щоправда, історію з притулком Степанида Дем’янівна знає зі слів своєї мами. А ось Андрія Похилого добре пам’ятає, бо приходив до дівчат на вечорниці. Пригадує його і пані Марія , а також Доменіку Похилу з Вербня, Соню Веремчук з Товпижина чи Боремля. До речі, саме із Сонею і Доменікою пані Марію перевезли із Пляшеви у Корецький жіночий пансіонат. На жаль, про долю своїх посестер пані Марія не знає. У Корці вона вперше почула про комуністів і радянську владу, неодноразово з однолітками бігала на заставу польсько-радянського кордону, яка знаходилася неподалік старовинного українського міста. Прикордонники не проганяли дітей, тож ті мали змогу на власні очі спостерігати за радянськими людьми. А одного разу у Корецький жіночий монастир із території СРСР прибула монашка — втекла, бідолашна, із-під опіки більшовицького режиму. Згодом представники радянської держави вимагали, щоб перебіжчиця повернулася додому. Однак та виявила бажання залишитися у Корці, плакала і благала не відправляти її в СРСР. Монашку таки залишили...
***
Після Корецького періоду Марії надала притулок пані Марія Пахолюк із Перевередова, мала вона також будинок і в Дубно. Завдяки її опіці Марія Стрельбицька закінчила торгово-економічну школу. А коли у 1939 році прийшли у наш край «перші совєти», то весь маєток Марії Пахолюк перейшов у власність місцевого колгоспу. І через шість з половиною десятиліть із пам’яті млинівчанки не вивітрилися прізвища Желіби, Тихонова, Прудкова, котрі усуспільнювали добро її опікунки. До речі, може через те, що пані виховувала чужу дитину, її не виселили у Сибір. А ще велике значення мало те, що перевередівчани тепло відгукувалися про неї.
Після колективізації Марію Михайлівну влаштували на роботу у Млинові. Відтоді минуло багато літ, які вмістили чимало радісних і щасливих подій особистого життя, громадської роботи. Та не знає жінка спокою і на схилі літ. Шукає сліди молодшого брата Петра, які загубилися десь у світовому просторі...

Віталій ТАРАСЮК.
Млинів.

и еще

Подільська губернія Російської імперії

Luche

Людмила, спасибо огромное. Я её скачал, но небьіло времени просмотреть.

Подільська губернія Російської імперії